Хто написав першу українську книжку Одеси: слід веде до Квітки-Основ’яненка

В історії Одеси є чимало сторінок, пов’язаних із розвитком української культури. Одна з них – поява 1834 року першої надрукованої в місті україномовної книжки – поеми "Маруся. Казка". Цей факт зазвичай згадують у ґрунтовних дослідженнях з історії міста, адже він засвідчує, що українське слово мало своє місце в культурному житті Одеси вже на початку ХІХ століття.

Однак тут є важливий нюанс: ідеться саме про першу надруковану в Одесі українську книжку, а не про перший твір, написаний тут українською мовою. Кількома роками раніше Микола Венгер створив в Одесі повість "Микола Коваль". Попри повідомлення про її видання в нашому місті, книжка побачила світ 1832 року в Миколаєві. Як із цього приводу зауважував одеський краєзнавець Григорій Зленко, одеська міська друкарня чомусь проігнорувала можливість видати першу на півдні українську книжку.

Історія "Марусі. Казки" має ще одну інтригу: її видали без зазначення імені автора. Тож цілком закономірно, що згодом дослідники почали шукати відповідь на запитання, хто ж написав цей твір.

Першим до розв’язання цієї загадки звернувся літературознавець Андрій Музичка. У статті 1927 року він висунув припущення, що автором поеми міг бути етнограф та фольклорист Платон Лукашевич (1809–1887). Дослідник звернув увагу на подібність фонетичного правопису "Марусі. Казки" та видання Лукашевича "Малороссийские и червонорусские народные думы и песни", що вийшло друком 1836 року. Додатковим аргументом стали звʼязки Лукашевича з Одесою.

Андрій Музичка. ФОТО: facebook-сторінка Музею Марка Черемшини у Снятині

Цей кандидат справді мав стосунок до нашого міста: він навчався в Рішельєвському ліцеї, а згодом здобув відомість як збирач українського фольклору. Зокрема, йому вдалося віднайти найповніший варіант народної думи про Самійла Кішку.

Припущення Андрія Музички загалом підтримував і одеський краєзнавець Василь Загоруйко. Інших обґрунтованих версій авторства "Марусі. Казки" в дослідженій нами літературі знайти не вдалося.

Проте версія про авторство Платона Лукашевича викликає низку запитань. Передусім сам Андрій Музичка визнавав, що не мав змоги працювати безпосередньо зі збіркою Лукашевича "Малороссийские и червонорусские народные думы и песни" (1836), а послуговувався лише фотографічним відбитком кількох рядків. Сьогодні обидва видання доступні в оцифрованому вигляді, тож їх можна порівняти. На наш погляд, фонетичний правопис цих текстів не демонструє настільки виразної подібності, щоб вважати її переконливим аргументом на користь авторства Лукашевича. Остаточний висновок, звісно, мають зробити фахові мовознавці.

Платон Лукашевич. ДЖЕРЕЛО: Енциклопедія історії України

Є й інші обставини, які змушують сумніватися в причетності Платона Лукашевича до написання поеми. Він закінчив Рішельєвський ліцей 1828 року, після чого, судячи з біографічних відомостей, залишив Одесу. До того ж Лукашевич походив із Полтавщини й більшу частину життя провів саме там. Натомість автор "Марусі" добре знав Слобожанщину, обрав її місцем розгортання подій у творі й був добре обізнаний із сюжетом повісті Григорія Квітки-Основ’яненка "Маруся".

Особливу увагу привертає художня манера анонімного автора "Марусі. Казки". Його поетичній мові властиві тонкий гумор, самоіронія та невимушена гра зі словом. Зокрема, автор із посмішкою оцінює власні поетичні здібності:

"Бо я, бач, на Парнас не лізу,

Упасти відтіль не боюсь,

І нівідкіль мене спихати.

Гора холодна – мій Парнас,

А з неї падати не страшно,

Вона низенька й некрута…"

Географічні подробиці поеми також промовисті. У тексті згадуються не лише Харків та Охтирка, а й Валків ліс – місце, де головна героїня гуляє з подругою. Саме звідси починається розповідь:

"Раз в Петривку дві дівчини гарні, білолиці

В Валків ліс пішли раненько, шукати суниці…"

За дослідженням історика Володимира Загоровського, Валків ліс розташовувався приблизно в межах або поблизу сучасного національного природного парку "Гомільшанські ліси" на Харківщині. Така конкретна географічна деталь свідчить про добру обізнаність автора зі Слобожанщиною і дає підстави припускати, що він походив із цього краю або мав із ним тісні зв’язки.

Ще цікавішою є обізнаність автора поеми з сюжетом однойменної повісті Квітки-Основ’яненка. Вона була надрукована також 1834 року, тоді як одеську "Марусю" цензура дозволила до друку ще 23 грудня 1833 року. Отже, її автор міг знати твір Квітки-Основ’яненка ще до офіційної публікації. Це підводить до доволі несподіваного припущення: чи не був автором одеської поеми сам Григорій Квітка-Основ’яненко або хтось із його близького оточення?

На користь такої версії свідчить і те, що Квітка-Основ’яненко мав досвід поетичної творчості. За відомостями бібліографа Вадима Тарнавського, його невеликі вірші друкувалися у збірках 1816, 1817, 1818 та 1833 років. Щоправда, українською мовою серед них був написаний лише твір "Шпыкачки" (1833).

