06 червня 2024 р. 23:12

"Люди бояться вимовляти слово війна", - сержант ВМС ЗСУ Марина Антонюк

14277

Фото надала Марина Антонюк

(Фото надала Марина Антонюк)

Що ще я можу зробити сьогодні? Це питання, яке можна ставити собі незалежно від того є ви частиною війська чи ні. Життя кожного з нас змінилося і вже не буде таким, як раніше. Так само й у Марини Антонюк - пані сержанта із матеріального забезпечення мінометної батареї у 126 окремої бригади територіальної оборони 30-го корпусу морської піхоти ВМС ЗСУ. В ексклюзивному інтерв’ю Інтенту вона розповіла власну історію про роботу, рекрутинг та роль жінок в армії.

Ким були до вторгнення?

Я працювала в іноземному підприємстві, у відділі HR, і займалася адмініструванням персоналу. Вже не пам'ятаю, чім я займалась до 24 лютого. До повномасштабної війни був проєкт "Ukrainian Navy Sport", де ми мотивували військовослужбовців займатися розвитком своєї фізичної форми. Влаштовували дійсно різноманітні змагання з кросфіту (програма вправ на силу та витривалість – ред.), веслування, плавання та боротьби. Це було круто та епічно.

Щозими проводили змагання з кросфіту в Маріуполі, крайній раз були там у 2021 році. Я тоді брала свого сина, показала йому місто. Рада, що в нього є такі спогади. Насправді кросфіт і взагалі гарна фізична форма допомагають жити. Коли ти починаєш займатися спортом, просто відчуваєш себе щодня легше. Або коли на тобі вага чи броня і треба перейти з пункту А в пункт Б, то це все навантаження на  спину та ноги. Якщо в тебе гарна фізична форма, то це не призводить до якихось проблем. Ти це робиш легко. 

Якою була мотивація піти до армії? 

Мені здається, що в мене не було вибору. Я спочатку допомагала тим, чим могла - перекладала з інших мов, а потім вже зрозуміла, що не вистачає часу на основну роботу і треба займатися цим 24 на 7. У мене багато друзів військовослужбовців, які пропонували приєднатися до війська, бо вони бачили, що я щось роблю вже. Але я ще вагалась, потім вагання закінчилось. Пішла до військкомату, заповнила документи, здала аналізи і welcome on board.


Фото надала співрозмовниця

Що є зараз основною частиною роботи?

Я сержант з матеріального забезпечення мінометної батареї. Займаюсь логістичними питаннями, але також не залишаю бойової підготовки. У нас є питання брендингу бригади, бо зараз, аби до тебе йшли молоді, заряджені хлопці та дівчата, треба показувати, що в тебе такі вже є. І ось цим ми займаємось.

Ми відкриваємо рекрутинговий центр в Одесі. Вже хлопці сидять та запрошують людей, які хочуть в нас служити. Є можливість залишитись на ніч, поки тут проходять всі аналізи, перевірки - ми готові вже повністю. Є ж Lobby X та інші роботодавчі платформи, як work ua, робота ua і вони надають для військових частин безкоштовний доступ до своїх послуг. Ми туди викладаємо свої вакансії, багато хто в Instagram заходить, заповнює гугл-форму і з ними вже зв'язуються хлопці, які відповідальні за це питання.

Дні абсолютно звичайні. Ти встаєш зранку і встигаєш поїсти, що дуже добре. Потім в тебе полігон, або логістична задача і ніхто не скасовує багато папірчиків, які треба заповнити. Хто, як не дівчата, може їх заповнити, хоча насправді хлопці ідеально з цим справляються. Здебільшого треба поїхати кудись, відвести, забрати, з кимось зустрітися, десь щось попросити. І можна їхати додому спати. Було б дуже добре мати гарне програмне забезпечення, яке наддасть можливість, натискаючи три кнопки, заповнити повністю документ, як ми це робили в цивільному житті. Але зараз багато питань з безпеки. Тому ми використовуємо тільки те, що не приєднано до інтернету. Насправді не важко списати щось. Це не займає стільки зусиль, як здається, якщо знаєш систему. Багато писанини, але немає вибору, тому робимо.

У мене є пункт постійної дислокації де я сплю, ночую, і в мене є тепла вода. Хлопці постарались для того, щоб в нас була ця можливість. Спочатку не було ні світла, ні води - нічого. Вони завжди стараються покращити будь-які умови, тому що десь треба спати. 

Чи вплинуло на рішення долучитися до війська те, що племінник зник безвісти? 

Після того, як мій племінник зник, то мої батьки вже були проти цього. Але мені здається, що якщо я робитиму більше, ніж просто сидячи на роботі, то тим скоріше в нас буде можливість його побачити. Нікіта — дуже класний, мій улюблений племінник, і він служив на катері Слов'янськ. Туди він потрапив, підписавши контракт. І спочатку повномасштабки, вони займались патрулюванням. За день до того як він зник я завозила йому в великій кількості енергетики, бо спати не було можливості. Я ще заїхала і думаю, що треба сфотографуватися з ним, бо він такий красивий, дуже гарний. І думаю, ні-ні, не буду, як дурна якась. Треба було це зробити. Ось, і здається, 4 березня мені сестра почала дзвонити, аби дізнатися, що трапилось, бо вона побачила пост, що зник один із хлопців з цього ж катеру, а Нікіти не було десь добу вже на зв'язку. Я попросила своїх знайомих дізнатися, але сестра зробила це раніше. І це був дуже великий стрес для нас усіх. Але стільки, скільки проводить розслідування моя сестра зараз, то її треба в розвідку брати. Вона дуже глибоко і далеко копає. Думаю, що я пішла б в армію в будь-якому випадку. Але тепер я знаю, для чого це роблю. Є частково шматочок моєї мети.

