"Лазарус. Змій": від детектива до великої міської епопеї

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену творчості сучасних українських авторів. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Нещодавно в Одесі Світлана Тараторіна презентувала роман "Лазарус. Змій". Це хороший привід поговорити не лише про нову книжку, а й про те, як цикл "Лазарус" сформував щось, чого сучасному Києву довго бракувало, - власний міський міф.

Дебютний роман письменниці "Лазарус" вийшов у 2018 році у видавництві "КМ-БУКС" і одразу привернув увагу критиків і читачів, отримав премію "ЛітАкцент року", спеціальну відзнаку Українського інституту книги, здобув кілька жанрових премій...

Такий успіх можна пояснити кількома чинниками, ми побачимо, якими саме, але зараз власне про сюжет "Лазаруса" (якщо я не розповім про першу книгу, нам далі буде важкенько).
Із столиці імперії до Києва 1913 року через випадковий збіг обставин прибуває молодий, красивий та успішний Олександр Тюрін, "чиновник з особливих доручень, підполковник...", і, звісно, за всіма законами літератури опиняється в самісінькому центрі вихору подій. Тобто ми чекаємо на історичний авантюрний роман, але це не зовсім так.

Справа в тому, що після "чиновник з особливих доручень, підполковник..." стоїть ще означення "вид: homo sapiens". Тюрін – детектив, що спеціалізується на злочинах, до яких причетна нечисть. Бо перед нами альтернативний Київ 1913 року, де поряд із людьми існують різноманітні форми нечисті, від водяників до чортів. Є, скажімо так, міжнародно визнані різновиди нечисті (лікантропи-вовкулаки, сукуби, упирі), є суто місцеві (перелесники, мавки), є, звісно, відьми... Але в альтернативній російській імперії всім їм дозволяється жити тільки в межах Межі – це місцевий аналог смуги осілості. Київ – столиця Смуги, тут нелюди здавна живуть не просто поруч з людьми, а активно з ними взаємодіють, що, звісно, породжує непрості ситуації. Як результат, тут є й борці за чистоту крові – двоголовці (відсилка, звісно, до двоголового орла), є таємні спільноти, є приниження нелюдів (люди вважаються вищою расою), і є таємна надія всієї нелюдської спільноти Києва на відродження Змія, захисника нелюдів, сина змієногої богині Апі. Змій спить, але є певні ритуали та засоби, через які можна його пробудити.

До речі, тільки в Києві виробляють магічне сухе варіння, яке допомагає триматися кволому хлопчику-цесаревичу. Ну, взагалі-то сухе варіння – це й справді була й є така місцева фішка; наскільки воно зараз магічне, важко сказати, мабуть, рецепт його цілющої сили втрачено. Але повернемося до наших справ.

Тюріна, столичного слідчого, одразу пристосовують до неприємної справи, якою міській владі займатися дуже не хочеться. Справа ця – альтернативний аналог справи Бейліса, тільки замість антисемітської кампанії тут розгортається кампанія проти нечисті. Тюріна вбивають (ніби раптово), він перетворюється на ходячого мерця, тобто на нечисть, розслідує вбивство, виходить на прихильників культу Змія. І завертілося...

Тут ми залишимо подробиці сюжету тим, хто ще не читав ("Лазарус" перевиданий видавництвом Vivat у 2023-му), і поговоримо про те, чому роман здобув таку популярність.
Ну, по-перше, це, звісно, щільна, навіть така собі плотська, фактурна, трошки бурлескна проза, дуже київська...

Стоп.

Чого сучасному Києву, як на мене, бракувало, - це того, що критикиня Інна Булкіна називала "київським текстом". Тобто бракувало такого сучасного художнього тексту з певними літературними ознаками, який би відображав дух та імідж міста й водночас його формував, ліпив. Тут треба сказати, я з Інною зазвичай полемізувала, бо вона шукала його де завгодно, але тільки не в тому напрямку, котрий філологи та літературознавці вважають "легкими жанрами" і через це гребують. Тоді як, на мою думку, легкі жанри саме через свою природу звертаються до архетипів і завдяки цьому дуже ефективно працюють як з окремим читачем, так і з загальною свідомістю.

Так-от, міське фентезі (як на мене, це не жанр, а напрямок, чому – зараз скажу) допомагає такому культурному освоєнню локацій, створює архетипічну мапу міста. Варто згадати Лондон Ніла Ґеймана та Чайни М’євіля. З одного боку, "темне" міське фентезі малює Лондон небезпечним та складним, з іншого – сакралізує, робить культовим, вибудовує координатну сітку, і через це приручає, бо фентезі взагалі-то призначене для релаксації, для зустрічі з архетипами, воно психологічно комфортне й тому популярне.

Саме Києву такого фентезі довго не вистачало. (Ми нічого не будемо казати про "Київських відьом" Лади Лузіної, добре? Це окрема довга і навіть болюча тема, але письменниця принаймні намагалася).

Так-от, сучасному Києву – підкреслюю, сучасному – бракувало власної міфології, і на цей попит першим відгукнувся саме "Лазарус". Змій взагалі-то теж дуже київська істота.

Зараз-то все гаразд, варто тільки згадати "Дітей вогняного часу" Катерини Пекур та Мії Марченко, або останній роман тієї ж Катерини Пекур, або... Та почалося все з "Лазаруса".