Важливу підказку можна знайти й у присвяті одеської поеми Петру Гулаку-Артемовському, підписаній словами "до пана П. П. Ар. – Г-ка". Вона починається жартівливим зверненням:

"Змилуйся, пане наді мною!

Будь ласкав – дуже не сварись!

Я не рівняюся з тобою

І чую за собою гріх…"

Далі автор згадує персонажів творів Гулака-Артемовського: пса Рябка з байки "Пан та собака" (1818), Пана Твардовського з однойменної балади (1827) та рибалку з іншої його балади того ж року. Усі ці твори анонімний поет, за власним зізнанням, "читав уже сто раз". Завершується присвята знову ж таки жартівливим зверненням до адресата:

"Тебе лиш, дядько, я боюсь.

Не лай мене, не лай сердеги!

Прошу тебе, молю тебе!...

Я не рівняюся з тобою

І чую за собою гріх…"

За зовнішньою шанобливістю тут відчувається цілком невимушений, майже панібратський тон. Ця обставина набуває особливого значення, якщо згадати історію створення прозової "Марусі" Квітки-Основ’яненка. Як зазначає літературознавець Ростислав Чопик, повість стала своєрідною відповіддю на суперечку письменника з Петром Гулаком-Артемовським. Останній нібито сумнівався, що українською мовою можна написати щось серйозне й зворушливе, а не лише грубе та гумористичне. Квітка-Основ’яненко ж довів, що українське слово здатне викликати глибокі почуття.

Проте є й аргумент, який не дозволяє впевнено приписати поему саме Квітці-Основ’яненку. Анонімний автор називає Гулака-Артемовського "дядьком", хоча Квітка-Основ’яненко був старшим за нього. Тому версія про авторство харківського письменника залишається лише припущенням. Не виключено також, що до створення поеми був причетний хтось із його близького оточення. Остаточно розвʼязати цю літературну загадку належить фахівцям.

Але пошук можливого автора – лише частина історії. Не менш цікаво з’ясувати, хто міг сприяти появі україномовної книжки в Одесі 1834 року.

Серед осіб, безпосередньо причетних до видання, передусім варто згадати цензора Миколу Курлянцева (1802–1835). Він був професором фізико-математичних наук Рішельєвського ліцею, автором наукових праць і перекладів із фізики, математики та філософії. Його погляди сучасники характеризували як прогресивні.

Окремої уваги заслуговують одесити, які мали тісні культурні зв’язки зі Слобожанщиною, зокрема випускники Харківського університету. У першій половині ХІХ століття таких людей у місті було чимало. Цьому сприяли й адміністративно-освітні обставини: до 1830 року Одеса входила до Харківського навчального округу. Культурні контакти між двома містами були досить інтенсивними.

Однією з найпомітніших постатей харківського культурного середовища в Одесі на час виходу "Марусі" був міський градоначальник Олексій Льовшин (1798–1879). Попри відносно молодий вік, він уже мав репутацію літератора. Зокрема, його "Письма из Малороссии" вирізнялися прихильним ставленням до української культури й свого часу привернули увагу Григорія Квітки-Основ’яненка.

Олексій Льовшин. ДЖЕРЕЛО: www.niez.com.ua

Схоже, Льовшин зберігав зв’язки з харківськими діячами науки та культури й надалі. Показовим є лист філолога Ізмаїла Срезневського до одеського градоначальника 1833 року. У ньому Срезневський називав Льовшина українцем і звертався до нього з проханням підтримати передплату на відому збірку "Запорозька старовина". "Вы, как … Литератор, и как покровитель Наук и Литературы, и как Украинец, может быть удостоите и мой труд хотя слабым вниманием", – писав він.

З огляду на це цілком можливо, що поява україномовної "Марусі" в Одесі саме в період градоначальництва Льовшина (1831–1837) не була випадковою. Принаймні цей факт варто розглядати в ширшому контексті культурного обміну між Одесою та Харковом.

Отже, питання про автора "Марусі. Казки" – першої надрукованої в Одесі україномовної книжки – залишається відкритим. Версія щодо Платона Лукашевича не позбавлена сумнівів, а припущення про можливу причетність Григорія Квітки-Основ’яненка або когось із його оточення потребує ґрунтовнішого літературознавчого аналізу. Можливо, подальше вивчення тексту, його мови та культурного середовища, в якому він зʼявився, допоможе нарешті встановити ім’я автора. Адже за невеликою книжкою, надрукованою в Одесі майже два століття тому, стоїть значно більша історія – про українське слово, культурні звʼязки та людей, які сприяли його утвердженню в південному місті.

https://odnb.odessa.ua/rarities/item/10?lang=uk#  – оцифроване видання "Марусі. Казки" доступне до перегляду в цифровій колекції Одеської національної наукової бібліотеки. 

Статтю створено на основі наукової публікації "До проблеми авторства та причетних до видання першої в Одесі української книги “Маруся. Казка” 1834 р." 2019 р. авторства професора Тараса Гончарука та Ксенії Сорокіної. Оригінал статті розміщено за покликанням: https://chm.onu.edu.ua/article/view/187102/221300 
 

Ксенія Сорокіна