"А спадком буде смерть": український детектив із карпатською містикою

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену творчості сучасних українських авторів. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Я розпочала свою колонку в Інтенті з рецензії на космооперу. Зараз черга детективу. І недарма. Тож ми з вами поступово будемо розповідати про жанри та тренди, бо, як не дивно, попит на книжки зростає: на Книжковому Арсеналі був натовп, на Книжковій Країні теж. І це при тому, що ціни на книжки зростають також. Але зазвичай увага приділяється, скажімо так, штучним виробам, High literature. Тож ми, мабуть, спробуємо тут зламати тенденцію.

Масову літературу, що б ми не розуміли під цим терміном, не варто зневажати. Бо саме вона – те підґрунтя, на якому вибудовується масова свідомість. І якщо стосовно фантастики ми маємо, мабуть, говорити про свідомість цивілізаційну, інтернаціональну, то детектив – інша справа. Я ризикну сказати, що саме детектив є водночас і відбитком, і творцем свідомості національної. Шерлок Голмс, міс Марпл і Еркюль Пуаро зробили для національної свідомості британців не менше, ніж, умовно, Теккерей або Шоу. Комісар Мегре зробив не менше для Франції (що показово: він належить до системи, тоді як герої британських детективів переважно аматори). Нуари з Філіпом Марлоу задали стиль епохи, з якою ми асоціюємо США. Тож зрозуміло, що Україна, вибудовуючи свою національну свідомість, відчайдушно потребує свого різновиду детективного жанру.

То що ми маємо?

Судячи з того, що я бачу, у нас поступово з’явився певний специфічний формат, де ізольоване село (найчастіше карпатське) виступає в ролі такого собі готичного замку з привидами – починаючи з розкішного, класичного вже Урізького циклу Галини Пагутяк, через "Я бачу, вас цікавить пітьма" Іларіона Павлюка – і аж до "Залишеної" Оксани Ковальчук (інша локація, але посил саме такий).

Тут я би вказала на певні типові ознаки. По-перше, місто дії – зазвичай село, відрізане від великих шляхів. Тож за каноном саме герметичного детективу ми маємо обмежене коло потенційних злочинців, мальовничий осередок і, як правило, стороннього слідчого, який приїжджає не завжди з тією метою, яку декларує вголос. І, що важливо, і що відрізняє саме український масмаркет детективу, — це присутність містики, яка час від часу прямо втручається в сюжет і час від часу приховує щось суто мунданне, земне. Недарма дуже чутливий до масового попиту Іларіон Павлюк почав свою літературну кар’єру саме з постмодерністської інтерпретації "Вія". Саме жменька містики додає твору етноколориту. Це як перець або базилік у страві: якщо його немає, то, здається, щось не те. Не дивно, що й видавці, чутливі до попиту (може, навіть і не артикульованого попиту), почали рити у цьому напрямку. Зокрема, молоде видавництво "Віхола", за що йому респект, бо, як я вже тут казала, дух нації формується тут і зараз – і не завжди через артгаус.

Тож зараз подивимося на один такий детектив, бо в нас є привід. Ганна Дичок, авторка роману "А спадком буде смерть" ("Віхола", 2025), останні роки живе в Одесі, а ми вже казали, що Інтент віддає перевагу авторам або подіям, пов’язаним із південними регіонами України. Ну й з Одесою як такою, звісно.

Ганна Дичок. ФОТО: book-ye.com.ua

Ще одне важливе. Або не одне. Я зануда, роман дебютний, спойлери (ми говорили про них у попередній колонці) саме для детектива – смертельна річ. Вбивча. Тож нам наразі треба якось обійти оті спойлери.

У селі Яружне, що, звісно, більш-менш ізольоване від великого світу, трапляється загадкове вбивство юнака, який щойно повернувся з міста, куди поїхав на заробітки... Його наречена наклала на себе руки, місцева влада, як завжди, не дуже поспішає знайти та покарати злочинців, тож до села приїжджає пара, як би це сказати... навіть не офіційних слідчих, а емісарів. Мар’яна та Дмитро мають зрозуміти, що тут трапилося насправді, а, звісно, кістяків у шафі тут багато, і майже кожен із тих, з ким їм довелося тут зустрітися, щось приховує. Звісно, їхній приїзд підштовхує подальші події, звісно, все поступово розкривається як перед дослідниками, так і перед читачем. А ще є старовинні обряди, яких місцеві дотримуються, а ще є загадковий привид жінки в білому, якого бачать місцеві, а ще...

