27 січня 2023 р. 19:20

"Я б хотів запросити сюди Лаврова, щоб він подивився прямо в очі дітям, чиї батьки були вбиті", - мер Бучі

Анатолій Федорук Фото: Станіслав Крупар

(Анатолій Федорук Фото: Станіслав Крупар)

Життя в Бучі вже ніколи не буде як раніше. І хоча відновлення триває, міський голова Анатолій Федорук усвідомлює, що жахливі воєнні злочини назавжди понівечили це місто.

Журналісти Joanie de Rijke та Артур Чупригін розмовляли з Анатолієм Федоруком для DeMorgen. Переклад для Інтента Артура Чупригіна.  

Кінець грудня. В один з його похмурих днів ми приїжджаємо до Бучі. Маленьке місто на околицях Києва потрохи занурюється в різдвяну атмосферу. Сосни, прикрашені мерехтливими вогниками різко контрастують з сірим небом. На шляху до міста добре видно шрами від війни, сам центр виглядає менш зруйнованим. Колись мирна Буча з більш ніж 50 тисячами мешканців, навколо якої розкинувся великий зелений ліс, потрапила в сумну частину світової історії. Вона стала відома світу коли на початку квітня, після 33 днів російської окупації, були опубліковані зображення десятків страчених мирних жителів на вулиці Яблонській .

Чотириста дев'ятнадцять людей було вбито; більшість із них знайшли зі зв’язаними за спиною руками та зав’язаними очима. Кількість загиблих була настільки великою, що довелося поховати сотні тіл у братських могилах. Тим часом з’явилися свідчення про грабунки, катівні та зґвалтування. І дотепер все ще знаходять тіла в лісі.

Події в Бучі мимоволі стали відображенням всього жаху війни в Україні. Долю, яку мешканці не обирали, але з якою доведеться вчитися жити далі.

У міській раді потискаємо руку Анатолію Федоруку. Маючи досвід понад 20 років на посаді мера Бучі, ця людина є досвідченим керівником. Розмову розпочинає мер:

- Я пройшов через чимале з часів проголошення незалежності України в 1991 році. Але цей рік був, безумовно, найжахливішим у моєму житті. Я досі вважаю неможливим, що росія робить це у 2022 році.

Єдиний висновок, який ми можемо зробити - це те, що росіяни весь час були лицемірними. Своїми вшануваннями пам’яті Другої світової війни та покладанням вінків до жертв. Для українського народу особливо болісно, що росія заявляє, що жахіття 1941-1945 років ніколи не повинно повторитися, а вони в нашій країні поводяться як тварини, росія повторює досвід Радянського Союзу 1939 року, коли співпрацювала з нацистами через пакт про ненапад з Німеччиною. І ми це бачимо, сьогодні росія укладає договори з такими режимами, як Іран і Білорусь, і сама вчиняє злочини, з якими, за її словами, бореться.

Росіяни вас шукали під час окупації. Як вдалося не бути спійманим?

- Ми знали, що російські війська в сусідніх містах вистежували, допитували, а потім вбивали представників місцевої влади, тому нас попереджали. Але я не хотів залишати місто, це було свідоме рішення залишитися. У моєму місті, зі своїми людьми. У 1999 році мене обрали міським головою, це моя шоста каденція. Емоційний зв'язок із містом дуже сильний. Я також розумів, що рішення залишитися було великим ризиком, це була гра у російську рулетку. 

Коли прийшли росіяни, я залишився в місті та ходив від укриття до укриття; важливо було не залишатися на одному місці надто довго. Окупанти кілька разів опитували мешканців про моє місцеперебування, але ніхто мене не видав. Я досі дуже вдячний землякам за це.

Чи підтримували ви зв’язок із колегами та родиною, поки переховувалися?

У перший період, з 3 по 12 березня, росіяни контролювали лише частину міста, нам вдалося евакуювати людей і надати медичну допомогу. Я був на першому поверсі адмінбудівлі, яку росіяни вважали гуманітарним центром. На щастя, на першому поверсі мене не шукали. У місті було світло і слабкий телефонний зв'язок, але все ж таки він працював. Окупанти забирали у людей телефони, але майже всі були готові до цього, мали інший телефон. Ми також розробили систему зустрічей у певний час, тому що телефонувати часто було неможливо. Зв’язок із Києвом та іншими муніципалітетами здійснювався через людей, які могли в’їжджати та виїжджати з міста, наприклад, водіїв екстреного транспорту.

Приблизно 20 березня точилися важкі бої. Росіяни почали розуміти, що вони програють, вони були налякані і почувалися як щури в пастці. Саме в той період вони розстрілювали всіх тих громадян на вулиці. (Мовчання)

Я завжди мав надію. Коли люди запитували, як йдуть справи, я завжди казав, що пройде ще три дні і росіян виженуть.

Під час окупації ви підозрювали, що воєнні злочини відбуваються в таких масштабах?

