"Про що ця п’єса?": квіти на простріленій стіні

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену творчості сучасних українських авторів. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Сьогодні наша розповідь буде про гостю Одеси, але саме Одеса знайома з її  творчістю, про що трохи пізніше...

До збірки прози Наталки Ворожбит "Про що ця п’єса?" ("Артбук", 2026), що вийшла з передмовою Ганни Улюри, увійшли шість п’єс і один сценарій, написані у 2008-2024 роках. Спочатку про обкладинку, бо це  питання підіймалося на зустрічі з драматургинею, а потім у вступному слові авторки фото, Олени Гром. На обкладинці зображено металеву стінку продуктового павільйону в Бучі, пошкоджену кулями: отвори від них утворили своєрідні квіти. До цього образу ми ще повернемося, адже для нас це важливий символ.

Взагалі навіть назва книги – це вже певна інформація про творчий метод авторки, бо іронія та самоіронія – це те, що тримає нас на плаву і береже від надмірного пафосу. Ну а зараз уже про зміст, бо я помітила: коли рецензент довго пише про назву, обкладинку, передмову тощо, виникає уявлення, що він/вона у своїй роботі над книгою на цьому й зупинився.

Ось якраз швидко й оговорюю, що про сценарій, який відкриває збірку – першу, до речі, авторську збірку Ворожбит – я писати не буду, а зупинюся саме на п’єсах. Бо це насправді такий, як відмічає авторка, герметичний жанр: у нас є тільки те, що й як кажуть герої, жодних екскурсів у їхню психіку, жодних авторських відступів... Інтерпретації – це вже справа читача або режисера з акторами.

Перша п’єса, "Зерносховище", написана в Києві 2009 року і ще російською (тут вона в перекладі Артура Млояна). Голодомор. Болюча тема, страшна, але активно розробляється після 2000-х як реакція на повну заборону за радянських часів. Якщо говорити саме про те, "як зроблено", то тут, як на мене, Ворожбит тільки намацує те, що потім стане її фірмовим стилем: мінімалізм, трошки відсторонену іронію й таке, я б сказала, співчуття до недолугих персонажів, майже до всіх. Тут усього надміру, як це буває в початківця з надлишком літературних "м’язів": персонажів, подій, локацій, часових переміщень тощо. Як на мене, для сцени це проблемний матеріал, а ось художній фільм на основі п’єси за вдалої режисури став би топом, перлиною фестивалів. Але ж її ставлять, і постановок чимало – я перевірила в Google. До речі, п’єса створена на замовлення Королівського Шекспірівського театру в Британії, що, звісно, абсурд саме в дусі Ворожбит: що вони там зрозуміли – ось що мене цікавить.

"Що за країна така, ні людей, ні птахів, один бур'ян, – питає Мокрина наприкінці, – може, я вже померла..." Це не пекло, це радянська Україна – відповідає їй один із героїв.

Звісно, навіть читати про те, як заможне, квітуче село перетворюється фактично на концтабір із тінями-людьми, деякі з яких уже настільки знесилені, що втратили й людську подобу, і те, що ми б назвали побутовим етикетом та побутовою етикою, майже неможливо. До речі, саме головна героїня, дівчина Мокрина, яку, як дику кішку, неможливо приручити, якось намагається зберігати цілісність, моральні орієнтири. Мабуть, завдяки простодушності, щирості вона бачить те, що стоїть за словами, – голу, не прикриту красивими гаслами правду (тут є страшна сцена імітації свята, яку влаштовує міська влада, щоб показати заїжджому німецькому журналісту, як розквітає українське село). А ще вона вміє красиво співати. Чи рятує це? Виходить, так.

Тут, до речі, вперше прозвучить тема "Любов = ненависть", взаємна залежність, яка потім спалахне і в "Саша, винеси сміття", і в "Поганих дорогах".

Ну, і тепер "про що ця п’єса".

Для мене твір про те, до чого призводить поступова, майже непомітна спочатку міграція в бік зла, на перший погляд зрозумілий людський конформізм. Може, голодомор і принесли в село чужинці, нахабні маніпулятори, брехуни та кати, але виконують їхні злочинні накази колишні свої, яких потім перемелють ті ж жорна. Майже ніхто не врятується. Ну так, Мокрина. А ще Гаврило, який таки працював у розстрільній команді, вбивав своїх, бо вони "куркулі", а зараз став пустою трубою, голосом померлих та тих, хто вижив. Саме йому відданий фінальний монолог... Звернення до Бога, якого немає, бо "інакше цього не було б", як каже віруюча Мокрина. Але монолог все-таки не Гаврили. Це говорить хтось із іншого вже часу/простору.

