23 травня 2024 р. 22:01

"В Одесі сказали, що без тіла немає діла", - мати загиблого захисника Маріуполя

16358

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

(Фото: Інтент/Наталя Довбиш)

"Ви поплачете, вам буде шкода, але мене не зрозумієте", - говорить Діана Савельєва - мати старшого солдата полку "Азов" Артура Савельєва - 21-річного одесита з позивним "Гамп", який загинув в Маріуполі. У цьому інтерв’ю вона розповідає про свого сина - усміхненого добряка, який, як пишуть росіяни (переклад редакції): "відомий бойовик Азова, який особисто брав участь у геноциді росіян під час масового вбивства в одеському Будинку Профспілок". Родина досі немає тіла та повної інформації, а при спробах вшанувати його ім’я зіштовхується із відмовами та бюрократією. Дивіться та читайте інтерв’ю про життя, яке ми маємо пам’ятати,  втрату і ціну. 

Розкажіть про Артура в дитинстві 

Дитина була надзвичайна. Він настільки був спокійний, усміхнений добряк. У два роки він вже знав повністю абетку. З дитинства йому подобалось навчатися - у нас це була як гра. Машинки його не цікавили, а ось почитати, подивитись, послухати. Дорослі дивувались, коли дитина починала говорити. Тому що він говорив цікаві речі, а не якусь дурість. Звідки дитина це знає? Незрозуміло було.

Десь, мабуть, з 15-16 років познайомився з хлопчиком, який його привів в Національний корпус. Артура це зацікавило, він потім був там десятником, їздив на різні акції, заходи, наприклад, баранів рятував в області. Його це захопило. Як складав ЗНО, то двох балів не вистачило до бюджету. Якщо хотів, то він досягав своїх цілей. І, мабуть, у Національному корпусі ідеї захисту держави сформувалися. Тому що під кінець свого перебування він казав, що приходить молодь, яка взагалі нічого не розуміє - потусити.


Фото надала співрозмовниця

Як Артур опинився в Маріуполі? 

Він знав, що я буду дуже проти того, щоб він з міста виїжджав. Тому все було тихо. Почався карантин і він сказав, що їде з Нацкорпусом допомагати в області стареньким.  Ми тому навіть і не попрощалися - поїхав же по області. Дізнаємося, що поїхав він вступати. Вони через Київ поїхали на Маріуполь. Два місяці було КМБ - курс молодого бійця. Телефони давали раз на тиждень. Тобто ми не знали, що в нього, він не знав, що в нас. Дуже схуднув. Тяжко було, я так розумію, що дуже, але він ніколи не скаржився. Казав: "Цибуля є, згущене молоко - є, все добре". У нього були проблеми зі здоров'ям ще зі шкільного віку - серденько і судини. Тому контракт він підписав  пізніше, ніж закінчився КМБ. Він там був як на навчанні та розв'язав проблеми з документами, медициною. 

В грудні 2020 року він підписав контракт. Такий щасливий був, казав: "Мамо, з 15 грудня тепер мене буде любити держава". Ось, отак він там опинився. Він був у захваті, присилав маленькі відео. І все, що він заробляв, витрачав на амуніцію. Навчався, йому подобалось, відправляли на курси які, говорить, хлопці не потягнули, а йому шкільні знання із математики згодилися. 

Після школи він вступив в Одеську академію харчових технологій. Вже після першого курсу було йому не дуже цікаво, думав переводитися на філософію чи історію. У нього вже було посвідчення УБД, то казав, що не буде проблемою перевестися. Хотів навчатися, аби було цікаво. Він нічого не казав зовсім, ми навіть не знали, ким він там був. Я питала номер телефона командира чи когось, бо він на другому кінці країни, але сказав, що залишив мій контакт і раптом що - зателефонують. 

Ви контактували після 24 лютого 2022 року? 

Ми були в Одесі, батько мав увечері повертатися із рейсу. Ми спали із донькою, як почули вибухи, думали, що на заводі десь бахнуло. І тут Артур присилає сповіщення, що почалася повномасштабна війна. Він порадив збиратися на західну Україну, сказав за дві доби це зробити, що коли зможе - буде виходити на зв’язок. Ми кота в рюкзак, речі в пакет, та поїхали до моєї мами, яка також живе в Одесі. 

