Сергій Бєлік: "росія - це країна з сатанинською суттю"

Навіщо художнику йти у внутрішню тишу, коли рушиться світ? Чому європейська культура тримається на метафізиці, а росія побудувала сатанинський культ? Одеський художник Сергій Бєлік, який довгий час виставлявся в Америці та Європі, розмірковує про талант як богоподібність, глухоту сучасного світу та про те, чому українська культура має говорити мовою ідей, а не ужиткового мистецтва.

Наше інтерв'ю почалося зовсім незвично. Ми ще не встигли навіть як слід привітатися й замовити каву, як Сергій несподівано сам перехопив ініціативу й запитав мене: "А що взагалі таке сенс життя?"

Я завагалася, збираючись із думками, і відповіла так, як відчувала: "Сенс у тому, щоб постійно прориватися крізь трагедію, крізь усі недосконалості цього світу, шукати самого себе, чесно займатися собою та робити свою справу".

<picture></picture>
Сергій Бєлік. "Буття" (1979). ФОТО: Facebook Сергія Бєліка

На думку художника, сенс життя розкривається зовсім в іншому вимірі, в євангельських словах "Будьте як діти, бо їхнє є Царство Небесне" та у відомій притчі про таланти. Талант для нього – це зовсім не банальне вміння красиво малювати чи володіти пензлем. Талант – це те, що Бог людині дав спочатку, метафізичне начало, пошук сенсу, і його треба примножити. Повернутися до цього стану означає віднайти своє духовне єство, втрачене колись у шаленому вихорі зовнішнього, матеріального світу.

І тільки проговоривши цей важливий фундамент, ми змогли перейти до моїх заздалегідь підготовлених запитань, хоча саме ця перша репліка художника задала тональність усій подальшій розмові.

Чи була у твоєму житті людина, яка одного разу направила тебе?

Я сам розумний (посміхається - ред.). Коли мені було приблизно років чотирнадцять, у мені якраз і розпочався цей напружений пошук сенсу. Я дуже багато читав тоді, здебільшого фантастику. Мабуть, я не те щоб безперервно думав, але постійно повертався до цієї теми. Я передплачував журнал "Знання – сила", пам'ятаєш такий? Був ще "Наука і життя" і штук п'ять суто художніх журналів: "Художник", "Мистецтво" та інші. Купу періодики передплачував. Мене це питання неймовірно хвилювало. Дитинство вже смутно пам'ятається, а той вечір у підлітковому віці сидить у голові й досі з абсолютною чіткістю. Було вже пізно, близько одинадцятої години вечора, я ліг у ліжко, вимкнув світло і раптом у цій тиші виразно усвідомив вектор своїх пошуків.

Я знаю, що в тебе часто збиралася в одеській квартирі, а потім і в майстерні інтелігенція. Навіть мої батьки приходили. До тебе і сьогодні можна ось так просто прийти і поговорити?

Звісно, завжди домовимося, приходь. Просто є життя зовнішнє, а є життя внутрішнє, і вони існують на абсолютно різних рівнях.

Зараз змінилося ставлення до світу. Колись у мене завжди грав Бах, я його відкрив для себе років у 15. Слухав, звісно, і Моцарта, і Вівальді, але саме Бах допомагав мені працювати найкраще за всіх. Адже в мене тоді ще не було власної майстерні, вона з'явилася набагато пізніше. Я вмикав ці платівки у своїй звичайній кімнаті, і музика вела мою руку, допомагала писати живопис.

Але коли я пізніше воцерковився, коли з'явилася справжня глибока віра, вся музика раптом зникла. І вся художня література зникла також. У мене вдома стояли тонни книг, і в один момент вони всі перетворилися на макулатуру. Я просто перестав читати белетристику й перестав слухати музику.

І ти зовсім нічого зараз не читаєш із художнього чи філософського?

Якщо трапляється Гайдеґґер, то читаю. А всі ці Канти, Гегелі та їм подібні – вже ні. Я не сприймаю їх як абсолютні авторитети. Я просто читаю текст і бачу: автор сам не знає й не розуміє того фундаментального питання, яке намагається висвітлити. А питання це завжди полягає в сенсі життя.

