Ігор Мітров: "Війна в мене все забрала"

"Війна забрала в мене все: дім у Криму, родину, ментальне й фізичне здоров’я". Поет та ветеран Ігор Мітров розповідає про важку кризу внутрішніх опор і емоційну нестабільність після бойових дій. Чи можливо писати про любов під час війни? Чому постмодерна "гра" в поезію закінчилася й настав час "нової щирості"? Говоримо про сприйняття українських авторів за кордоном, нову місію письменника та про те, чому сучасні українці – це не "втрачене", а "віднайдене покоління", яке наново відкриває власну ідентичність.

Коли ви вперше зрозуміли, що література для вас – не просто захоплення, а спосіб існування? І чи був момент, коли ви сказали собі: "Я – поет"?

Василь Стус колись написав щось типу: "Поетом я себе не вважаю, вважаю себе людиною, яка пише вірші. Деякі з них, як на мене, путящі". Я не знаю, коли прийшло це усвідомлення. Взагалі вірші писати почав у школі, але тоді все було таке... несерйозне. Але разом із тим я вступив у Київський університет на літературну творчість, тому, мабуть, тоді якесь усвідомлення вже прийшло.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

От я саме хотіла поговорити про ваше навчання, бо знаю, що ви покинули, а потім повернулися – і повернулися на російську літературу. Чому так сталося?

Історія насправді дуже смішна. Мені просто було найлегше скласти ЗНО з російської мови. Я його склав дуже добре й вирішив піти шляхом найменшого опору. Я вступив на русистику, коли ще не було цього мовного кенселінгу російської культури, і, в принципі, мені російська література дуже подобалася протягом довгого часу. Доволі глупо заперечувати, що там є дуже багато яскравих літературних постатей. Але проблема саме в тому, що ці літературні постаті несуть взагалі. Рішення про повний кенселінг я для себе ухвалив уже в 2022 році, після повномасштабного вторгнення. А до того я трохи був під впливом російської культури. Зараз, якщо люди звертаються до мене російською, я просто кажу: "Я не розумію вас".

Яким ви були в 28 років, коли вийшла ваша перша збірка "Голіаф"? І що той Ігор подумав би про вас теперішнього?

Той Ігор був ще не те щоб дуже розумною людиною. Не факт, що цей Ігор набагато розумніший, але все ж певні трансформації з тих пір відбулися. Я думаю, тому Ігорю теперішній я цілком сподобався б. Ну, чомусь мені так здається. Але це не означає, що це щось добре.

Яку свою рису ви колись вважали недоліком, а тепер розумієте, що саме вона зробила вас поетом?

Мене поетом зробила не риса якась. Мене поетом зробили тексти деяких авторів, які я для себе відкрив у старшій школі, і це дало мені поштовх, творчий поступ.

Яких саме поетів? Можете назвати?

Це були поети Київської школи – Василь Голобородько, Віктор Кордун. Поети Нью-Йоркської групи, зокрема Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Емма Андієвська. Ну, і з зарубіжних – Пауль Целан. Останній на мене справив взагалі колосальне враження.

Коли я знайшов у хрестоматії тексти цих авторів, я більше жодного рядка російською написати не зміг. Просто от не зміг. Якийсь блок стався, і я почав писати українською. Оце по факту так і було. Я так і вважаю, що принципово Юрій Тарнавський зробив мене українським поетом. Не риси, а саме персоналії.

Що є сенсами Ігоря Мітрова? Тим, що ви вважаєте своїми внутрішніми опорами, а потім транслюєте у світ через поезію?

Насправді питання доволі болюче, тому що в мене велика криза зараз із цими якимись внутрішніми опорами. Можливо, зараз у всіх така криза, але в мене просто через війну і через участь у бойових діях розвинулися певні депресивні штуки. Я навіть потрапив у лікарню два роки тому. Словом, із внутрішніми опорами взагалі проблема. І де їх брати я, чесно кажучи, не уявляю.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Ваші тексти друкують за кордоном, перекладають англійською, іспанською, польською та іншими мовами. Де, за вашими відчуттями чи статистикою, вас приймають і читають найбільше? І чи відрізняється реакція іноземного читача від українського?

