"Архітектура мертва, люди – ні", - інтерв’ю з одеським поетом Станіславом Стриженюком

У цій розмові – Одеса 70-х із підпільними виставками, цензурою і страхом говорити українською. 95-річний поет Станіслав Стриженюк згадує письменницькі квартири, закриті мистецькі кола й виклики до партійних кабінетів. Він і досі ставить незручні запитання про пам’ятники, які треба зняти, та перейменування. Колишній начальник управління культури, він пам’ятає обмін театрами зі Львовом і дружбу з одеськими художниками – Михайлом Божієм, Аллою Крикун, Геннадієм Гармидером, родиною Крижевських, а також зустрічі й розмови з класиками – Ліною Костенко, Павлом Тичиною, Олесем Гончаром, Максимом Рильським, Борисом Нечердою. У його словах Одеса постає не архітектурою, а живим організмом – містом людей, історій і втрат, де поезія була способом вижити й не зрадити себе.

Дивіться відеоверсію інтерв'ю на youtube-каналі Інтента.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Як би ви окреслили одеську літературну школу 1970-х для сучасного читача? Що, на вашу думку, є найбільшим скарбом, який ми маємо зберегти з того часу?

Я не беруся оцінювати, наскільки це потрібно сьогодні, але згадую насамперед книги письменників, які тоді жили в Одесі. І першим назву Бориса Нечерду, з яким ми товаришували. Якийсь час ми навіть жили позмінно в одній квартирі на Пироговській, у письменницькому будинку, де я отримав житло. Згодом мені дали зовсім іншу квартиру – на Французькому бульварі, коли я перейшов з управління культури на посаду головного редактора Одеської кіностудії. 

Борис був чудовою людиною, любив музику. Якось у Карпатах він купив трембіту, привіз її до Одеси. Іноді, коли сонце сідало, він виходив на балкон свого п’ятого поверху й починав у неї сурмити. Одного разу через це його навіть розглядали на партійному бюро письменницької організації. Думки розділилися. Хтось казав: добре, що грає. Мовляв, будить того сусіда, який вічно засинає за друкарською машинкою у творчому натхненні. Іншим же, навпаки, спати не давав. Це, звісно, були жарти, але обговорення таки відбулося.

<picture></picture>
Станіслав Стриженюк. СКРІНШОТ: YouTube Інтента 

Тому що Одеса – місто особливе. Кажуть, що місто – це не архітектура, бо архітектура хоч і вічна, але мертва. Місто – це люди. Люди – це жива історія кожної епохи. Ось що головне для письменників, і саме це ми маємо берегти.

Тоді в Одесі склалася така літературна сцена, де творили українською та російською мовами. Як вони співіснували?

Знаєте, про конкуренцію я говорити не можу. Коли панувала суцільна русифікація, я вчився в одеській школі, де не було ані української історії, ані української мови. Ви тільки уявіть собі: це була спеціалізована середня школа Військово-повітряних сил.

Я прагнув полетіти в космос, тому й опинився там. У паралельній роті навчався космонавт Добровольський, який згодом загинув. А я був у другому взводі. Ми на шкільних вечорах запрошували учениць, особливо зі школи №3, що на колишній вулиці Толстого. До речі, Лев Толстой був в Одесі лише один раз, коли їхав до Криму на війну, і саме там написав свої "Севастопольські оповідання". Потім раптом перейменували вулицю Толстого. Коли я був начальником обласного управління культури, ми встановили там кам’яний пам’ятник Толстому на площі його імені. Він стоїть там і досі – я нещодавно проїжджав. Хоча тепер, мабуть, доведеться його знімати (насправді знімати треба зовсім інші об’єкти, наприклад, гармату біля мерії Одеси), адже зараз назвали вулицю іменем Кіри Муратової.

Але повернуся до запитання й наголошу, що конкуренції між мовами бути не могло. Нас, письменників, які писали українською, було лише четверо. Я назву їх усіх. Євген Бондаренко очолював Одеську філію Спілки письменників України. Володимир Гетьман – він розмовляв у побуті виключно українською мовою, навіть на вулиці. І всі на нього озиралися, бо він і вітався, і говорив лише українською. Був також Іван Драматург, який писав українською п’єси. І я – письменник, який починав українською й досі її тримаюся.