Ти сам боїшся смерті?

Ну як тобі сказати... Коли поруч вибухає й гупає, звісно, боюся. Це страшно на фізичному рівні. У перший рік війни всі шукали якісь укриття, ховалися по підвалах. Зараз же ніхто вже не ховається, всі звикли.

<picture></picture>
Сергій Бєлік. ФОТО: Ната Чернецька

Про твої натюрморти пишуть: "Предмети на полотнах Бєліка самодостатні, вони існують у своєму тихому, замкненому світі". Можеш пояснити свій метод?

Усім студентам у художніх навчальних закладах з першого курсу твердять: малюй, малюй натюрморт. Але що таке натюрморт за своєю суттю? Це nature morte - "мертва натура". І практично всі художники в Україні досі малюють саме мертву натуру. Неважливо, чи це сюжет, чи пейзаж, чи класичний набір предметів, вони пишуть мертвий об'єкт. А вся решта європейської культури створювала stilleben - "тихе життя", тобто життя предмета зсередини. Річ сама в собі. На великий жаль, українське мистецтво у своїй масі (а про російське навіть говорити немає про що) так і не вийшло з рамок ужитковості, воно так і залишилося глибоко прикладним.

<picture></picture>
Сергій Бєлік. "Натюрморт з апельсинами" (1989). ФОТО: Facebook Сергія Бєліка 

Для тебе є поняття "справжнє мистецтво". Що це таке?

Чому їм поклоняються і їх шанує весь світ? Венера Мілоська, візантійська ікона, Леонардо да Вінчі, Пікассо? Тому що в них виразилася найбільшою мірою вища сутність людини, її досконалість, її духовність, її метафізика, так би мовити, четвертий вимір.

Коли ми торкаємося духовності, ми ніби потрапляємо в іншу реальність і звідти дивимося на цей світ, і він виявляється пласким, сірим і примітивним, злим і агресивним. А той світ – світлий, благосний, позачасовий і безкінечний.

А справжнє мистецтво недарма називається високим. Воно відкриває вікно в інший світ, звідки віє свіжістю духу та атмосферою благості, дає відчуття причетності до того іншого світу, світу досконалості та позачасовості.

Час зник, виникло відчуття причетності – вічність і нескінченність, що адекватно поняттю "сутність" - і відчуття таємниці, яка тут і зараз, але не бачиться всіма іншими, не відчувається ними, а відкривається деяким, відкритим для сприйняття та відчуття.

Чи може мистецтво сьогодні змінювати людину?

Мистецтво – це ідея. Вона працює на рівні підсвідомості, а підсвідомість править усім. Пам'ятаєш, у Голлівуді був страйк сценаристів? І як тільки ця “соль землі” застрайкувала, вся гігантська індустрія з мільйонами працівників миттєво зупинилася. Тому що саме ці люди давали сенс, ідею та програму, а решта були просто виконавцями, будівельниками. Ось у художників точно така сама роль у суспільстві. Художнім вишам треба з першого дня говорити студентам: ви прийшли сюди не просто махати пензлем, ви прийшли пізнавати і створювати сенси.

У тебе був церковний період, потім ти повернувся до сучасного мистецтва. Що для тебе головне на даному етапі життя?

Немає такого, що я в якийсь момент узяв і прозрів, прийшов до сучасного мистецтва. Просто був період, коли я глибоко пішов у церковне життя і займався здебільшого духовними принципами існування. Мистецтво тоді стало для мене чимось супроводжуючим, майже прикладним. Але оскільки я безперервно займався духовними пошуками, ця метафізика проникала в усі мої роботи на підсвідомому рівні.

<picture></picture>
Сергій Бєлік. "В Ермітажі" (2014). ФОТО: Facebook Сергія Бєліка

Після Грековки я писав сюжетні картини та натюрморти. А коли воцерковився, повністю прибрав сюжети, робив тільки натюрморти. Пізніше додав до них пейзажі, тому що натюрморт – досить вузький жанр. Пейзаж – тема зовні нейтральна, де явна ідея начебто відсутня, але метафізична присутність там була завжди, я навіть сам її не до кінця усвідомлював.