Коли почалося повномасштабне вторгнення в 2022 році, це був жест солідарності європейців, і вони почали дуже активно всіх наших поетів і поеток перекладати. Найактивніше за це взялися одразу балтійські країни та Польща. Мені здається, там найбільше резонують ці тексти. Тому що, по-перше, це історія про солідарність, а по-друге – історія про спільні травми, заподіяні нам росією. Відповідно чим далі від кордону, тим менше воно резонує. Дуже часто ці тексти виводять європейців із зони комфорту, тому активніше відгукуються сусіди, звісно.

Як вважаєте, чому зараз це дещо змінилося? Нас вже не так сприймають, як у перші роки війни.

Само собою, що певна дистанція минула, воно якось притерлося, і багато хто втомився. Але я думаю, що це ще пов'язано конкретно з кон'юнктурою тих чи інших країн: у них є свої внутрішні цілі, є запити власного народу. Інколи ці запити не збігаються з нашими наративами, починається певний популізм, інформаційні операції тощо. Але в цілому ставлення простих людей не змінилося.

Що війна забрала у вас як поета й як людини, а що, можливо, дала?

Взагалі війна в мене все забрала. У мене зруйнувалася родина, у мене забрали дім – я сам із Криму і не був там із 2014 року. У мене забрали ментальне здоров'я та й фізичне теж, насправді. Але прийшло усвідомлення відповідальності літератури. Я взагалі переосмислив своє ставлення до літератури, до місії письменників, особливо в часи війни. Тобто я став серйозніше ставитися до літератури загалом і до своїх текстів зокрема.

Якщо ми кажемо про місію, то яка вона по-вашому?

Зафіксувати те, що з нами відбувалося. Зафіксувати подвиг людей, які це здійснюють. Зафіксувати злочини ворога. Відрефлексувати це все в текстах і спробувати дати відповідь на запитання, що з нами сталося й як це сталося. Це вже більш серйозні речі.

Чи має поет право писати про абсолютно не воєнні речі, коли навколо триває війна?

Я думаю, що це просто неможливо. Навіть якщо не видно цього на позір, навіть якщо автор сам не усвідомлює того, що він пише про війну, він усе одно так чи інакше це робить. Це може бути в різних формах, у різних літературних жанрах: хтось пише вірші, хтось – романи, хтось – фентезі чи казки для дітей. Але все одно ця війна там є, і вона звідти нікуди не дінеться. Або треба бути наглухо відірваним від українського контексту, і тоді навряд чи язик повернеться назвати таку людину українським автором.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Чи не виникає у вас відчуття, що від письменника чи поета сьогодні очікують передусім правильної громадянської позиції, а вже потім – хорошої літератури?

Мені здається, це речі, які необов'язково мають виключати одна одну. Громадянська позиція – це обов'язок усіх людей, не лише авторів. Автори бувають різні, різний художній рівень у них буває – це письменницька історія. А про позицію – це історія загальнонаціональна, суспільна. Тому ці речі не мають підважувати одна одну.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

А що сьогодні, на вашу думку, українська література ще не сказала про цю війну?

Та хто ж її знає. Почнемо з того, що війна ще йде, і ніхто толком не знає, коли вона закінчиться. Місце для рефлексії все одно має бути, і ми ще дуже довго будемо про це все думати, проговорювати й осмислювати.

Ви називали себе постмодерністом у найгіршому сенсі слова. Що саме ви вкладаєте в це "у найгіршому"?

По-перше, ми живемо на зламі культурно-історичних епох. Те, що називається метамодернізмом, висіло в повітрі на рівні теоретизування в працях деяких філософів. Але практично метамодернізм почався з України, з української літератури. Тому що саме ми тепер говоримо про абсолютно унікальний, непересічний досвід. І те, що називається "новою щирістю", пішло якраз із наших текстів.

До цього моменту була лише забавка. Постмодерністи все підважували, це ж оця релятивістська історія: коли немає правди, то можна робити й казати що завгодно й як завгодно. А тепер ми розуміємо, що треба казати, як треба казати й кому треба казати. Раніше мої тексти були якраз про постмодернізм – літературна гра, загравання з іншими текстами, постійне пересмішництво. А тепер так не можна. Це вже безвідповідально.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Чи можна сказати, що спочатку ми "гралися", а потім постали перед реальністю, смертю та війною, і це призвело до переосмислення реальності й переходу до "нової щирості"?

Нас привела до цього наявність агресивного сусіда, який протягом усього свого існування намагався нас знищити. Ми, по суті, протягом усього нашого існування ведемо з ним боротьбу – на фронті або в культурному полі. Навіть під час радянської окупації все одно тривав український культурний спротив. Зараз він набув форми збройної боротьби, але це завжди було про відстоювання своїх меж і кордонів.