Втім, у школі було дуже багато поетів, які намагалися писати російською. На танцях вони запрошували школярок і читали їм свої вірші. А я сидів у залі й мовчав, бо писав українською і просто не міг показатися. Було якось ніяково.

В Одесі це має своє глибоке коріння. Згодом, коли ми на кіностудії організовували музей, я дізнався, що у 20-30-х роках спеціально відстежували, хто з працівників студії розмовляє вдома українською мовою. А потім цих людей арештовували й садили до в’язниці. Оце і є та справжня, дуже трагічна історія насильницької русифікації.

Поети й художники в ті часи тісно спілкувалися. Чи можете ви пригадати якісь яскраві спільні вечори? Якою була атмосфера таких зустрічей?

Ви знаєте, з художниками андеграунду ми зустрічалися в майстернях, і це не було схоже на офіційні заходи. Виходили газети – "Вечірня Одеса", "Комсомольське плем'я", "Чорноморські новини", - але ніхто й ніколи про ці зустрічі не писав. Про них, мабуть, належало знати тільки в одному місці – на вулиці Бебеля, в КДБ.

Я працював на Одеській кіностудії головним редактором, але мене зняли з роботи. Викликали до москви, до сірого кардинала з Політбюро – Суслова. У напівтемному кабінеті сиділи лише двоє членів Політбюро. Вони запитали: "Чому у вас на екранах п'ють горілку?" Я відповів: "Ми можемо вирізати ці кадри, це всього півтора метри плівки. Але ж життя ви ножицями не виріжете разом із цим злом". Тоді Суслов сказав мені дивовижну річ: "А от нам із Туркменії привозять фільми, де п'ють чай або просто воду з річки". Я здивувався й відповів: "Туркмени п'ють чай, бо Коран забороняє їм вживати алкоголь". Це було страшно. Мені одразу сказали: "Ідіть". І я зрозумів, що зараз пролунає дзвінок в Одесу. Так воно і сталося. Я прилетів додому, і вже наступного дня мене викликали на бюро обкому. Бюро одноголосно "рекомендувало" зняти мене з посади, хоча на цю посаду мене ставили зовсім не там. Політична ситуація була вкрай складною: розпочалася боротьба з пияцтвом, і почали шукати винних у "пропаганді". При тому, що пляшку "Столичної", яку в Америці я міг купити в будь-якому супермаркеті, в Одесі можна було дістати тільки з величезною переплатою в ресторанах готелів "Лондонський" або "Красний". Боролися з пияцтвом тим, що вирубували виноградники й шукали тих, хто нібито це пияцтво пропагує.

Станіславе Савовичу, на ювілеї художниці Алли Крикун, яку вважають частиною одеського андеграунду, ви вітали її, ставши на одне коліно. Розкажіть, будь ласка, про вашу дружбу з нею.

Ви знаєте, Алла Крикун завжди була на зв'язку з моєю дружиною Танею, і ми постійно ходили до неї в майстерню біля Воронцовського палацу. Тоді вона жила разом із художником Коваленком. Ми за її запрошенням дивилися роботи.

А художники, знаєте, народ особливий. Ось, скажімо, Михайло Божій. Коли він написав картину "Думи мої, думи" й одержав за неї Шевченківську премію, він раптом запросив мене на окремий перегляд іншої своєї роботи – здається, вона називалася "Чуттєва мить". Він намалював її й нікому з художників не показував. А потім запросив мене, поставив спиною до дверей, зав'язав очі й, тримаючи за руку, завів прямо до майстерні. Увімкнув світло і зняв пов'язку. Отак я вперше побачив цю картину. Вона була прекрасна. Не знаю, де вона зараз – у якомусь музеї, в приватній колекції чи, може, в когось із родичів Михайла Божія. Але я подивився її першим і, мабуть, сказав щось приємне. Після цього ми поїхали до моїх батьків на Буг, де його син Славко намалював мою хату. Ту саму хату, яка мені дорога тим, що колись, після здачі Севастополя, в ній зупинявся генерал-фельдмаршал Манштейн. Той самий, що командував групою армій у Корсунь-Шевченківській операції.

