Наталка Ворожбит: "Треба писати так, щоб було соромно запросити батьків на свою виставу"

Як створювати живих, неоднозначних героїв у часи, коли суспільство хоче поділу на "своїх" та "чужих"? Драматургиня та сценаристка Наталка Ворожбит розповідає про внутрішню безжальність автора, межу між щирістю та експлуатацією чужого болю, а також про те, чому українцям сьогодні так важко сміятися з самих себе і як самоцензура заважає говорити повну правду іноземному глядачеві. 

Ви казали в одному з інтерв'ю, що вас часто бісять люди, і це стає початком п'єси. Хто або що з українського сьогодення зараз дратує вас найбільше — так сильно, що з цього точно може народитися новий текст?

Найбільше, напевно, бісить те, що ми між собою сваримося. Те, що ми схильні до таких речей: вчора ми обожнювали людину, а сьогодні вона помилилася — і ми починаємо її дружно "топити", забуваючи про всі попередні заслуги.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube Інтента

Через те, що ми перебуваємо в постійному стресі, у нас іноді зникає критичне мислення. Ми стаємо категоричними, висуваємо крайні вимоги до інших. Усе стає чорно-білим, хоча людина ніколи такою не була. Ми забуваємо, що треба розуміти один одного і ставити себе на місце іншого.

А драматург має вміти це робити, адже це один з інструментів його професії. Ти повинен побувати і поганим, і хорошим, відчути себе різними персонажами — навіть найнегативнішими — і знайти для кожного мотивацію. Бо навіть у найгіршого вчинку вона завжди є. Жодна людина не скаже вам, що хотіла навмисно вчинити погано, кожен себе виправдає. І от саме цю точку зору важливо зрозуміти.

При цьому ви часто пишете про людей, яких важко любити. Чому вас так цікавить людська неоднозначність? Чи не боїтеся, що глядачеві сьогодні простіше жити в категоріях "свій — чужий"?

Так, я це прекрасно розумію. Оці відтінки психології зараз дійсно нібито не на часі. Але мені по-іншому нецікаво, бо інакше це як малювати двома фарбами. Світ насправді не чорно-білий. Хоча в деяких питаннях я сама стала радикальною, і для мене існує ворог, цей розподіл на "своїх" та "чужих" дуже очевидний.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube Інтента

Але під час роботи вмикається профдеформація, я вже не можу мислити примітивно, коли пишу. Мені цікаво розбиратися в людській психології, щоб краще її розуміти. А коли ти розумієш навіть ворога, тобі простіше вибудовувати якісь стратегії.

Ви багато працюєте з реальними історіями. Чи було таке, що люди впізнавали саме себе, підходили до вас через це або просили змінити імена, бо історія надто впізнавана і може нашкодити в житті?

Я завжди дуже сильно змінюю імена. Якщо роблю суто документальну історію про когось конкретного, завжди питаю дозволу й узгоджую певні речі. Але якщо за персонажем стоїть кілька прототипів, а зазвичай так і буває, то придратися важко. Я, напевно, не взяла жодної історії, яка б на 100% збігалася з реальним випадком.

Бували різні ситуації. Наприклад, у фільмі "Кіборги" є кілька героїчних образів. Оскільки я брала інтерв'ю в багатьох військових, ці герої збірні. Хоча я знаю, хто насправді був найпершим прототипом, цей образ так сподобався бійцям, що майже кожен, з ким я спілкувалася, згодом казав у своїх інтерв'ю, що це він. Їм хотілося, щоб це було про них. Звичайно, я не сперечалася, це дуже приємно.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube Інтента

Але була й інша історія, коли мені вночі зателефонувала шкільна подруга і сказала: "Як ти могла так описати нашу юність? Я її бачила в світлих тонах, а ти зобразила все так жорстко і нікого не пожаліла". Я дійсно змінила всі імена, наскільки це можливо, але впізнати себе їй було неважко. Єдиним моїм виправданням було те, що себе в тій історії я описала так само іронічно й безжально.

Для письменника це головне виправдання — бути безжальним до себе, розглядати власне життя під мікроскопом. Моя теза така: треба писати так, щоб було соромно і страшно запросити батьків на свою виставу чи фільм, тому що ти скажеш там те, чого не казав нікому. Оця чесність перед собою виправдовує те, що ти можеш бути трохи безжальним і з іншими людьми. Але я найнегативніших персонажів усе одно намагаюся зрозуміти, якщо не виходить полюбити. Моя критика йде не від зверхності. Це критика від того, що я стою на одному рівні з ними, я така сама, як і вони.