Ми зараз насправді себе переосмислюємо. Ми з колегою нещодавно розробили для одного з фестивалів концепцію "віднайденого покоління" - на противагу "втраченому поколінню". Ми віднаходимо себе на цій війні, знову віднаходимо свою ідентичність. Це проявляється й у культурних речах, і в побутових: масовий перехід на українську мову, переосмислення базових моментів. З цих окремих трансформацій складається трансформація нашого суспільства загалом. І ми будемо розвивати цю концепцію в рамках нашої роботи, бо це те, про що варто говорити.

Чи є тексти, які ви написали багато років тому й сьогодні перечитуєте з відчуттям: "Ось тут я був справжній"?

Насправді історія якраз у тому, що залишаються тільки ті тексти, за які не соромно. Інші просто видаляються. Тому ті, які залишилися, автоматично підпадають під категорію важливих, близьких і непоганих. Я можу прочитати один із перших таких текстів 2010 року, за який справді не соромно:

О четвертій ранку почнеться війна,

ти заплачеш тихо і вийдеш у двір,

на столі залишивши недописаний вірш,

недопиту пляшку вина.

А на вулиці постріли, над головою

пролітають кулі і мертві птахи,

і з шаленою швидкістю їдуть дахи,

ти готуєш руки до бою.

Але руки терпнуть, за спиною в'яжуть

і ведуть у машину з червоним хрестом,

і їде машина прогнилим мостом,

і водій нічого не каже.

Недописаний вірш згорить у вогні,

вино доп'ють мародери,

твою землю захоплять метр за метром,

тебе нагородять тільки посмертно,

машина падає вниз.

Машина падає вниз, водій перелякано

тисне в клаксон.

О четвертій ранку почнеться війна,

але ти вже демобілізований.

Це ви ще в десятому році написали? Ого. Це було таке прям передчуття?

Ну, можливо.

Про що вам зараз найважче говорити – не з медіа, а з самим собою?

Мабуть, про те, що я дуже емоційно нестабільний зараз. Можна навіть сказати, що я часто шкодую. Це якраз про внутрішні опори, яких немає.

Якби вам зараз не треба було нічого нікому доводити – ані як поету, ані як ветерану, ані як українцю, про що б вам хотілося писати?

Я колись жартував: раніше я писав про алкоголь і жінок, а потім щось пішло не так. Але я не знаю, чи зможу якимось чином повернутися до цієї точки. Подивимося.

Мені здається, ваш нещодавній харківський вірш саме про те.

Цей текст сповнений війни, і я, поки писав, плакав...

Я пам'ятаю літературний Харків вночі,

її оксамитову ногу на своєму плечі.

Я пам'ятаю її уривчасті стогони

між безперервними повітряними тривогами.

Не пам'ятаю, що з цього було гучніше.

В ту ніч хотілося писати і читати вірші,

але тієї ночі руки і язик були зайняті.

Літературний Харкове, чи ти знаєш це?

Знаєш.

Ти, звісно, знаєш, куди діти правду.

Цими вулицями ходила Раїса Троянкер,

цими вулицями ходили Йогансен і Семенко,

а тепер ними ходить п'яний закоханий Мітров і Ко.

Тепер він вилизує геніальних поеток у підворітнях

наприкінці цього розбомбленого росіянами літа.

Втім, і до цього Харкову не звикати.

Поети, ракети – Харків бачив усяке.

Харків бачив і смерть, і секс, і літературний процес.

І ми знову.

І вже ніхто не скасує це.

Вона обіймає стегнами мою голову.

Харків говорить до мене літературною мовою.

Ви були куратором ветеранської літературної сцени на фестивалях. Що порадите прочитати зараз із цієї теми?

Насправді про це дуже гарно сказав Валера Пузік: читати треба всіх. Не виділяти когось одного, а навпаки – намагатися якомога більше прочитати й дати можливість усім пролунати. Я зараз якраз займаюся тим, що каталогізую всю військову літературу, написану військовими та ветеранами з 2014 року. Там вже майже 450 книжок. Звісно, вони не всі однакового рівня літературної майстерності, але це важливі книги про наш досвід і наш спільний біль. Тому читайте максимально все, що знаходите, бо це унікальний, непересічний і дуже болісний досвід.

Ната Чернецька