Додам, що тут через саму альтернативну київську реальність дуже ефективно спрацював прийом "очуднення" — знайомі локації та історичні події подані трошки в іншому ракурсі, що робить їх водночас впізнаваними й трохи екзотичними; ну як, наприклад, колонія водяників на Трухановому, будинок Барона, де у підвалі оселилися привиди, або відьми, які зранку на човниках пливуть на місцевий ринок з лівого берега... Впізнавати знайоме, але трошки інше, те, що виглядає як чуже, незнайоме, але існує в часі й просторі, завжди приємно. Ось Щекавиця. Ось Золоті ворота. Ось печери... Ось Володимирський узвіз (ким був, до речі, Володимир, взагалі старі князі?).

Стилізована мапа Києва на розвороті роману. ФОТО: Марія Галіна

Ну і Перша світова вже на обрії, а там – інші страшні історичні зсуви, і все це якось відображається в романі. Не так, як було в нашій реальності. Трошки інакше.

І тут повертаємося до твердження, що фентезі – це не жанр, а напрямок. Бо воно не здатне (ок, майже не здатне) існувати самостійно. Воно завжди парується з різними жанрами. Найчастіше це детектив. Буває, що квест. Буває і те, і те одразу.

Ось і "Лазарус" тримає детективну інтригу (саме тому я тут дуже обережна зі спойлерами, детективи їх не люблять). Але все, здається, якось вирішується, роман закінчений.

У 2023 році кримчанка Тараторіна випускає дуже об’ємний роман "Дім Солі" (з Вікі: "Сюжет поєднує постапокаліптичний світ, кримськотатарські міфи, історичні події в Україні, зокрема в Криму, на початку XX століття"). І це теж, звісно, детектив. "Мешканці землі, яким вдалося вижити, стали засоленими, а з летючої станції "Мати Вітрів" на померлий світ дивляться Старші Брати. Один із них, Талавір, отримує завдання розслідувати вбивство, а також знайти Золоту Колиску – таємничу зброю, розроблену вченим Мамаєм" - це теж із Вікі.

Але успіх "Лазаруса" потребує продовження. І можна вважати, що та історія, ну, не зовсім закінчена, тобто деякі гачки на майбутню книжку закинуті, і ось воно, продовження...

Продовження як практика має свою природу. Зазвичай світ оригіналу, або первинного роману, розширюється. З’являються нові персонажі, уточнюються деякі деталі, доповнюються характери героїв...

Саме таке ми спостерігаємо в романі "Лазарус. Змій". Теж "Vivat", але вже 2026. Більше всього: більше земель, більше видів нелюді, більше магії, не тільки сухе варіння, а ще й могутніша червона патока, яку добувають з-під землі в північних кордонах Межі, історичні (звісно, квазіісторичні) екскурси в історію Обадії-Змія, не тільки детектив, а ще й стімпанк, поява когось (або чогось) на кшталт білих ходоків, ну й імперію трясе, війна з цісарем, чорносотенці, комуняки, таємні товариства, пробудження не тільки Змія, а, здається, Чорнобога і його адептів. Ну, це треба читати...

Більшовики переважно нелюдь (і в них символ "уроборос"), чорносотенці переважно люди (і в них символ "двоголовий орел"). А тут ще неприємний старець у Столиці (авторка уникає імперських топонімів, як на мене – дарма), а тут ще Тюрін і його вірний/невірний помічник Топчій, вовкулака зі своєю таємницею, а тут ще красива та розумна докторка Василина Айвс і її родинна таємниця, а тут ще загадкова хвороба лелітумоз, яка вражає тільки жінок і тільки (за чутками) повій (а мазь Вишневського тут, до речі, є, тільки Вишневський, який її вигадав, він теж нелюдь)...

Одна локальна історія (пройди квест та розбуди Змія) закінчилася, почалася інша – велика. Пробудження старих богів, війна, нашестя хтоні ззовні... Тут вже з детективом не спаруєш, бо детектив – жанр герметичний. І, до речі, світ першого "Лазаруса" був теж трохи герметичний.
А тут світ розімкнувся, і через те змінився і жанр.  За жанром це скоріш "Паризькі таємниці" Ежена Сю, на що, до речі, там є натяк, там взагалі багато культурних відсилок (конотопська відьма тут теж фігурує, а як же!), тобто не стільки детектив, скільки кримінальний роман – теж жанр, щільно пов’язаний саме з міським середовищем. Ну, читайте, воно затягує.

Щодо мене, я дуже люблю романи про мультивидові стосунки. Ну, ось як у Толкіна. Або тут. Фентезі плекає толерантність, бо воно про дивні звичаї й дивні звички.

Тут ще треба про поліграфію, бо є, чим милуватися. В нас пішла така приємна мода на кольорові обрізи. У "Магонії" Володимира Єшкілєва був такий. І тут такий, і це просто супер, бо якщо вже мати паперову книгу, то красиву.

Зараз про страшне. 600 сторінок другого роману – це перша частина. Інша вже готова, вона в роботі. Просто через обсяг роман було розбито на дві книги.

Тараторіна взагалі тяжіє до великих полотен: ще перший "Лазарус" був чималенький, 500 сторінок, "Дім Солі" - 600, а тут 600 тільки перша частина, правда зі словником та історичними коментарями. Але якщо почнете читати, то, може, й не помітите.

P.S. Незабаром чекайте на інтерв'ю з авторкою роману "Лазарус. Змій".

Марія Галіна