З самого початку ми зіткнулися з насильством, а під час вуличних боїв воно посилилося. Я не мав уявлення, чого очікувати, але я знав, що вбивають багато людей. Наприклад, росіяни навмисно стріляли по машинах, на яких великими літерами було написано «діти». Мені тоді важко було уявити, що за ті 33 дні окупації були встановлені справжні катівні.

Я знав, що більшість жителів втекли або евакуювалися, пізніше виявилося, що принаймні 50 із 53 тисяч жителів покинули місто. Приблизно 3 тисячі людей, які залишилися, були під тиском терору на вулицях, у своїх власних будинках. Деякі були вбиті на місці, коли йшли до магазину, аптеки чи лікарні. Вони нічого поганого не зробили, вони просто намагалися вижити. В мене часто виникає питання чому військові безладно стріляли в невинних людей?

Єдиний висновок, який я можу зробити - це те, що вони думали, що можуть уникнути відповідальності за цей хаос війни. Як це вони робили раніше на Кавказі, в Грузії, Придністров'ї, Луганську, Донецьку та в Сирії. Тому так важливо, щоб ми реєстрували та документували нинішні воєнні злочини, щоб вони понесли відповідальність.


Анатолій Федорук: "Якщо Білорусь буде втягнута у війну, і є ознаки того, що це станеться, це може бути початком Третьої світової війни". Фото Станіслав Крупар

Ви мали змогу забезпечити якийсь комфорт і безпеку містянам протягом цих 33 днів, навіть якщо вам доводилося ховатися?

- Перші два тижні, так. Нам також вдалося зберегти власні пекарні – ми не могли отримувати хліб ззовні. Після цього нас відрізали від усього і всіх. Я спілкувався лише з тими, хто жив поруч. Було неймовірно сумно та прикро, що я як мер не міг вийти на вулицю, щоб просто поспілкуватися з мешканцями. Лише через наші не публічні зустрічі, я дізнавався, що різні центри допомоги працюють досить добре, і це трохи заспокоювало.

Була суперечка через ваші заяви про те, що після звільнення в Бучі все спокійно. Пізніше з'явилися зображення тіл на вулиці Яблонській. За словами росіян, це була брехня, тому що ви самі констатували, що це був радісний день.

- У день моєї заяви остання російська колона покинула місто. Я вперше повернувся до ратуші та записав відео про те, що 31 березня – історичний день. Це відео було опубліковано лише пізніше, оскільки спочатку не було підключення до Інтернету. Новини про тіла з'явилися на початку квітня. Але знову ж таки, навіть якби я плакав на першому відео, росіяни сказали б, що мені сумно, через те, що вони пішли. Що б не сталося, вони завжди перекручуватимуть правду на власний розсуд.

Я б хотів запросити Лаврова (Сергій Лавров, міністр закордонних справ росії, – ред.) в Бучу, щоб він міг дивитися прямо в очі дітям, чиї батьки були вбиті. Звичайно, не спрацювало б, але я чекаю того дня, коли він постане перед військовим трибуналом і прийде сюди, щоб на власні очі побачити, що зробили його солдати.

Прокуратура вже зареєструвала понад 42 тисячі потенційних воєнних злочинів. Як ви думаєте, чи постануть перед правосуддям коли-небудь винуватці звірств у Бучі?

Це завдання міжнародної спільноти. Але це повинно відбутися. Якщо цього не буде, і ніхто не понесе відповідальності, можна сказати, що ми всі зазнали невдачі, а європейські демократичні норми та цінності – мертва літера.

Чи готова Буча до можливої нової атаки з Білорусі?

Українська армія підготовлена, але з ще більшою лінією фронту, ніж ми маємо, легше не буде. Якщо Білорусь буде залучена, а є ознаки того, що це буде, це буде початком Третьої світової війни.

- Мені треба йти, треба багато всього зробити, багато чого впорядкувати.

У нас ще є час на одне запитання. Отже, ми закінчуємо більш оптимістичною темою - Різдвом.

Православна церква України хоче ще більше відокремитися від російської православної церкви та тому переносить Різдво з російського 7 січня на західне 25 грудня. Відтепер люди можуть обирати самі. Що робитиме Буча цього року?

Вісімдесят відсотків жителів зараз повернулися до Бучі, і я знаю, що вони святкуватимуть Різдво 25 грудня цього року, тому що вони ненавидять росіян, інші бачать святкування окремо від росії та не доцільним дотримання традиції святкувати 7 січня. У будь-якому випадку це не викликає напруження у суспільстві, кожен вільний робити те, що хоче. Все одно після всіх подій це буде незвичайне Різдво. Ми тільки долаємо все і зараз зосереджуємося переважно на відновленні. А тим часом ми готові до можливого нападу з півночі, та ще нас чекає важка зима.

Скажімо так, що на Новий рік ми всі вип’ємо гарного вина. Ми можемо собі це дозволити.

Joanie de Rijke

Артур Чупригін

Поділитися

14 грудня 2023 р. 22:34

Місця сумних побачень