"Вірші": між голосом Чарлза Сіміка і голосом перекладача

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Минулого року в Одесі вийшла збірка віршів Чарльза Сіміка ("Вірші", видавець – Бондаренко М.О., 2025) в перекладах Олександра Хінта. Вийшла не гучно. Як на мене, тут спрацювала та сама одеська закритість культурного поля, про яку йдеться вже не перший... рік? Десятиліття?

Річ у тім, що не стільки Одеса наразі не дуже цікавиться тим, що відбувається назовні, скільки зовнішній світ не дуже цікавиться тим, що відбувається в Одесі. Власне, сподіваюся, що саме Інтенту судилося якось це виправити. Ну, подивимося.

Тут я трохи відволічуся. Коли бралася за цю рубрику, вирішила для себе, що саме за поетичне слово беруся тільки в крайніх випадках. Ну, зрозуміло чому: поетичні книжки виходять і презентуються, але подією стають нечасто. Бо, щиро кажучи, не всі віршовані рядки є поезією (Одеса – не виняток). З поезією взагалі складніше, ніж із будь-яким іншим жанром. Жанрова література, щоденники, довідники, усе що завгодно — усе це має свого споживача, читача, фаната, який, скоріш за все, сам не пише книжок. А ось із поезією інша справа. Окрім символічного капіталу, ані автор, ані видавець, як правило, не отримують нічого. Поезія – взагалі заняття аристократичне, оскільки жодних мотивів, окрім внутрішніх, в автора немає.

Так, коло читачів сучасної поезії обмежене, і, як правило, такі читачі самі щось пишуть. Але якщо гримить, то вже гримить. Бо саме поезія – це те, що формує, ліпить національну свідомість, підтримує єдність через культурні коди, свого роду меми, це клей, що скріплює різні генерації... Та що я вам кажу, хіба ви Жадана не слухали? Або Іздрика (він, до речі, незабаром їде до Одеси)? Або хіба не став національним явищем (уже посмертно) Максим Кривцов?

Окрема історія, однак, з поетичними перекладами. Бо в них трохи інше призначення – не тільки донести до представників іншої культури певне явище, а, якщо вже пощастить, заповнити певну культурну лакуну, літературну порожнечу, яка через різні чинники залишилася неопрацьованою національною літературою. Приклади – Лорка у перекладах Лукаша або розвинений у нас по саме не можу інститут хоку (насправді це не хоку, але напрям виник саме як переклад японської традиційної форми).

Мене, до речі, завжди дивувала таємниця ситуації, за якої ми маємо один-єдиний оригінал і кілька рівноправних перекладів, жоден з яких не є остаточним. Оця можливість отримати замість одного тексту кілька, які будуть більш-менш варіантами, між якими ми вільні обирати саме той, що до вподоби власне нам, - це таке, я б сказала, екзистенційне диво.

То якщо про поезію, то вже й про переклад. Переклади бувають двох типів – на замовлення і просто тому, що перекладачеві це цікаво й приємно. Результат, як не дивно, може бути в обох випадках хороший, але мотиви в перекладача різні. Тут якраз другий випадок, і історія починається як детектив, бо Олександр Хінт, щоб отримати дозвіл від власників авторського права, виконав цілий квест. Спочатку ШІ допоміг йому вийти на тих, хто займається творчістю Сіміка у Сполучених Штатах (це виявився університет у Нью-Гемпширі, де зберігається архів поета), а вже через них вийшов на родину Сіміка, яка не тільки надала дозвіл на публікацію, а ще й представила матеріали, зокрема фотографії з родинного архіву. Тож насправді вже це свідчить, що перекладач Олександр Хінт, поет з Одеси (ось я ненавмисно не написала тут "одеський поет", бо це знов про оту бульбашку), підійшов до роботи дуже відповідально.

Що ще важливо? Перед нами білінгвальне видання: разом з оригіналами вибране, загалом 256 сторінок, охоплює вірші 1962–2022 років. Тож якщо хтось бажає порівняти, як працює отой тандем "автор/перекладач", він має повну можливість це зробити.

Перекладач у передмові пише про всім відомі "труднощі перекладу", бо вірші Сіміка – це не-зовсім-верлібри, в них є такий плаваючий ритм, вони складні, інтелектуальні, іронічні, в них присутні постійні теми та символьний ряд. Тож зрозуміло, що задачі тут потребують складних художних рішень.

