11 червня 2026
(Свято-Миколаївський чоловічий монастир на початку ХХ ст. ФОТО: blogger.googleusercontent.com)
Монастирі здавна були не лише осередками духовного життя, а й місцями, де формувалася культура, традиції та мистецтво. В Ізмаїлі таким особливим простором став комплекс релігійних споруд на березі Дунаю, історія якого сьогодні залишається недостатньо дослідженою та приховує чимало цікавих фактів. Серед них – Свято-Миколаївський чоловічий монастир, який упродовж століть відігравав важливу роль у духовному та культурному житті міста.
Перші згадки про чоловічий монастир та Свято-Миколаївську церкву датуються 1077 роком. Під час ремонту храму в 1834 році в одній зі стін виявили замуровану кам’яну плиту з грецьким написом, який підтверджував час спорудження церкви.
Про давнє християнське минуле придунайських земель свідчать не лише археологічні знахідки, а й згадки в стародавніх джерелах. Так, імператор Візантії Костянтин Багрянородний згадував, що в країні печенігів, тобто на території Бессарабії, зайнятої ними у Х столітті, знаходили залишки християнських храмів і кам'яні хрести. На користь давнього походження храмів у нашому краї свідчать і документи, виявлені в архівах Ізмаїла, москви та санкт-петербурга, а також рукопис із фондів Святішого Синода. У ньому детально описані окремі пам’ятки Свято-Миколаївської церкви, які засвідчують, що "заснування її відноситься до ХІІ ст.". Втім, відомостей про діяльність церкви в ХІ–ХIV століттях майже не зберіглося. Імовірно, це пов’язано з руйнівними подіями того часу. У 1241–1242 роках орди хана Батия, повертаючись через придунайські землі, нищили все на своєму шляху. А вже у ХIV столітті тут кочувала ногайська орда, яка сповідувала іслам і не була зацікавлена у збереженні чи розвитку монастиря.
На початку ХV століття землі Нижнього Подунав’я опинилися під загрозою експансії Османської імперії. Вже з 1455 року молдавський господар Петро Арон був змушений визнати зверхність турецького султана та сплачувати данину. Побоюючись посилення запорозького козацтва, Порта почала активно укріплювати придунайські території та зводити нові фортеці. Саме тоді, неподалік переправи Кілія, на місці слов’янського поселення Сміл восени 1590 року постає фортеця Ізмаїл. Про цю подію згадував турецький хроніст: "…в листопаді 1590 року помер Мехмед-ага, який збудував місто і фортецю Ізмаїл на березі Дунаю". До спорудження фортеці долучалися місцеві жителі та переселенці різного походження. З часом Ізмаїл перетворився не лише на важливий торговий осередок, а й на адміністративний та судово-релігійний центр регіону.
Багатонаціональне населення придунайського краю змушувало адміністрацію Османської імперії більш лояльно ставитися до представників інших віросповідань. Саме тому турецька влада дозволила християнській церкві створити тут особливу митрополію в межах адміністративної одиниці, яку молдавські літописці називали "райя". Спочатку вона діяла у Браїлі та підпорядковувалася Константинопольському патріарху. У 1639 році резиденцію митрополита перенесли до Ізмаїла. Відтоді вона отримала назву Проїлавської Ізмаїльської митрополії та стала духовним центром для всіх християнських приходів Нижнього Дунаю. Осідком митрополита стало подвір’я Ізмаїльського Миколаївського монастиря.
У виданні "Anuarul Episcopiei Cetatii Albe-Izmail 1923–1936" наведено грамоту Константинопольського патріарха Іоанікія від 2 червня 1641 року, яка відкриває маловідому сторінку історії Свято-Миколаївського монастиря. Згідно з документом, церква святого Миколая в Ізмаїльській фортеці проголошувалася ставропігією та передавалася монахам Каракальського монастиря зі Святої гори Афон як невеликий монастир. У грамоті зазначалося, що храм перебував у вкрай занедбаному стані – настільки, що "не має жодної частини, що знаходиться в нормальному становищі". Будівля потребувала капітального ремонту. "На щастя, – пишеться в грамоті, – за настановою Божою були направлені сюди отці зі святої гори з Каракалу", які вирішили "відбудувати цей храм, опираючись на свої кошти". Особливу увагу афонські монахи звернули на цей храм через його посвяту святому Миколаю – одному з найбільш шанованих святих на Афоні. Водночас вони поставили умову: після відновлення монастир мав підпорядковуватися виключно патріарху. У грамоті підкреслювалося, що храм "стане ставропігією патріаршою, і в ньому жоден місцевий архієрей не повинен втручатись ані в церковну, ані в священну діяльність". Документ також дозволяв, у разі потреби, запрошувати місцевого архієрея для богослужінь, однак без права претендувати на монастир. На знак підлеглості обитель щороку мала надсилати патріарху підношення у вигляді "40 літрів ікри" – близько 16 кілограмів – і згадувати під час служб лише ім’я патріарха.