Бачите, скільки історичних фактів проситься на папір – хоч мемуари пиши.

Ви спілкувалися з Геннадієм Гармидером, знаним в Одесі графіком та живописцем, майстром екслібрису. Можливо, ви разом брали участь у якихось мистецьких проєктах?

Геннадій Гармидер – це був наш поетичний пункт. Ми завжди виходили зі Спілки письменників на Белінського, 5 і одразу ж заходили до нього в майстерню. Він оформлював мою книгу.

З художниками в мене були дуже тісні зв'язки. Наприклад, Григорій Крижевський, який писав мій портрет. Я сидів у нього в майстерні мовчки, бо не мав права навіть кліпнути оком, поки він працював. Він також написав портрет Володимира Івановича, українського сатирика, і портрет Ігоря Невєрова.

В Одеському літмузеї є матеріали про Павла Тичину. Після його смерті ви брали участь у вечорі пам'яті, організованому одеською Спілкою письменників. Яким було ваше особисте ставлення до поета та його творчості?

Виявляється, Павло Григорович, коли йому було трохи за двадцять, приїздив з капелою в Одесу. Він дуже гарно співав у церковному хорі й писав вірші. Це була надзвичайно могутня духовна людина.

Я колись отримав листа з Києва від Павла Григоровича. Він прислав мені свою книжку з автографом. Дуже цікаво, що редактором того видання був Валентин Бичко, відомий український поет. І він скористався цим виданням, щоб вставити туди вірші, які окремою книгою вийти б не змогли. Там були рядки, що вважалися тоді націоналістичними: “Як упав же він з коня та й на білий сніг. – Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг” (Вірш 1919 року, який став неофіційним гімном Армії УНР - ред.).

Коли я одержав книгу, то прочитав автограф: "Славному молодому з молодих Станіславу Стриженюку від Павла Тичини". Знаєте, сам цей напис – безцінний. Згодом я подарував цю книжку Літературному музею. Мені пощастило: я зустрічався з Павлом Григоровичем і розмовляв з ним особисто. У нього був помічник Станіслав Тельнюк (до речі, його доньки зараз гарно співають на концертах). Тельнюк у той час компонував його знамениту поему "Сковорода". Паралельно з офіційною темою "партія веде" Тичина писав книгу про видатного філософа Григорія Савича Сковороду.

<picture></picture>
Станіслав Стриженюк. СКРІНШОТ: YouTube Інтента

Одержавши ту книгу, я став майже другом Павла Григоровича. Пам'ятаю, як ми з Василем Земляком після одного з пленумів чи з'їздів письменників гуляли й запросили Тичину до ресторану, щоб посидіти по-письменницьки. Але він дуже любив свою матір та дружину, тому відмовився й пішов Хрещатиком до свого будинку – жив він навпроти готелю "Україна", на бульварі Шевченка.

Так само добре я був знайомий і з Олесем Гончаром, з яким ми їздили прикордонними заставами півдня України. За Олесем Терентійовичем було дуже цікаво спостерігати. Він любив розмовляти з прикордонниками й дивувався: як же так, у радянському союзі дружба народів начебто на першому плані, а порядки – ті самі, що й за царату? Латиші й литовці оберігали наш кордон, а українці – Далекий Схід. Своєму народу не дозволяли обороняти власну республіку. Коли ми були на Кінбурнській косі, Гончар виступив з великою пошаною до прикордонників-латишів та естонців, бо вони отримували газети рідною мовою. Розумієте, це дуже показові речі. А в нас, в Україні, літературну періодику українською майже ніхто не виписував.

Максим Рильський відомий своєю увагою до молодих авторів. Він, до речі, високо цінував вашого товариша Бориса Нечерду. Чи відчували ви на собі його підтримку чи, можливо, він якось вплинув на ваше становлення як поета?