"Зерносховище" – епос, і характери там епічні, а значить функціональні, сплощені, а ось вже в наступній п’єсі ми повною мірою бачимо авторський метод Ворожбит. Мінімум локацій (насправді дві, без однієї можна обійтись), мінімум дійових осіб (насправді чотири, без однієї можна обійтись)... І якщо погані тут є, вони десь там, за задником... Перед нами просто люди, зірок з неба не хапають, з вадами та чеснотами, і, здається, вад навіть більше, але...

П’єса "Саша, винеси сміття" написана у травні 2014 року як безпосередня реакція на першу фазу вторгнення, причому на замовлення Шотландського театру (здається, Сполучене Королівство зробило для нашої драматургії більше, ніж будь-хто). Але коли навесні 2022-го її, відкривши перший воєнний театральний сезон, поставив Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька, вона нам здавалася про "тут і зараз". Саме тоді ми дізналися про Бучу, Ірпінь та Гостомель.

Прагматична, енергійна Катя, власниця двох (а потім трьох) мафів, та її вагітна дочка Оксана (якийсь Олег був, але кудись подівся) щойно поховали чоловіка й вітчима, колишнього військового, який за життя не те щоб розумів, що з отим життям робити. Обидві його любили, але не поважали, обидві сумують і ховають сум за звичними щоденними справами та ритуалами (поминки, власне, для цього і вигадані). А потім починається війна. І отой небіжчик хоче повернутися, бо він же ж давав присягу, і взагалі якщо "шоста мобілізація" і є згода рідних, то можна повернутися. А рідні, які сумували й шкодували, що поводилися не так, не так любили, не так годували, згоди не дають. Бо це ж скільки всього треба: і берці, і ота каска кевларова, це ж скільки грошей, але справа не в тому. Справа в тому, що потім знову ховати. І ось цього вони вже не витримають. То краще зайнятися тим, що зараз конче потрібно – поставити твердопаливний котел, забити льох картоплею та цибулею, купити сто літрів бензину, бо якщо вже виїжджати... Це, нагадую, 14-й рік, але у 22-му воно б усе теж спрацювало.

"Виживають слабкіші", каже сильна Катерина, бо саме на сильних все й припадає. І ось тут, мабуть, вперше звучить дуже важлива для Ворожбит тема: сила жінок, яка відрізняється від сили чоловіків. Чоловіки ламаються першими, а важку ношу життя приймають на плечі саме жінки. В будь-якій незрозумілій ситуації купуй твердопаливний котел – і все буде гаразд. Ну, майже гаразд.

Про що ця п’єса? Мабуть, про любов, про вивернуту ситуацію Орфея та Евридіки, де Евридіка відмовляється повертати свого Орфея, бо там уже немає страждання, а тут є.

"Погані дороги" - п’єса 2016 року, яка написана, ви будете сміятися, для Лондонського театру Royale Courte (здається, це одруківка і йдеться про Royal Court Theatre). Тут є кілька, на перший погляд, не пов’язаних одна з одною сцен, об’єднаних спільним простором – Сходом України, сірою зоною воєнних дій. Тут збиваються звичні координати норми, і звичайні, загалом зовсім непогані люди мусять якось давати собі з цим раду.

Про що ця п’єса? Про тісне переплетення любові й ненависті, про любов-залежність – як у "Зерносховищі". Про те, що ми від болю гриземо своїх. Про те, що війна провокує на маргінальні вчинки, маргінальну поведінку, бо вона позбавлена людського. Про те, що насильство заразне – як у на перший погляд комічному епізоді зі збитою куркою. Воно потворить навіть притомних людей. Про те, як легко насправді переступити межу й як важко повернутися. Бо конфлікт тут навіть глибший, ніж конфлікт між жертвою та насильником: час від часу сама жертва виступає в ролі насильника, обертається, мов перевертень. Ролі змінюються протягом епізоду, як у тому фрагменті, де він, сучасний Харон, і вона, медикиня, фронтова вдова, везуть "поганими дорогами" тіло загиблого командира...

Пишуть про елементи абсурду, які поступово протискаються у п’єси Ворожбит, але насправді абсурду тут не більше, ніж у реальному житті.

До речі, про мову, бо п’єса, по суті, білінгвальна (частина дійових осіб – це загарбники, росіяни, вбивці). Авторка перемикає регістри з мови на мову мовби через Alt+Shift, не гребуючи й суржиком як правдою життя. "Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї", – пише Катерина Калитко (до речі, сама Ворожбит уникає кличного відмінка, як вона зізналася на зустрічі в Книгарні "Є"). Так, мова може бути гвинтівкою, навіть гранатометом. А може бути й скальпелем, і ось тут саме такий випадок. Але це, звісно, не працює для лондонського Королівського театру. Англійська є англійська – тож певний значущий шар сенсів саме на сцені замовника втрачається остаточно.