У монастирі зберігалася копія грамоти, оригінал якої перебував у Каракальському монастирі на Афоні. У документі йшлося про те, що княгиня Роксанда – донька Петра Рареша та дружина молдавського князя Іоанна Олександра Лепушняну – пожертвувала монахам Афонського Каракальського монастиря 36 тисяч левів. Ці кошти були призначені для викупу Миколаївського монастиря в турецького урядовця паші Мустафи Челебі. Згодом, у 1641 році, грамотою Константинопольського патріарха монастир отримав ставропігіальне право, що забезпечувало йому особливий статус та безпосереднє підпорядкування патріархові.
Стан церкви Святого Миколая в Ізмаїльській фортеці привернув увагу не лише духовенства, а й самого Константинополя. Ймовірно, саме тому зацікавлення викликав і сусідній храм – церква Успіння Божої Матері. У 1643 році Єрусалимський патріарх Партерній І видав грамоту, якою разом зі своїм собором надав цій церкві ставропігіальний статус – такий самий, як мав монастир Святого Гроба.
<picture>
<span><span><span>Церква Успіння Божої матері. ФОТО: www.bessarabica.info</span></span></span>
Отримання ставропігіального права поставило обидві святині в особливе становище: відтепер вони підпорядковувалися безпосередньо Константинопольському патріарху, минаючи місцеву церковну владу. Такий статус зберігався понад два століття – до 1856 року, коли румунська влада закрила обидва монастирі.
Підтвердженням особливого становища монастиря є й документи пізнішого часу. Так, дослідник і член Одеського Імператорського товариства історії і стародавностей Павло Коломойцев у праці "Колишня фортеця Ізмаїл і її пам’ятники" наводить цікавий приклад: "У 1820 році братія Миколаївського монастиря звернулася до митрополита Гавриїла з проханням перемістити монастир в місто Тучков, в якому було відмовлено у зв’язку з тим, що долю монастиря повинен вирішувати Константинопольський патріарх".
Ще одним підтвердженням особливого статусу монастиря стали події лютого 1833 року. Настоятель Успенського монастиря ієромонах Патрицій та ізмаїльський протоієрей Микита Глизян звернулися з рапортом до градоначальника Ізмаїла генерал-лейтенанта Сергія Тучкова з проханням узяти під охорону будівлю та майно монастиря, аби запобігти можливому пограбуванню. У результаті міська поліція відкрила "Справу про майно, що належить Грецькому Успенському монастирю і померлому ієромонаху Патрицію". Майно було детально описане та оцінене. За розпорядженням Тучкова його передали під опіку Соборної Свято-Покровської церкви, оскільки богослужіння в храмі Успіння Божої Матері припинилися. Щоб уберегти церковні цінності від розкрадання, їх наказали зберігати в соборній скрині під замком і печатками.
Згодом до архієпископа Кишинівського і Хотинського Димитрія було направлено листа з проханням розпорядитися монастирським майном. У відповідь архієпископ повідомив: "Оскільки монастир і померлий наставник монастиря належать Святому Гробу, єпархіальне керівництво не в праві розпоряджатися цим майном". Він порадив зберігати його до окремого рішення патріарха, а сам звернувся до російського міністра в Константинополі з проханням повідомити Єрусалимського патріарха про смерть ієромонаха Патриція та необхідність подальших розпоряджень щодо монастиря і його майна. Таким чином, архієпископ Димитрій фактично підтвердив ставропігіальне право монастиря та відсутність місцевої церковної влади над ним.
У березні 1833 року Єрусалимський патріарх Афанасій, перебуваючи в Константинополі, заявив, що майно ієромонаха Патриція належить Святому Гробу і має бути передане до Константинополя. Це рішення було ухвалене попри те, що до Ізмаїла прибув із Греції рідний брат померлого – Стратій Хаджи Михалі, який розраховував отримати спадок.