А потім, коли я роками служив і працював усередині церкви, я зрозумів важливу суть: церква – це теж частина матеріального світу. У буквальному перекладі "церква" означає "зібрання". З часом я і це переріс. Я можу прийти до церковної будівлі, я дуже поважаю тих людей. Це як прийти до звичайної школи: хіба я повинен зневажати школярів? Ні, я їх поважаю. Це діти. Вони поки наївні, але вони виростуть і зміняться. Тим паче що церковне таїнство там, як і раніше, присутнє.

Скажи, а тебе ніяк не тригерить УПЦ Московського патріархату?

Я ще в 70-ті роки все це чудово знав. У мене тоді були контакти з дисидентами. Вони, правда, більше говорили про загальну радянську дійсність, але ж церква теж була радянською. Тому я знав її зсередини.

До 1990 року вступити до семінарії було неможливо без співбесіди з КДБ. Там офіційно сидів уповноважений у справах релігій, професійний чекіст, прикомандирований "наглядати" за церквою. Абітурієнти складали загальні іспити, а потім йшли до нього на килим. І ось кого він хотів, того зараховували, а кого не хотів – відсіював. Насамперед зрізали міських, розумників і занадто глибоких, залишали тільки тих, ким легко управляти.

Твоє мистецтво тихе й споглядальне. Але ми живемо в режимі хаосу, тривог і новин. Я бачу з соцмереж, що ти активно стежиш за порядком денним. Як вдається зберігати внутрішню тишу в цьому шумі?

Так, увесь цей зовнішній шум дуже заважає. Майже всі мої друзі з нашої релігійної групи після художнього училища пішли хто в чернецтво, хто висвятився. Багато хто з них, будучи неймовірно талановитими художниками, повністю відмовилися від своєї творчості. Як тільки увірували, одразу кинули мистецтво.

Я ж із мистецтва повністю не пішов. Так, музика та художня література перестали бути мені цікавими, я їх переріс. Але справжнє життя тільки з духовних сенсів і складається, тому що таланти даються людині виключно для втілення її богоподібних якостей.

Як у таких умовах народжується картина?

Здебільшого це моя особиста реакція на факт існування, на зовнішнє життя. Просто я реалізую її через метафізичний фільтр.

Нещодавно я закінчив роботу над серією "Фрагменти". Працював над нею років два, вийшло тридцять робіт. З чого складається наше сьогоденне життя? З фрагментів, епізодів, уламків. Я брав частину свого старого натюрморту, вирізав одну третину – і виявлялося, що ця частина має самостійний колосальний сенс.

Буває так, що полотно починає опиратися і веде тебе зовсім не туди, куди ти планував?

Одного разу відвідувачка на моїй виставці сказала, що мистецтво – це самовираження. У справжніх професіоналів такого поняття взагалі не існує. Не може зубний лікар чи хірург почати самовиражатися під час найскладнішої операції. Він глибоко знає систему, знає суть і робить точно так, як треба. Так само відбувається і у філософії, і в літературі, і в живописі. Ти не самодіяльний художник, а професіонал, який є гвинтиком у цьому тисячолітньому стрижні культури.

А хто з одеських художників тобі здається сучасним за контентом? Ройтбурд, Гусєв?

Більш-менш вони. Ще Євсєєв і Дімов, які виставлялися на нашій груповій виставці “Paradise Lost”. 

Саша Ройтбурд свого часу виїхав до Америки, пробув там із сім'єю два роки й абсолютно ні з чим повернувся додому сам, без сім'ї. Жодна галерея ним не зацікавилася, він не продав там нічого. А тут став національним художником. Чому так сталося? Тому що те, що він робив, було абсолютно нецікаво для західного світогляду. Тут, на локальному тлі, він виглядав набагато істотніше. У нього були правильні імпульси, була метафізичність, але він не вмів надати їм цілісного сенсу.

Але ж ти теж покатався світом із виставками і залишився в Одесі.