Зараз буде трохи читерства. Бо саме я писала для цієї книжки одну з двох передмов. Тож зараз звернуся саме до своєї передмови й трошки звідти потирю. Якщо не буквально, то певні тези. Ну, ось перша:

"Душан Сіміч (9 травня 1938, Белград – 9 січня 2023, Довер, штат Нью-Гемпшир) – американський поет сербського походження. Поет-лауреат США 2007 року. Народився в Югославії, і дитинство в розореній війною країні сформувало його погляд на життя: за словами Сіміка, він "у своєму роді продукт історії, а його дорожніми агентами були Сталін і Гітлер". Разом з матір'ю емігрував до США 1954 року…"

Тобто Сімік – серб, емігрант. В англомовне середовище він потрапив у віці 16 років, юнаком, але дорослим юнаком, бо у війну люди дорослішають швидко. І писав він мовою, якою з дитинства не володів.

До мови ми ще повернемося, а ось про "дорожніх агентів", диктаторів, які розв’язали Другу світову й зруйнували звичне життя мільйонів... Зараз, коли тектонічні пласти історії рушили з місця, паралелі напрошуються самі собою, і саме для нас ситуація зрозуміліша за будь-кого. Тільки прізвище нашого дорожнього агента починається на "п". Хтозна, може, десь у Штатах або в Британії зараз осіла родина біженців зі зруйнованого війною міста й вивезла із собою талановитого юнака, у перспективі – відомого англомовного поета.

Знов з Вікіпедії: "Сімік почав складати вірші майже відразу після освоєння англійської мови й опублікував свій перший вірш у журналі The Chicago Review у віці 21 року…"

Тобто людина, яка не є природним носієм англійської, зрештою опанувала мову так, що стала поетом-лауреатом. Тут паралелі з нашою ситуацією трохи інші, але вони є. російська агресія прискорила розлучення з імперськими наративами та із впливовою свого часу російською мовою та культурою: ми наразі можемо назвати певну кількість успішних українських поетів та письменників, які починали як російськомовні автори. Звернення до української мови для них – свідомий вчинок, політичне, естетичне та етичне рішення.

Тож не дивно, що за переклад Сіміка взявся саме Олександр Хінт, талановитий поет та перекладач, який одразу вирішує два споріднені завдання – опанування англомовної стихії поезії Сіміка та занурення в мову України, рідну, але свого часу майже знищену в Одесі через свідому й агресивну політику двох імперій. Однак саме ця схожість/несхожість вибудовує певні лінії напруги, без яких хороший переклад неможливий.

І тут ми повертаємося до таємниці перекладу. Бо переклад ніколи не тотожний оригіналу. Не в тому плані, що він завжди гірший за оригінал, ні. Але перекладач завжди залишає на перекладах відбиток своєї особистості й власного стилю.

Сімік – точний, сухий і навіть академічний поет (може, саме через мовну вивченість, навченість, а може, внаслідок особистих властивостей, психофізіології) навіть у своїх абсурдах і дивах. Хінт, сам представник Південної поетичної школи з її надмірністю та вітальністю, у перекладах де-не-де додає йому такої собі бароковості.

Let us see.

У вірші "CHARON’S COSMOLOGY" у Сіміка Харон просто обшукує кишені мерців, кидаючи у Стікс непотріб:

"No one complains he’s got/ Their pockets to go through/  In one a crust of bread in another a sausage/ Once in a long while a mirror / Or a book which he throws  / Overboard into the dark river / Swift and cold and deep"

У Хінта:

"І ніхто не скаржиться що / Він шманає їхні кишені / Тут скоринка ковбаска там / А трапляється навіть дзеркальце / Або книжка яку він шпурне / В темну річку де бібліотека / Повновода холодна швидка"

Буквально це:

"Ніхто не скаржиться на те, що він обшукує кишені – в одній скоринка, в іншій ковбаса. Вряди-годи трапляється й люстерко або книжка, яку він кидає за борт у темну річку, швидку, холодну, глибоку..."

Тож там, де у Сіміка просто "річка", тут несподівано виникає "бібліотека". Це, звісно, свідомий прийом, додаткова метафора. І якщо в Сіміка часто цілісний вірш – це розгорнута метафора, то Хінт додає метафору, скажімо так, другого порядку. До того ж, попри суху matter-of-fact стилістику Сіміка, у перекладі виникає жаргонне слово "шманає" - Харон перетворюється на щось на кшталт табірного вертухая. Власне, гори трупів, які він перевозить з одного берега на інший, уже не розбираючи, де який берег, — це вже пряма відсилка до травми війни, до гекатомби, і Хінт тільки посилює її через додаткові засоби.