Завдяки опису майна Успенської церкви, складеному з нагоди цієї події, можна частково відтворити уявлення про її внутрішнє облаштування та стан. У переліку згадано 22 ікони та 46 богослужбових книг, з яких понад 20 були грецькою мовою, а решта – російською та молдавською. Саме цими мовами в храмі й велося богослужіння. Окрім цього, церква володіла трьома дзвонами, дванадцятьма лавками та двома хатами.
У документі "Про митрополію" (1644 року) міститься пункт "Про церкву Святого Миколая в фортеці Ізмаїл", де йдеться про відбудову храму на місці зруйнованої святині. Згідно з цими відомостями, церква існувала ще задовго до появи тут монастиря і була заглибленою в землю – всередину вели сходи.
Відповідно до турецьких законів християнським храмам заборонялося перевищувати інші будівлі за висотою, тому їхній зовнішній вигляд був доволі скромним і непоказним. У такому оновленому вигляді давня святиня пережила період османського панування, згодом перейшла до складу монастиря під омофором Константинопольського патріархату, а пізніше – до російської церкви, і діяла до 1852 року.
Інша фортечна церква Успенського монастиря була споруджена молдавським воєводою Стефаном III Великим та згодом оновлена колишнім князем Валахії Костянтином Бринковяну (1688–1714). Монастир належав храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Територія комплексу була частково обнесена кам’яною стіною, частково – дерев’яним парканом. Усередині розташовувалося 19 келій: 16 дерев’яних, покритих черепицею, і 3 кам’яні. З них у 12 мешкали мирські люди, які нічого не сплачували, тоді як 17 келій залишалися порожніми.
У 1770 році, після захоплення фортеці Ізмаїл загоном генерал-майора Отто-Адольфа Вейсмана, настоятелю монастиря ігумену Іакову було передано відкритий лист від головнокомандувача російської армії в Молдавії графа Петра Румянцева від 12 грудня 1771 року за №1793. У ньому монастирю надавали право розпоряджатися всією нерухомістю у фортеці, що здавна належала цій обителі. Також від Єрусалимського патріарха щороку надходило понад 300 руб. на утримання монастиря.
Однак уже в 1774 році, за умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору, фортеця Ізмаїл знову була повернута Османській імперії. Після приєднання Бессарабії до російської імперії у 1812 році в монастирі залишився лише один ієромонах, а богослужіння через його старість виконували мирські священики. Монастирю належало 30 дерев’яних лавок у місті, які приносили щорічний дохід у 1663 леви. Проте із заснуванням міста Тучков у 1812 році більшість мешканців переселилася з фортеці Ізмаїл, і Успенський монастир фактично втратив свої прибутки.
Митрополит Гавриїл звернувся до генерал-майора Сергія Тучкова з проханням відвести місце для монастиря в місті, після чого було підготовлено рішення у Святійшому Синоді (1820 р.) щодо перенесення обителі. Втім, Святійший Синод відмовив у цьому, мотивуючи тим, що монастир не є складовою частиною єпархіального керівництва.
У 1841 році до Ізмаїла прибув імператор Микола I, який затвердив проєкт перебудови старої церкви Святого Миколая. Нова споруда була зведена з цегли у візантійському стилі, а декор фасадів виконувався в традиціях російської архітектури XVII століття. Храм складався з трьох частин із напівкруглою апсидою; центральна частина була перекрита куполом на восьмигранному барабані з цибулинною формою завершення. Внутрішні стіни прикрашали фрески.
Після того як Святійший Синод відмовив митрополиту Гаврилу в перенесенні монастиря до міста Тучков, було ухвалено рішення про зведення нової Успенської церкви. На її будівництво Єрусалимський патріарх Афанасій виділив 8 тисяч руб. Храм було збудовано та освячено у 1841 році. У монографії "Бессарабія" під редакцією Павла Крушевана зазначалося: "Кам’яна Успенська церква освячена в 1841 році". Нова споруда, на відміну від Миколаївської церкви, була зведена на місці фундаментів давнішого храму Божої Матері XVII століття. У плані церква мала прямокутну форму з напівкруглою апсидою, один купол і чотири внутрішні стовпи.