Кожного разу після поїздок я повертався до Одеси і відчував – моє. Цей особливий запах, південне тепло. Пам'ятаю, що Петербург, наприклад, - це холодна "достоєвщина", там емоційно важко. Я зрозумів це, тільки коли пожив у Європі та США. Там я бачив, наскільки огидна російська дійсність. Але залишитися на Заході у мене мети не було, я не відчув, що зможу там духовно відбутися. Мені багато не треба. У мене мінімальні потреби, пенсія, майстерня. За кордон я не їжджу вже років п'ятнадцять.

Чи є в тебе метафізичне прочитання нинішньої війни?

Відбувається найсправжніший Апокаліпсис. Він у процесі просто зараз. Пам'ятаєш, у “Книзі Об’явлення” Івана Богослова згадується падіння з неба зірки на ім'я Полин, від якої отруїлася третина вод? Слово "Чорнобиль" походить від назви рослини полину (або чорнобильника). Це був головний символ і вказівка на те, що розпочався перехід у абсолютно інший історичний період. Для нас тисячі років – це величезний термін, а в метафізиці часу не існує: величезний історичний період може сконцентруватися в короткому моменті й навпаки.

<picture></picture>
Сергій Бєлік. ФОТО: Ната Чернецька

Коли, за твоїм передчуттям, скінчиться ця навала? 

Ніяких відчуттів дати немає, тому що наш сусід – абсолютний ідіот, а ідіота неможливо проаналізувати. Розумна людина чинить за якимось каноном чи планом, її кроки можна прорахувати. У дурня жодного плану немає, а тут ми маємо справу не просто з дурнем, а зі справжнім Антихристом, який свідомо хоче зла.

росія завжди була такою, це країна з сатанинською суттю. Так, там траплялися спалахи духовності на кшталт Серафима Саровського та інших святих, але це як самотня квітка, що проросла в концтаборі всупереч навколишньому болоту. 

Напередодні війни вони вибудували наочний апофеоз своєї суті – цей гігантський храм збройних сил під москвою. Це ж абсолютно сатанинський храм, де головним предметом шанування зробили кашкет Гітлера. Їхня сатанинська система вибудовувалася століттями. Радянська влада лише додала жорстокості, а зараз вони просто повернулися до свого єства.

Що треба робити, щоб Україну чіткіше почули?

Щоб наше мистецтво почули, потрібно навчитися говорити із Заходом його мовою.

Давайте розділяти ширвжиток, ужиткове мистецтво та вище, метафізичне мистецтво. Захід чудово це розуміє. Для нього метафізика – це ідеологія та фундамент. А європейська культура – це сенси, ідеї та християнський базис. Згадайте хоча б "Божественну комедію" Данте, на якій все побудовано. Так, побут витісняє живу релігію, але сам сенсовий фундамент залишається незмінним.

Україні необхідна масштабна державна виставка в Нью-Йорку, організована за участі МЗС. Зразком може слугувати концепт групової виставки "Втрачений рай", що проходила в Одеському музеї західного і східного мистецтва (Виставка Сергія Бєліка, Олега Дімова та Дмитра Євсєєва - ред.). Одеса – ім'я, відоме всьому світу.

<picture></picture>
Афіша виставки "Втрачений рай". ФОТО: Facebook Сергія Бєліка

Ідеальний майданчик для такого проєкту вже є – Український інститут Америки. Він розташований у самому серці Мангеттена, прямо навпроти музею мистецтва Метрополітен, поруч із музеєм Ґуґґенгайма. Це "золоте" й політично значуще місце. Виставка державного рівня на цьому майданчику гарантовано приверне увагу всього нью-йоркського істеблішменту.

Чому це спрацює? На Заході мистецтво – це вища точка прояву рівня життя й головної духовної ніші. Церква з часом втратила колишній статус, і її місце посіло мистецтво. Саме тому воно там завжди ідеологічне. Подивіться на росію. Вони ще з радянських часів просувають балет і Чайковського, бо чудово розуміють, як влаштоване сприйняття Заходу, де духовне превалює над суто матеріальним. І Україна повинна посісти в цьому просторі своє законне місце.

Ната Чернецька