Я не раз бував у Голосіївському лісі, де була дача Максима Рильського. Він збирав там поетів раз на тиждень, обов'язково щоп'ятниці. І одного разу я теж побував у нього.

Коли я приїздив до Києва, то часто потрапляв на засідання президії, які вів Олесь Гончар. Там завжди сиділи Павло Загребельний, Олександр Корнійчук, Максим Рильський, Володимир Сосюра. Розумієте, який це був ареопаг? І от я заходив до зали, бо секретарка мене знала, а Гончар їй казав: "Ви його пропускайте, хай заходить". Я заходив, і вони всі вставали. Я – молодий пацан, а всі класики підводилися, бо заходив я. Це означало, що вони в мене вірили. А таку віру ніколи не можна підвести.

Ви спілкувалися з поетом Миколою Бажаном. Він був редактором, як і ви, на Одеській студії в 20-30-х і визначав її розвиток. Які риси його особистості запам'яталися вам найбільше?

Мені найбільше запам'яталася одна річ. Справа в тому, що на Одеській кіностудії працював Олександр Петрович Довженко. Саме там він знімав один із найвідоміших своїх фільмів – "Сумка дипкур'єра".

І от коли 1943 року Довженко написав сценарій "Україна в огні", Сталін до цього поставився вкрай негативно. Він зазначив, що це "націоналістичний фільм". Мовляв, ми воюємо з Гітлером, із фашизмом, а Довженко показує лише українців. Він влаштував обговорення цього твору на політбюро.

А знаєте, кого туди запросили? Миколу Бажана, Олександра Корнійчука та Максима Рильського. І ось що мене найбільше вразило: на тому засіданні ніхто з цих корифеїв не виступив на захист сценарію. Жоден не промовив ані слова. Тому в мене багато сумнівів щодо правдивості творів цих людей. Бо не можна було так доземно падати перед вождем народів.

<picture></picture>
Станіслав Стриженюк. СКРІНШОТ: YouTube Інтента

Ліна Костенко, як і ви, належить до покоління, що формувало нове обличчя української поезії у 60-х. Чи були ви знайомі особисто? 

Ліна Костенко закінчила московський літературний інститут, який закінчив і я. Щоправда, вона на рік старша за мене. Після навчання вона вийшла заміж за Єжи Пахльовського, поїхала з ним до Польщі, там народила доньку. Оксана Пахльовська зараз є визнаним знавцем України в Римі. Вона перекладала твори, над якими свого часу працював і я. 

Якось на день народження Ліни Василівни я вирішив зателефонувати їй до Києва, і ми довго проговорили. Вона дуже любить море. Знаєте, коли я читаю її поему "Чайка на крижині", мені здається, що без моря вона просто не може. У Києві вона, мабуть, їздить лише на київське море, на Дніпро, але справжню стихію вона відчула ще в Гданську. Саме там народилася ця прекрасна поема.

Ліна Костенко – це класика. Я казав їй це особисто і скажу ще не раз. Її "Марусю Чурай", роман у віршах, я перечитував кілька разів. А от проза… "Записки українського самашедшого" - це справжні нариси сучасного життя. Вона дивиться телевізор, бачить, скільки там часом говорять дурниць, і ніби стенографує це все. Читати це дуже цікаво – так відчуваєш час. Простір ми можемо вивчити зараз, а от зазирнути в час і простір одночасно – це дуже важко. Це завдання поезії, і вона виконує його без жодних зусиль.

Як ви гадаєте, чому саме Одеса стала одним із центрів мистецтва? Що вирізняло одеських митців та літераторів з-поміж київських чи львівських?

Я був колись начальником обласного управління культури саме в ті роки, коли відбувався цікавий обмін: ми переводили оперету зі Львова до Одеси, а натомість Львову віддавали театр радянської армії. Тобто ми віддали львів'янам російський театр, а собі забрали оперету. Тоді ще молоді були і Водяний, і Крупник, й Островський. Тому я ще раз нагадаю: місто – це люди. 

Ната Чернецька