Над північним та південним входами Успенської церкви розташовувалися фронтони. Віконні та дверні прорізи були стрілчастими й обрамленими кам’яними лиштвами, що надавало будівлі рис, характерних для вірмено-григоріанських храмів, у стилі яких і була зведена Успенська церква. Як зазначалося в описах того часу: "Внутрішність Успенської церкви не простора, і вона може вміщувати не більше 200 людей; церква чепурна, всередині навіть помітна деяка розкіш, іконостас, хоругви, аналой майже нові; підтримує в порядку церкву духовенство монастиря, розміщеного в місті, але служба правиться рідко і постійного настоятеля немає, а монахи для виконання церковних потреб чергуються".
Історик, археолог та краєзнавець Микола Мурзакевич у "Записах Одеського товариства історії й стародавностей" з особливим захопленням описував кам’яну церкву зі дзвіницею в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Подібні враження залишив і одеський науковець ХІХ століття Аполлон Скальковський, який відвідав Ізмаїл у 1847 році. За його свідченням, біля бокового входу до церкви, на кам’яній підлозі, було виявлено три надгробні плити з російськими написами. На одній з них зазначалося: "… Бужського єгерського корпусу третього батальйону Микола Трусов помер під час штурму Ізмаїла". Посередині містилася плита з вказівкою на поховання невідомого молдаванина, а праворуч – ще одна з написом: "В господі померлий Олександр Воробйов… 22 числа, вересня місяця, 1791 року. Від народження на 28-му році". Яким чином попали ці могили в храм, освячений лише в 1852 році, з’ясувати неможливо, тому що жодних відомостей про це немає.
Окрім церкви, в монастирі існував будинок, у якому мешкали монахи: ігумен, ієромонах та ієродиякон. Від Єрусалимського патріарха щорічно надходило на їх утримання 300 руб.
Наприкінці ХІХ століття було зведено кам’яні келії, що й нині розташовані західніше від церкви. У той самий період монастир і церква перебували в підпорядкуванні російського Православного Синоду.
У 1868 році, в період румунського правління в краї, до Свято-Успенської церкви був призначений ієромонах Паісій Дендріно. Приймаючи храм, він склав опис церковного майна. Згідно з ним: "Іконостас у ній старий з шістьма іконами, прикрашеними сріблом із позолотою, а всього в церкві 25 великих і маленьких ікон, із яких тільки 5 нових. Детально описано церковне майно: книг – 56, із них 32 грецькі, 13 – руські, 11 – молдавські, дзвонів – 5".
Ймовірно, при призначенні Паісія Дендріно враховували його знання грецької та румунської мов. Саме цими мовами, за традицією, могло здійснюватися богослужіння в цій церкві.
У 1878 році, після приєднання краю до російської імперії, обидві церкви були об’єднані під спільною назвою Кріпосного монастиря. Тоді ж для братії звели два корпуси келій, будинок настоятеля зі старшою братією та трапезну. Настоятелем призначили ієромонаха Феофана, молдаванина за походженням. Як зазначає Павло Коломойцев: "Феофан – людина проста, доступна; дуже працьовита завдяки своїй природженій енергії; він застав монастир в повному запустінні і почав його відбудовувати… В монастирі було розведено фруктовий сад, город поблизу Дунаю з поливною системою, розвели бджільник…; вільні місця засіваються хлібними рослинами; відкрита навіть книжна та іконописна лавки; всі церкви монастиря відремонтував Феофан і обставив релігійно, але монастир ще потребує багато в чому".
Про господарську діяльність монастиря свідчать відомості, взяті в Миколаївському монастирі: "Монахи вели зразкове господарство, монастир отримав значні прибутки. В монастирі були чудові сади – яблуневі, грушеві, абрикосові, ріс мигдальний горіх, фундук. За монастирським будинком була збудована теплиця, де вирощували лимони. Для роботи там ченці наймали людей, іншу роботу вели самі… Жили монахи тільки за рахунок натурального господарства".
Історія монастирського комплексу зазнала нових випробувань у бурхливому ХХ столітті. У 1918 році Ізмаїл був окупований Румунією, після чого церковні інститути підпорядкували Румунській православній церкві. В історії монастиря розпочався новий етап, який згодом став предметом подальших ґрунтовних досліджень архівних матеріалів, спогадів очевидців та переосмислення маловідомих сторінок його минулого.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Андрій Шевченко
11 червня 2026 р.
На Одещині судитимуть керівників КП за схему поборів з асенізаторів10 червня 2026 р.
В Одесі викрили торгівлю військовими посадами у тилу