Час невдах: книга не про Незалежність, а про неналежність

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій. Цього разу мова піде про роман Міли Смолярової "Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями" ("Лабораторія", 2026) – історію сімферопольських двадцятирічних 2003 року, які ще не знають, що живуть напередодні окупації.

Книжки я обираю відповідно до редакційної стратегії висвітлювати Південь України: це або видання, презентовані саме тут, або написані авторами Півдня, вже як вийде. Треба сказати, що попри обстріли, спалені книжкові склади, знищені російськими варварами наклади та культурні установи тощо, ми зараз переживаємо культурний спалах. Бо він – невіддільна частина національного спротиву, власне, будь-якого історичного процесу, пов’язаного із самоідентифікацією нації.

Але з книжками, скажімо так, регіональної тематики все не так просто. Частково тому, що чимало з них регіональною тематикою і обмежуються, частково тому, що інформаційних ресурсів, які б розповідали про книжкові новинки, у нас, м’яко кажучи, небагато. У нас є сильні та навіть знакові автори, але ж ми не можемо обмежуватися ними, як би нам того не хотілося. Тож я дуже вдячна Ганні Улюрі, бо завдяки її оглядам знаходжу авторів, з якими досі не була знайома. Саме вона привернула мою увагу до книжок Міли Смолярової. Спочатку, завдяки її відгуку, мене зацікавила збірка "Перед очима" з пророчим оповіданням "Де я все загубив", у якому Херсонщина пішла під воду, але ця книжка вийшла ще у 2022-му (я ж кажу, пророче), тож я зупинилася на останньому творі авторки – книжці "Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями" (Київ, "Лабораторія", 2026).

Світлана Тараторіна, про яку я писала, а ви читали, називає "Час невдах" романом. Мабуть, так і є, бо перед нами розділене на глави-новели життя кількох персонажів, коли головна дійова особа однієї новели стає другорядним персонажем іншої і навпаки. Новела, здається, взагалі улюблений формат авторки, судячи з двох попередніх книжок, які фактично є збірками новел. Є й важливий момент: на відміну від жорсткої НФ-футурології вже згаданого оповідання "Де я все загубив", події роману відбуваються у 2003-му, тобто текст містить помітний ностальгійний елемент. І саме тут, напевно, треба якось торкнутися бекграунду.

Крим 2003 – це часи невизначеності. Політичної, мовної (до речі, якою мовою насправді розмовляли герої Смолярової і чи можемо ми сприймати їхні діалоги як літературний переклад?), економічної... Власне, для всієї України це часи невизначеності (до Помаранчевої революції залишалося ще трохи часу), але для Криму тим більше: і Тузла на порядку денному, і "Старые песни о главном" на телебаченні на Новий рік перед привітанням президента, і все вперемішку...

Тож герої Смолярової перебувають саме в тому стані невизначеності. Ліля хоче стати юристкою, але працює в автосервісі. Олег хотів стати інженером, але покрутився в туристичному бізнесі й теж працює в автосервісі. Анна працює на радіо дикторкою, а живе з нариком, бо інакше їй немає куди йти, і трошки спить із хлопцем Лілі. Герман – більш-менш удачливий архітектор і бабник, але його тягне до Лілі. Є ще Настя, Лисиця, вона була одружена з іспанцем, але повернулася, бо щось там не склалося, і вийшла за свого давнього залицяльника. Є їхні родичі, батьки, сестри та брати. Герої, до речі, не те щоб переймалися майбутнім країни (і своїм власним теж): новорічне привітання президента здається їм нудним, на телевізійні дебати, де йдеться про вибори й російських політтехнологів, ніхто з героїв не звертає уваги, бо треба ж з’ясувати, хто кого любить і хто кому вірний... Вони тиняються містом, їздять маршрутками, бо на таксі немає грошей, сидять у барах, постійно палять, п’ють переважно пиво і коньяк три зірки й взагалі не розуміють, що буде завтра. Є й певні спроби відшукати коріння, але виявляється, що історії батьків теж, за рідкісними винятками, нещасливі. Дід Павло (він дідусь Лілі) зберігає рукописи дружини, невдалої провінційної письменниці, серед яких є й оповідання про перше кохання авторки, і це вочевидь не дід Павло. Оповідання включено до книжки, і з нього зрозуміло, чому Олена Косенко так і не стала великою письменницею – взагалі ніякою не стала.