Зв'язок був добрий в Маріуполі завжди. Коли вони їздили на навчання десь в полі, то казав, що ввечері вийде на пагорбок якийсь, зв'язок буде. Він знав, що я дуже хвилююся завжди, в будь-якому віці. Тому сказав, що якщо буде все добре, надсилатиме плюсик. І в нього виходило подзвонити раз на день з початку війни. "Все добре, зі мною все добре, - казав, я запитала чи є їжа, він: "Є, не хочеться". Я тоді не знала, що його ліпший друг і побратим, з яким вони пройшли крайні два роки загинув 26 лютого. 1 березня останній раз він дзвонив з чужого телефону, сказав, що його накрився. Потім у групі "Азов родини" дізналися, що він із телефона цього ж друга дзвонив. І все, потім тиша.

Мені подзвонили з патронатної служби 10 березня. Сказали, що Савельєв Артур Юрійович загинув. Я сказала, дякую і поклала трубку, тому що взагалі не розуміла, що коїться. Я перетелефонувала із питаннями, нічого не знали, обіцяли, що командир як зможе, то подзвонить. Все, що я дізналася, що він у морзі госпіталю. Поранення несумісні з життям. Куди та що? Я тільки кілька місяців потому дізналася у хлопця, який був у полоні, що він забирав мого сина у морг. У нас досі тіла немає.

Для сестри він завжди був Богом. Вона його обожнювала просто. У них різниця рік і місяць. Він старший брат, такий розумний, був авторитетом. Вона змінилася. З такої життєрадісної веселої хохотушки-танцюристки просто стала якась - не знаю.

Після смерті Артура ви зіштовхнулися із формальностями та бюрократією?

Нічого не було. У мене стан був абсолютної байдужості. З документами проблеми, тому що Маріуполь окупований. Всі розуміли, що багато тіл немає. А як нам сказали у нас в Одесі: "Немає тіла - немає діла". Вони навіть не знали, як записувати. Нам потрібно було ДНК здати, для процедури впізнання тіл, що по обміну привозили. А вони не знали як писати - безвісти зник чи ще як. Командир на військкомат прислав, що загинув, але немає тіла - то зник безвісти. Я прийшла, а вони кажуть, що я в них перша така.

В школі, де навчався Артур відкрито пам’ятну дошку, як цього домоглися? 

Мені дуже образливо було, коли я звернулася і мені сказали, що ми не знаємо скільки вас ще таких буде, що ми тут всю школу завішаємо. 


Фото надала співрозмовниця

Назвіть мені хоч одну людину з нашої школи, хто служить або загинув. Там була одна пам'ятна дошка, хлопця теж з Азова - у 2015 році він загинув, і тоді побратими приїхали та повісили. Сказали, що вона буде тут висіти. Артур тоді був у сьомому класі, це його вразило дуже, я пам’ятаю, як він прийшов після школи й розповів. Ось, опинився поруч.

Побратими Артура хто в полоні, хто загинув - тому потрібно було самій якось битися. Виходила на різні міські інстанції - відмова, відмова, відмова. Потім я записалася на особистий прийом, коли мені в крайній раз у відмові написали, що після закінчення війни. А я ж бачу, що відкривають по місту, фотографувала собі. Я просто хотіла подивитися в очі чоловіка, який пише, що зараз ні, ніяк, тільки після війни. Ми зустрілися, він мене вислухав і тоді справа здвинулися з мертвої точки. 

Директор школи подзвонила і все зробили, поставили. Натиснула міська влада, бо директор казала, що це не її власність. Більшу частину свого життя Артур провів в цій школі - 12 років зі своїх 21. По-друге, у нас немає поховання - місця, куди можна прийти та принести квіти.

А з приводу дошки в університеті харчових технологій, то ректор сам запропонував, і сказав, що будуть намагатися зробити все, що зможуть. Бо вони теж із цією бюрократією зіштовхуються. І зараз в холі університету висить дошка Артура і ще одного хлопця - вже випускника. І з'явилась ще третя дошка зараз. Дуже приємно, чесно. 