Мені завжди було цікаво: чи думаєте ви про глядача, коли сідаєте писати? Чи спочатку пишете для себе, а вже потім зважаєте на те, чи захоче це хтось дивитися?

Взагалі я раджу всім авторам не думати про глядача під час роботи. Інакше можна втратити внутрішній голос і почнеться постійна самоцензура: ти прагнеш сподобатися і боїшся когось образити.

Проте на підсвідомості ти все одно зважаєш на формат, бо замовлення бувають різні. Закордонний проєкт — це один глядач, український театр — інший, а телебачення чи артхаусне кіно — зовсім інші історії. Налаштування спрацьовують автоматично. У сміливому театральному проєкті чи авторському кіно ти дозволяєш собі більше відвертості, жорстокості, гострих тем і не боїшся когось поранити. Але якщо пишеш серіал для широкої аудиторії на телебаченні, то сам себе обмежуєш, аби історія вийшла більш глядацькою.

Ви написали серіал "Спіймати Кайдаша", який однаково сильно полюбили і критики, і масова аудиторія. Як вдалося не зрадити себе й водночас створити такий популярний продукт? Це була стратегія чи випадковість?

З одного боку, я розуміла запит телебачення, з іншого — я з дитинства любила цей класичний твір. Я себе не обмежувала, а продюсери дали мені повну свободу й довіру. Таких продюсерів дуже мало на українському телебаченні та в кіно. Мене не змушували нічого переписувати чи підганяти під формати. Тоді я ще навіть не уявляла, що буду шоуранеркою, тому в процесі письма була певна безвідповідальність — ти ж не знаєш, що потім доведеться самотужки вирішувати все на знімальному майданчику наживо.

А далі сталася якась магія: допомогли поради друзів, зібралися правильні люди, які щиро полюбили цей проєкт. І ще один надважливий фактор — нас не контролювали студія й телеканал. Нам дали недостатньо грошей, менше, ніж цей серіал потребував, але нас залишили в спокої. На нас просто не робили високих ставок. Нам пощастило, що частково це були державні гроші. Якби канал профінансував проєкт на 100%, вони б жорстоко контролювали нас заради рейтингів. А так ми мали повну свободу, завдяки якій і з'явилося те, що ви побачили.

Яку найбільшу помилку роблять продюсери, коли приходять до сценариста? Зазвичай вони просять рейтинги, емоції та екшн. А що вони мали б просити насправді?

Раніше ситуація взагалі була печальною. Головна помилка продюсерів полягала в тому, що вони завжди просили зробити "щось як щось". Не оригінальний твір, а, наприклад: "Нам треба "Доктор Хаус", бо він зараз має шалені рейтинги". І всі кидалися писати про якогось цинічного лікаря. Але чужий успіх повторити неможливо, можна лише створити своє нове. Чужі лекала не працюють.

Ще одна помилка — вони впевнені, що досконало знають свою аудиторію. Продюсери вважають, що глядач чогось "не їстиме". Навіть коли вони подивилися перші серії "Кайдашів", то сказали: "Боже, це так прекрасно, але це іміджевий продукт. Масовий глядач цього не дивитиметься, їм це нецікаво". Тобто малося на увазі: "У нас такий гарний смак, тому нам подобається, а народ не зрозуміє". Бачите, як вони помилялися.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube Інтента

Насправді продюсери часто не знають свого глядача. Оця знаменита теорія телеканалів про "Антоніну 40+" уже застаріла. Netflix та інші дослідники довели, що аудиторія зараз вимірюється геть інакше. Тому перемагають сміливі люди з хорошим смаком, які вміють довіряти автору, а не лише керуються бажанням заробити гроші.

Українське суспільство зараз надзвичайно чутливе до моральних оцінок. Чи відчуваєте ви внутрішню або суспільну цензуру? Чи були історії, які ви не написали, бо зрозуміли: суспільство зараз не готове їх почути?

Звичайно, самоцензура зараз сильно ввімкнулася в кожного з нас. Коли ти пишеш для іноземних глядачів, то розумієш, що головне завдання зараз — не стільки вразити їх своїм художнім рівнем, скільки розповісти про Україну так, щоб збільшити їхню підтримку та розуміння. Головне — перемогти у війні, а не показати, який я крутий митець.

Тому ти не можеш написати їм усю правду, хоча вони про неї просять. Ти не будеш розповідати іноземцям про нашу корупцію, внутрішні чвари чи про те, що в нас багато "ждунів". Це послабить позиції країни. Оця самоцензура дуже заважає бути чесним на 100%. Ти шукаєш теми, які їм відгукнуться, які не погіршать нашу ситуацію, але покажуть, що ми рефлексуємо й ростемо як суспільство. Оце надскладно.

