Герої не вмирають: Валентин Бершадський

"Валентин сказав, що має захищати нас зі зброєю в руках, - згадує Олена, дружина Валентина Бершадського. – Ми тут народилися й будемо виборювати свою свободу".

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників "Герої не вмирають".

Солдат 122 бригади ТрО Валентин Миколайович Бершадський загинув 28 грудня 2023 року. Автівка, за кермом якої він був, попала в засідку ворожої ДРГ у Шосткінському районі Сумської області.

Про його життя, доньок Ілону та Катерину, любов до автівок, дружність до побратимів та безстрашність у бою розповіли дружина бійця Олена Степанівна та керівник Аркадій Ніколаєнко.

"Ми познайомились у 2008 році по телефону завдяки спільним знайомим, - згадує Олена Степанівна. – Він був такий – душа-людина, як промінь сонця. Життєрадісний і позитивний.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

Валентин за освітою тракторист. І працював за спеціальністю після того, як отримав диплом. Він був добрим працівником, і де б не працював, залишав про себе добре враження.

Я на той момент вже була розлучена, моїй донці Ілоні було п’ять років. Через три роки після одруження в нас народилася Катерина. Валентин був люблячим батьком для обох доньок.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками
 

Катя від батька взяла відчуття справедливості. Після дев’ятого класу хоче поступати в юридичний коледж, почати поки що з середньої освіти.

Валік дуже добре знався на автівках. Постійно займався своєю, міг цілодобово бути в гаражі. Навіть облаштував там оглядову яму. Там і поїсти міг забути, його звідти інколи доводилося звати на обід. А потім почав замовлення приймати, ремонтувати машини для клієнтів. Чоловік більше знався на механіці, а з електрикою, якщо було потрібно, допомагав його друг. І, звісно, він був гарним водієм.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

А взагалі-то в нього були золоті руки. Майже будь-який ремонт по дому Валентин робив сам.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, спочатку я навіть не знала, що він декілька разів ходив записуватись до війська. Йому відмовляли, у військкоматі були дуже великі черги. Валентин сказав: "Щоб захистити вас від навали, я маю робити це зі зброєю в руках". Його дід воював, і чоловік був певен, що також має так робити.

Чоловік небагато розповідав про бойові дії. Але від нього я знала, що під Бахмутом бої йшли ніс до носу з росіянами, ворог був дуже близько.

Ротації були раз на троє суток. Інколи дуже важко було елементарно підвезти воду та їжу. Валентин часто їздив відвозити бійців та забирати, ті йому були дуже вдячні.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

І взимку 2023-го на Сумщині зіткнення були дуже щільними. На снігу вони з побратимами постійно бачили сліди від ворожих автівок та взуття.

Зі зв’язком було не дуже добре. Валік встиг розповісти, що невдовзі його переводять на іншу ділянку фронту, звідки він зможе частіше телефонувати мені. Але наступного дня його автівка з побратимами потрапила в засідку".

"Ми зустрілися в Болградському ТрО на Одещині, - згадує побратим Аркадій Ніколаєнко. – Я був взводним, а Валентин – одним із найкращих наших бійців. Він був добрий, відповідальний та безвідмовний. І безстрашний у бою. Валік був вже дорослим, але навчався дуже швидко.

Валентин був єдиним, кому довіряли бойові автівки. Він завжди підтримував їх у доброму стані.

Тоді на Сумщині вони потрапили на ДРГ. Наших четверо їхали на "Міцубісі", а 15 п*дарів їх у засідці двоє діб чекали. Був грудень, снігу по пояс. Ті в снігу сховалися, замінували дорогу.

Машина підірвалася на міні, Валік та Саня Кобзарь загинули. Стас Імамов та Саша Ткачук були притомні, але їх розстріляли вже як полонених. П*дари люблять потім викладати свої злочини в інтернет.

Всі четверо були дуже класні, справжні бойовики, безстрашні. Я приїжджаю на їхні могили, коли маю можливість, пам’ятаю про їхній внесок у нашу боротьбу".

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

"З Аркадієм Ніколаєнком ми спілкуємось і зараз, - каже Олена Степанівна. – Він інколи приїжджає на могили побратимів, ми йому вдячні за це. А пам’ятник для Валіка робили його колеги. Він колись і сам займався тим, що робив такі монументи. Для чоловіка вони зробили все добре,  його пам’ятали як доброго працівника й товариша.

Валентин загинув за країну й за кожного з нас. І я відчуваю, що ті, хто полягли на війні, робили це й заради мене. Але ми будемо жити далі. Пам’ятайте гімн - "Ще не вмерла України і слава, і воля". 
 

Антон Терехов