Неспішне оповідання розгортається у, я би сказала, затишну, незважаючи на кров, жахи та родинні таємниці, історію, і це теж у дусі жанрових традицій. Бо ми ж читаємо такі детективи не зовсім для того, щоб врешті-решт разом із дослідниками та автором виявити винних. Ми читаємо це заради того, що зветься атмосферою. І той або та, хто хоче провести тихий вечір за історією, яка вибудована за канонами жанру, отримає все, заради чого відкрив книгу на першій сторінці. Ну так, замість родинного замку тут ізольоване село, замість привиду, що гримить ланцюгами, — біла постать із серпом, але це все вже нормальні складові тієї суто національної гілки жанру, що вибудовується зараз майже на наших очах. Тож ми можемо тільки привітати молоду авторку, яка зробила свій внесок в оту споруду, яка умовно має назву "національний детектив" (і ні, упирів тут немає).

Ну, якщо ми вже уникаємо спойлерів, але розбираємо жанрові фішки, то додам ось що. Як на мене, детектив – напрямок, який зовсім не вимагає психологізму або складної фігури слідчого чи вбивці. Скоріш навпаки, він вимагає того, що ми умовно називаємо архетипами. Міс Марпл — архетип вікторіанської старої діви, Голмс – архетип дивака-соціопата, Філіп Марлоу – звісно, такий чувак у чорному плащі з піднятим коміром і у м’якому капелюсі тощо... Їхні антагоністи теж не те щоб складні постаті. Ну так, Моріарті – геній злочинного світу, і це все, що ми про нього знаємо. Є в нього дружина? Діти? Що він полюбляє на сніданок? Для нас це неважливо.

Тож вимагати психологізму від детективного роману – це принаймні смішно, бо якщо ми вже настільки прискіпливі, то врешті-решт ми отримуємо "Злочин і кару" або "Таємницю Едвіна Друда" - і що з цим потім робити? Тож ми за визначенням не очікуємо якоїсь там глибини мотивацій та характерів. Навпаки, ми очікуємо щось близьке до скетчу, до коміксу, до карикатури, як ті вуса Еркюля або люлька Мегре. І ще. Від детективного роману, де дія відбувається у замкненому просторі, ми очікуємо атмосфери. А вона безпосередньо пов’язана з тим, що ми умовно називаємо генієм місця. А геній місця – це дослідження, фактура, грубі реалії. Час. Локація. Ну, як Елліс Пітерс і її брат Кадфаель.

Саме тут мені, попри всю вибудувану інтригу (ми до останнього не здогадуємося, які мотиви рухали злочинцем), щось заважало повністю зануритися в текст. Бо де саме і навіть коли саме розгортаються події роману, дуже важко зрозуміти. Здається, до двох великих воєн, ну так. Бо є жандармерія, вочевидь немає телефонів, усі пересуваються на бричках тощо... Але на перших сторінках я натрапила на термін "сільська рада". Згідно з Вікі, він з’явився тільки на початку 20-х минулого століття, тож, здається, авторка сама не те щоб визначилася стосовно реалій та часу. Тож так, історія, яку нам розповідає авторка, демонстративно поза часом і навіть поза простором... Ми навіть не знаємо, під ким власне було оте село або навіть у якому регіоні. Є Яружне і є Нове Місто, куди поїхав на заробітки Мирослав і звідки прибули умовні слідчі – і все. До речі, в селі майже всі письменні. Це важливо для сюжету, але чи це типово для маленького села десь на краю світу? Через те й сільський староста видає щось на кшталт "для слідчого ви занадто емоційні"... Ну й так далі.... Така позачасовість, мабуть, свідомо була обрана авторкою як фішка роману. Але, як на мене, саме детектив як жанр умовний, формальний, відчайдушно тримається за дрібниці, подробиці – це надає йому фактури, плоті. Тож саме детектив (скоріш серія романів), який буде заглиблений у побут, у етнічні фактурні деталі, з харизматичною фігурою слідчого, з яскравими типажами, прив’язаний до суто конкретного історичного відрізку часу, зробить для національної свідомості те, чого не здатний зробити будь-який високочолий текст.

...е... до чого тут Кокотюха?

Але ось що я ще хочу відзначити і що мені тут дуже подобалося – це жіночі персонажі й взагалі роль жінок як важелів сюжету. Можливо, якщо прискіпливо озиратися на час та локацію, це занадто сміливе припущення. Можливо, ні. Але є правда, міцніша навіть за історичну правду.

То ми можемо тільки подякувати видавництву за те, що воно готове ризикувати, відкриваючи нові імена й нові напрямки – бо заради цього видавництва й мають існувати.

Марія Галіна