А коли пишеш для українців — тут взагалі всі травмовані та ранимі. Будь-який гумор сприймається гостро. Ми не готові зараз сміятися з себе, тому що ми є жертвами в цій війні, і нас хочеться тільки героїзувати. Але ж ми далеко не всі герої. І якщо писати чесно про наш час, то треба показувати й так званих ухилянтів, і дружин, які не відпускають чоловіків на фронт, і поганих військових, через чию недобросовісність гинуть люди. Треба писати про все. Але ти себе зупиняєш, розуміючи, що це не на часі, що це залишиться на "потім".

Чи існує сьогодні український герой у драматургії? Якщо це не військовий і не політик, то яка це людина? Про кого хочеться писати?

Герой у драматургії — це не обов'язково той, хто здійснює подвиги. Це людина, яка максимально точно відображає свій час — настільки, що за творами про неї потім вивчатимуть нашу епоху. Тому героєм може стати будь-хто з яскраво проявлених персонажів.

Безумовно, це жінки. Військові — це очевидно, тут величезний потенціал для досліджень з різних боків. Але цікаві й інші: люди, які уникають війни; жінки, які тягнуть на собі весь тил; жінки-військові; дружини бійців, про яких часто мовчать, бо вся увага прикута до чоловіків.

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube Інтента

Також цікавий тип людей, для яких зараз настав "найкращий час". Ті, хто отримав можливість красти або заробляти шалені гроші на біді. Або ті, хто раптом знайшов себе у волонтерстві й нарешті відчув себе потрібним суспільству. Мені цікаво, що вони робитимуть, коли війна закінчиться і ця потреба зникне? Куди вони підуть далі?

Після фільмів "Кіборги" та "Погані дороги" чи не боїтеся ви стати авторкою, від якої завжди чекатимуть лише текстів про війну?

Це не зовсім так. До мене часто звертаються з пропозиціями написати щось зовсім інше. Я писала сценарій за Кобилянською, маю тексти про 90-ті роки. Я не боюся замовлень, я боюся іншого: чи зможу я сама психологічно писати про щось, окрім війни?

Зараз я не можу переключитися. Усі мої думки, особисті питання, кризи віку — усе витісняє війна. Вона займає найбільше місця, приносить найбільше тривог і переживань.

Чи заздрите ви сценаристам із мирних країн, які можуть спокійно писати про кохання, сімейні сварки чи кризу середнього віку, не пояснюючи світові, що таке війна?

Я не те щоб заздрю... З одного боку, нам як авторам у цій трагедії певним чином "пощастило". Питання життя і смерті – це найбільша драма, яка стосується кожного й викликає найсильніші емоції. Що може бути сильнішим за драму виживання?

<picture></picture>
СКРИНШОТ: YouTube Інтента

Ми мали це потужне творче "пальне", особливо після 2014 року. Тоді хотілося про це кричати, досліджувати, розповідати світові, бо для нашого покоління це була перша війна. Але зараз, після 2022 року, про це думати вже не хочеться. Просто ти фізично не можеш займатися нічим іншим. Я б залюбки або взагалі нічого не писала, або писала б про якісь побутові мирні речі, якби тільки могла.

Який страх сьогодні сильніший: що світ перестане помічати Україну чи що він почне дивитися на неї як на звичайну країну — з усіма нашими внутрішніми недоліками?

Світ і так бачить наші недоліки. У нас незвичайного — тільки війна, а корупція — це звичайна річ для більшості країн світу, просто десь вона більша, а десь менша.

Я дуже хочу, щоб ми нарешті стали звичайною країною, де немає нічого екстремального, а є просто нормальне, спокійне життя. Моя мрія — щоб ми якомога менше використовували слово "патріотизм", щоб нам не доводилося постійно ним оперувати. Ми ж дивимося на європейські держави як на звичайні країни — от нехай і на нас так дивляться. Цього треба прагнути.

Що сьогодні дає вам відчуття, що Україна — це не лише суцільний біль, а й місце, де справді хочеться жити?

Ой, абсолютно все. Коли я змушена була рік прожити за кордоном, я досі здригаюся від тих спогадів. З одного боку, там усе було комфортно й добре, але психологічно я щодня почувалася пригніченою й глибоко нещасливою.

І як завжди, коли я поверталася в Україну, я миттєво ставала щасливою й наповненою. Мене тут радує кожна дрібниця. Навіть звуки війни десь на тлі просто нагадували про те, що я вдома, а бути вдома — це найбільше щастя. Я дуже гостро відчуваю ці моменти саме на контрасті. І постійно повторюю собі: "Боже, якою б я була щасливою людиною, якби не війна".

Ната Чернецька