Звісно, роман написано в дусі критичного реалізму, тож усі деталі мають бути достовірними, і авторка чесно прив’язує переміщення і стосунки героїв до колишніх локацій і культових точок. Вулиця Лєскова. Жучка (про неї пояснення в примітках). Паб "Cotton" і паб "Капітани" (про сумний кінець закладів, типовий, до речі, для того часу, теж у примітках). Яку музику слухали. Які пісні цитували... Що таке "Пневматика" і "Зеленка". Тобто якщо ви захочете дізнатися, куди ходила і що співала просунута молодь Сімферополя, вам сюди. Якщо про ну дуже заплутані й дуже темпераментні стосунки молодих людей – вам теж сюди, хоча мені, власне, оті драми на порожньому місці на тлі суворої кримської реальності здаються трошки непереконливими.

Тож знову про невизначеність. Бо, може, саме заради цього, заради спроби відобразити менталітет мешканців півострова, "Час невдах" і варто читати. Крим, судячи з роману, тим, що турбувало, скажімо так, материкову Україну, не дуже переймався. Частково тому, що жив із туристів з росії: майже всі герої постійно скаржаться на нестачу грошей, а тут ось вони, і просто даром. Частково через культурну експансію країни-загарбника: авторка в примітці пише про рок-фестиваль "Рупор", який відбувався в Ялті під патронатом президентів двох країн. Недарма авторка наголошує на тому, що герої вперто називають Сімферополь "столицею", ніби це окрема країна. Про Тузлу якось виникає розмова, але одразу гасне ("Та фігня якась, будують і що з того?")... Власне, тут і пояснювати вже нічого не треба. Бо все, що трапилося потім, почалося тоді.

Закінчується все – і в романі, і в житті – окупацією. Дехто з героїв таки обрав ідентичність і виїхав з окупованого Криму. Дехто – залишився, не стільки через ідеологію, скільки через небажання залишати звичне, своє, брак ідентифікації або ідентифікацію суто локальну ("Що я робитиму у ваших Одесах та Києвах?").

Авторка, Міла Смолярова, сама виросла в Криму: у 1991 році, коли їй було 10 років, її родина переїхала туди із Сибіру, повернувшись на історичну батьківщину. Тож вона вочевидь знає, про що пише: книгу вона писала, спираючись на власний досвід, і цілком свідомо, тому портрет покоління вийшов чесним. "Кожен мав свою мрію, був зациклений на ній, спільної мрії не було, як от зараз. Легко ставилися до подій – як особистих, так і суспільних – „дозволяли собі жити життя“. Зараз ми позбавлені такої легкості", – каже вона в розмові з книжковим блогером, автором телеграм-каналу "Перехресні стежки" Олексієм Рафаловичем під час презентації роману в Івано-Франківську. І жорстко додає: "Профукали, пропустили все, що відбувалося під носом".

Тож це книга не стільки про Незалежність, скільки про неналежність, непричетність, бо більшість персонажів не ідентифікує себе ані з Україною, ані з росією (яка різниця, звідки приїжджають туристи, заради яких синів і дочок просять звільнити власну кімнату, власне ліжко?). Але вибір рано чи пізно робити треба. Іноді це вибір розлуки з тим, що було твоїм минулим, твоїм життям. "Ми вдома", – каже один із персонажів, коли нарешті, після всіх блокпостів і перевірок, бачить український прапор.

У післямові авторка пише, що ті двадцять років, через які вона пронесла задум цієї історії, ніяк не назвеш невдалими. Тут я з нею цілком згодна. Трагічними – так. Болючими – так. Але це часи, коли окремі приватні історії стають частиною однієї великої, а це вже зовсім інша справа.

Марія Галіна