У 2023 році, в грудні, якби Артур закінчив навчатися, то отримав би диплом магістра. Я теж поговорила з керівництвом закладу, прочитала, що були подібні прецеденти. І було теж урочисте вручення дипломів, перший вручили Артуру, як почесному студенту. Ось таке ставлення від навчального закладу. Хоча він там тільки два курси був, а не 12 років, як у школі. Все від людей залежить.

Ми дізналися про нагородження орденом "За мужність" III ступеня за кілька днів після наказу. Подзвонили батьку Артура. І мене ніби знову, бо я все ж мала надію, тіла ж немає. Я зрозуміла, якщо ми вже на цьому рівні, тоді все. Нагородили нас у січні 2023 року, дуже урочисто, з нагоди дня Соборності України, в Українському театрі. Приємно, тому що багатьом на зупинці трамвайній давали чи біля дому. Але з нагородженням тягли довго, майже рік, ми не знали, де нагороди.  

Вулицю Черняховського запропоновано було на перейменування на честь Артура, чи зрушився цей процес?

З вулицями я теж писала. Мабуть, в липні 2023 року вже зробили собі закон, що тільки повні кавалери "Ордена за Мужність" чи Герої України будуть подаватися на розгляд питання. Але я ще до цього писала, коли постанови не було. Мені теж сказали – після війни. Все, питання закрито.

Хотіли, писали, надавали документи, прохання від багатьох організацій, де Артур був, які просили за це перейменування. Багато вулиць у нас перейменовують в якісь гайкові, ключичні, трав'яні, а для людини, яка в п’ятому поколінні одесит, коріння якого тут у кожній цеглинці, і який загинув, щоб сюди, в Одесу, не прийшли, оці тварі - він негідний, мабуть. Щоб хоч якусь вулицю називали, але ні.

Я ніколи в політику не лізла, не дивилась новини. Жила у своєму світі - діти, квіти, коти. Артур, коли спостерігав за цим, то говорив: "Я не за цих людей пішов воювати. За свою землю, а те, що вони там творять, то з ними потім розберуться. Вони мені аж ніяк не потрібні".

І теж у нас питання військового кладовища, меморіального. Ще, коли наші хлопці з Маріуполя загинули, порушували це питання. Змінюються локації, їх весь час кудись спихають. В Києві? Ні. Біля Києва? Ні, там теж не можна.

Крайній раз такий галас місцеві мешканці підняли - ваші трупи будуть плавати тут у воді, і ви нам тут ліс знищите. Дивишся на людей і думаєш, якби не ці хлопці, де б ви були зараз? Якась маленька шана хоча б. Просто огидно. Бо, якщо ті прийдуть, не будуть нікого питати, де вам тут кладовище зробити.

По-людськи люди не зрозуміли. Той, хто не зіштовхнувся з цим, не втратив своєї найближчої людини - ніколи це не зрозуміє. Хтось хоче допомогти, хтось відвертається, але все ж люди не зрозуміють і нічого не зроблять.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Де ви знайшли підтримку?

У нас з'явилась група "Азов родина". Коли мене додали я була сімдесята. Зараз це 438 людей. І щодня ми там спілкуємося, розуміємо один одного. Якісь люди, які до цього не мають стосунку, не можуть допомогти. Ми не хотіли спілкуватися зовсім не з ким. Ось ця група була, цей телефон і так цілий день. Це довіра, тому що ми на одному рівні, з одним горем, розумінням. І це допомогло. Бо у мене все спілкування просто закінчилось. Я бачила і розуміла, що у мене загинув син. Ви поплачете, вам буде шкода, але мене не зрозумієте.

Така світла дитина поїхала, а як приїжджав у відпустку, то вже чоловік - дорослий, спокійний і погляд інший. Я просто не могла надихатися. Підходила, торкалася його. Він хотів приїхати на мій день народження у квітні. На свою першу відпустку зробив мені сюрприз такий на день народження і через день їх викликали на базу. І от на 2022 рік він написав відпустку, теж на мій день народження. Це було 40 днів. Для мене більш не існує дня народження. Сонечком був.

Марія Литянська

Поділитися