Інший приклад – це вірш "PRODIGY", де в оригіналі:

"I grew up bent over a chessboard. / I loved the word endgame.  <…> / It was a small house near a Roman graveyard. / Planes and tanks shook its windowpanes./ A retired professor of astronomy taught me how to play. / That must have been in 1944/ <…>  I’m told but do not believe/ that that summer  I witnessed / men hung from telephone poles. // I remember my mother / blindfolding me a lot. / She had a way of tucking my head / suddenly under her overcoat…"

У Хінта:

"Я виріс у позі букви "Г" над шахівницею. / Мені подобалося слово "ендшпіль". <…>  Будинок був маленький, біля римського кладовища. / Його шибки тряслися від літаків і танків. / Мене навчив грати професор астрономії на пенсії. Здається, то було у 1944 році/ <…> Мені розповідали, я досі не вірю/  — того літа я бачив/  людей, повішених на телефонних стовпах. // Пам’ятаю, як мати  / часто зав’язувала мені очі. / Вона мала манеру раптово ховати / мою голову під своє пальто".

У Сіміка герой просто ріс зігнутим над дошкою. Але в Хінта з’являється ота літера "Г", і недарма – пізніше вона відбивається у рядку, де на телефонних стовпах висять повішені. І якщо в Сіміка герой просто пам’ятає, як мати часто-густо не давала йому дивитися, затуляла йому очі, ховаючи його голову під своїм пальтом, то в Хінта вона "зав’язувала йому очі" - теж підсвідома перекладацька вже відсилка до приречених на страту. Як результат, Хінт через точкові "правки" первинного тексту ніби розтинає скорботну бездушність оповідача, який поспішає у фіналі перемкнути увагу з повішених на майстрів шахових турнірів. Якщо у Сіміка "Мені казали, але я не вірю, що того літа...", то у Хінта "мені розповідали, я досі не вірю/ — того літа...", отже, те "досі" - це вже про приховане заперечення, небажання пам’ятати...

Наш історичний досвід, щиро кажучи, не дуже відрізняється від історичного досвіду Сіміка, тож така інтерпретація теж підсвідомо свідчить про травму. Але це травма вже перекладача, і вона потребує трохи іншого інструментарію. У людини, позбавленої такого спільного досвіду, можливо, переклад був би позбавлений інтерпретацій. Тим більше що тема страти вочевидь не відпускає й поета – наступний вірш "GALLOWS ETIQUETTE" ("Етикет шибениці") інтерпретує її з притаманною сухуватою іронією. Хінт у попередньому тексті ніби витягує її на світло, додаючи сухуватому, академічному стилю Сіміка емоційності, ніби прописуючи те, що поет залишає за кадром.

Сімік все життя працював з прихованою травмою війни ("Мільйони загинули; кожен був невинний. /<…>  Президент / Говорив про війну як еліксир любові. <…>  Того дня всюди були солдати/ І натовпи біженців на дорогах. / Звісно, всіх просто змели / Однією рукою...")  – і, як на мене, травма працювала з ним. "Звір війни", раз схопивши його у свої пазури, вже ніколи не відпускав, образи поступово робляться все жорсткішими, все темнішими...

Увечері, як випав перший сніг,

Тремтливий палець жінки

Йде за списком втрат.

В будинку холодно, а список довгий.

У ньому – всі наші імена.

Але, мабуть, найщемливіший вірш збірки, якщо ми всі зараз трохи повернулися на Гомері, в перекладі Хінта звучить так:

"Мені подобається / Що Ахіллеса / Вбито / І приятеля його Патрокла – / І навіть шаленого Гектора – / І всю грецьку і троянську / Золоту молодь / Більш чи менш / Професійно зарізали / Щоб нарешті настав/ Мир і спокій/  (Боги на мить стулили Пельки) / І можна почути / Пташиний спів / І доньку яка питає матір / Чи можна йти до криниці  / Звичайно можна /  Тією чудовою стежкою Що в’ється крізь / Оливковий гай".

Все закінчилося, боги війни нарешті вбиті, і можна чути птахів.
 

Марія Галіна