<picture></picture>
Наталка Ворожбит на зустрічі в Книгарні "Є". ФОТО: Марія Галіна

Я вже, здається, казала, що книга поділена на розділи – як, власне, і наше життя. "До 14 року"; "З 2014 по 2022 рік" і "Після 2022 року". Так-от, дія останніх двох п’єс (є ще "Про що ця п’єса", щось на кшталт авторської рефлексії, іронічної, бо Ворожбит взагалі уникає пафосу) розгортається за межами України. Сама Ворожбит і на зустрічі, й у власній передмові зазначила: якщо п’єси другого розділу писалися в стані шоку від війни, "на адреналіні", то після 22-го року тема себе вичерпала, бо реальність виявилася страшнішою та абсурднішою за можливості інструментарію авторки.

То про що ми тут? Сам градус болю зробив для чесних митців неможливою пряму художню фіксацію подій. Війна взагалі неприродна, а ця війна унікальна – з її технологічними жахами, абсурдною і дикою, неспровокованою агресією з боку сусідньої держави, нелюдською жорстокістю агресора. Це ситуація, яку неможливо психологічно подолати, тому що вона розмиває, розриває тканину реальності. Тож можна спробувати опрацювати її навскіс, через інші локації, через іронію, сюрреалізм, гротеск.

Є, мабуть, ще одна причина відмови від прямої розмови про війну. Для чесного автора пряма експлуатація травми є безпрограшним, але нечесним прийомом. Травму залишається досліджувати іншими засобами – через сатиру, іронію, узагальнення травматичного досвіду, через його очуднення. У "Зелених коридорах" це ще загострюється подвійним дистанціюванням – через сцени зі зйомками "правильних", "патріотичних" грантожерських фільмів, де грає одна з героїнь і де в кожному епізоді вона, зрештою, гине.

Героїні двох останніх п’єс – і "Зелених коридорів" (назва відсилає й до проходження митниці зеленим коридором, коли немає, чого декларувати, і до "Зелених дверей", назви оповідань Веллса та О. Генрі), і "Неіснуючих" – перебувають за кордонами України. Це українські біженки серед дуже friendly європейців. Європейці розмовляють переважно штампами й слоганами. Вони говорять правильні речі, але зовсім не те, що від них хочуть почути розгублені й травмовані українські жінки, які, навпаки, уникають пафосу або травестують його. Вони не хочуть, не можуть говорити про війну напряму, вони несуть казна-що, вони прагматичні, безбашенні, цинічні – усе що завгодно, тільки не те, чого від них у свою чергу чекають європейці. Від них вимагають проявів вдячності, а вони взагалі неспроможні вже на сильні емоції, виморожені, й удавати щось у них теж немає сил. А ще вони не відповідають типовому образу біженок, бо вони зухвалі й навіть нахабні, вони з зачісками та манікюром. Одна з убивчих сцен відбувається в манікюрному кабінеті, де клієнтка-європейка просить манікюрницю з Бучі, яку російські солдати ґвалтували в підвалі, зробити їй червоний лак – як на тій знаменитій фотографії.

Межі норми для жінок з України давно вже розширилися та розмилися. Нормою стало те, що нормою бути не мало: які футбольні фанати, про що ви тут, кажуть вони, дивлячись ТБ, що відбувається, дайте нормальні новини – де й як нас бомблять...

До речі, а де взагалі все це відбувається? В Угорщині, Чехії чи Німеччині? Може там, а може там – бо це неважливо. Це класичне перебування в лімбі, в посмертному житті, позажитті, звідки можна ще повернутися, а можна йти далі ("Я давно вже померла", – каже одна з героїнь, але саме вона повертається додому вагітна). Лімб – це простір очікування, прийняття остаточного рішення, остаточного вироку. І для героїнь "Неіснуючих" (теж дуже показова в цьому сенсі назва) абсурдне, невизначене життя, напівжиття закінчується в фіналі райським садом.

Взагалі ці дві п’єси – це фактично одна, тільки розтягнута в часі-просторі, від Бучі до підриву Каховського водосховища. Дім жінок-біженок (у загальному сенсі дім) насправді існує вже тільки в їхній уяві. В реальності його давно вже немає. Підірваний, він згорів від прямого влучання ракети. Затонув разом із домом сусідів. І разом із самими сусідами. Вони – носійки, хранительки того, що вже не існує. Життя, лінійне життя закінчилося там. Перед ними – сад стежок, що розходяться, безліч варіантів, але жоден із них не реальніший за інший.

А зараз повернемося до обкладинки. Бо на пошкодженій металевій стіні замість слідів від куль розквітають квіти. Ми, звісно, можемо вважати це загалом метафорою книги (як я вже казала, тут немає нічого "просто так"), але й також метафорою сучасної української літератури взагалі.

Я не люблю вислів "велика література", бо це маніпулятивний термін, і ми знаємо, де й як він використовується. Але так, здається, ми отримали дуже потужний пул літературних творів, який ще доведеться опрацьовувати. Його тригером, пусковим механізмом стала війна.

Марія Галіна