Жінка в армії: користь, стереотипи, власне сприйняття?

Я помітила, що жінка в армії – це величезна мотивація для чоловіків. Коли ви робите щось разом, вони ниють, а ти робиш, то більше вони себе так не поводять. І тебе поважають за те, що ти робиш. І ти поважаєш їх за те, що вони роблять це краще, ніж ти. Насправді до жінок ставляться в моїй бригаді дуже добре. Командир каже, що жінки дуже допомагають у роботі, він нам довіряє. Це мене здивувало. Багато було жінок, які не викликали в мене поваги. А є й інші. Моя подруга офіцер Військово-морських Сил - справжня військова, що всім приклад.

Якось я в Миколаєві зайшла в кафе зустрітись з хлопцями, перед тим як вони мали поїхати в навчальний центр. Заходжу у військовій формі з документами - ви мали побачити очі всіх, як рояль перестав грати та всі просто перестали дихати. Це було дуже смішно. Я розумію, що не смішно. І мені також було страшно. Я розумію страх людей. Але давайте всі ляжемо і лапки піднімемо.


Фото надала співрозмовниця

Завжди коли бачать, що я жінка військова, то питають чи я медик. Ні, як дізнаються, то питають чи не важко. Треба ж працювати, мені хочеться, щоб люди бачили, що жінки працюють. Ми реально робимо багато роботи. І коли я кажу "моя бригада", то говорю за кожного військовослужбовця. Коли я їжджу з ними десь на навчання, чи на тренування - бачу, що вони такі підготовлені, просто рекси, дуже пишаюся ними.

Чи вбачаєте втрату комунікації між військовими та цивільними? Як поєднувати ці світи в один?

Точно не хочеться, щоб казали, що таке погане відбувається, скоріше б воно закінчилося. Що воно? Люди бояться вимовляти слово "війна". Чекають, що їм щось допоможуть, що ми зробимо роботу. Але ми також цивільні. Зараз військові, але також хочемо повернутися в цивільне життя, хоча воно не буде вже таким, як було.

Не знаю як спілкуватись. У мене начебто проблем з друзями немає. Люди просто можуть трошки не боятись нас на вулиці. Багато уваги, якихось дуже серйозних виразів обличчя. Я собі йду по своїх справах. І я така ж людина, форму не встигла перевдягнути. Тож просто, або посміхнись, або йди далі - все.

Мої батьки роблять, що можуть. Всю зиму вони віддавали свічки - щодня. Мама питає, що ще може зробити. Так кожна людина може ще щось зробити. Не читати новини про контрнаступ, а подумати, що ти можеш зробити.

Одеса змінилася?

Вона мене дивує. Мені не дуже подобається приїжджати в Одесу, бо тут занадто солодке життя і розслаблені люди. Бачу людей в формі або зруйновані будівлі - це нагадує про війну. А так, повз ресторани навіть пройти не можна, бо там в них свято. Мені також хочеться святкувати. Я розумію, що насправді також приїжджаю сюди відпочити, погуляти з сином, в кафе посидіти. Син каже: "Мамо, ти ж не в рабстві. Можеш, будь ласка, додому приїхати?". Важкувато насправді - батькам та йому. Але зараз такі обставини, треба терпіти.

Хто потрібен в армії? 

Насправді в нас є багато професій, які не страшні. У людей дуже пряме розуміння потрапляння в армію - два дні в учебці, автомат і на штурм в посадку - кінець. Навчальні центри ще не найпрогресивніші, в них є проблеми - я це підтверджую. Але потрапивши, наприклад, до нас в частину, тебе ніхто нікуди не відправить, поки не буде певний, що ти взагалі щось можеш. Ми занепокоєні кожним і мені це дуже приємно. В нас в підрозділі є хлопець, який так все добре розставив по поличках, налаштував роботу кожному. Яке щастя, що він до нас з IT прийшов. Дуже потрібні HR насправді, бо там також треба все розібрати.


Фото надала співрозмовниця 

У нас є хлопець, якому 18 років виповнилось на початку осені й він одразу пішов до військкомату. Він за пів року до цього мені сказав, що прийде і як тільки стало можна - підписав контракт. І таких багато. Є і дорослі. Ми навіть деяким кандидатам відмовляємо, якщо не бачимо їх у себе в підрозділі. 

Що хорошого, теплого ви знаходите для себе під час війни?

У мене дуже гарні відносини з побратимами та посестрами. Я знаю, що можу з ними спілкуватися на будь-яку тему. Знаю, що вони переживають за мене і я за них. Знаю, що мене вдома чекають і люблять. Тому моє життя – просто щастя. 


Фото надала співрозмовниця

Марія Литянська

Поділитися