"Родина Комарових: Портрет на тлі епохи": що ми забули про українську Одесу

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Наприкінці серпня в Одеському літературному музеї відбулася офіційна презентація виставково-видавничого проєкту "Родина Комарових: Портрет на тлі епохи" (авторка-упорядниця Дар’я Гармидер, видання Одеського літературного музею, 2026). Видання присвячено більш-менш круглій даті – у 2024 році виповнилося 180 років від дня народження Михайла Комарова (цитую: "видатної особистості, яку сучасники називали "адвокатом українського слова"). Електронна версія книжки є  у відкритому доступі. Книжка, до речі, розрахована на англомовного читача (передмова й вступна стаття білінгвальні), через що паперова її версія може стати гарним подарунком англомовним колегам. Тим більше що це, щиро кажучи, радше такий ілюстрований історико-краєзнавчий альбом, ніж монографія – хоча й із бібліографією використаних джерел та іменним покажчиком. Але зараз ми маємо намір не стільки сприяти продажам, скільки відзначити певне явище, яке, безумовно, стосується цього видання. Це, я б сказала, ревізія пантеону.

Саме в Одесі за радянських часів склався сталий список знакових імен, який, м’яко кажучи, трохи відрізнявся від загальноукраїнського. Частково так сталося через те, що саме тут у 20-ті роки виникла потужна плеяда російськомовних письменників та поетів, які помітно вплинули на всю російськомовну літературу нової імперії – феномен, який насправді ще потребує неангажованого дослідження. Частково це пояснюється тим, що Одеса, можливо, більше за інші українські міста опинилася під імперським культурним тиском, який формував її спрощений, шаржований образ. Як результат усе, що пов’язано з культурним іміджом та культурною історією Одеси, було, як би то тактично сказати, трохи однобоким.

Наразі піднімаються імена, які замовчувалися за радянських часів, і виявляється, що культурна історія Одеси не обмежується її російськомовним колом, а є складною й різноманітною. І українська культурна спільнота за правом посідає тут своє місце.

Русифікацію Одеси, як і України загалом, імперія послідовно просувала в усіх своїх формах. Водночас автор передмови Ігор Стамбол звертає увагу на унікальний феномен спротиву – "опору на українську родину як стійкий фактор протидії русифікації". Явище цілком зрозуміле, і чинники його зрозумілі теж: коли уряд забороняв публічний вияв національності у другій половині XIX століття, саме родини української інтелігенції стали осередком культурного спротиву та відродження українського руху. Родина Комарових, пише Стамбол, з переїздом до Одеси, яка тоді була чи не найважливішим містом імперського Півдня, стала для мешканців одним із таких осередків українства. "Подібно до родин Грінченків, Косачів та Чикаленків, родина Комарова перетворилася на приклад для інших сімей, які вагалися між імперською асиміляцією та українською культурною традицією".

То що таке, власне, родина Комарових? Подивимося й ми на історію українства крізь призму родинної історії.

По-перше, саме походження нашого героя порушує важливе питання: що, власне, означає бути українцем? Батько Комарова, етнічний росіянин, цілком свідомо обрав українську ідентичність уже в зрілому віці. Мати Михайла, уроджена Ганна Бойко, була українкою. По-друге, важливою є географія, яка теж ніби "розмикає" одеську спільноту. Михайло Комаров народився у слободі Дмитрівці Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Навчався в Катеринославській класичній гімназії, а згодом – на юридичному факультеті Харківського університету. Саме в студентські роки він зацікавився етнографією та почав збирати фольклорний матеріал. Зокрема, відвідував лекції Олександра Потебні, який заохочував студентів до таких досліджень. Згодом Михайло викладав у сільських школах. "Науку письменства, так само аритметики, священну історію і всі розмови з наук природних я вів цілком по-українськи".

Працював юристом в Острогозьку – у минулому одному з центрів Слобідської України, писав та видавав науково-популярні книжки для юнацтва. Тут обережно про ранні шлюби: "...в Острогозьку Михайло зустрів 15-річну Любов Болеславівну Грабовську з німецько-польської родини й одружився із нею у 1869 році. Для цього навіть довелося брати дозвіл в архієпископа. Вона стала його вірною дружиною на все життя. Тамо ж, в Острогозьку, у подружжя народилося чотири доньки – Маргарита, Галина, Любов і Віра". Замовчувати це я не бачу сенсу. Але варто пам’ятати, що тоді всі — і хлопці, і дівчата — дорослішали набагато раніше. І, відповідно, раніше старіли: скільки там було років матері Остапа й Андрія? Десь під сорок…

Потім – переїзд до Києва, участь у "Старій Громаді", спілкування з Володимиром Антоновичем, етнографом Олександром Русовим, Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою, проведення власних досліджень. Народження сина Богдана (а пізніше й ще одного сина – Юрія). Переїзд до Умані, відкриття власної нотаріальної контори.

Може, саме через юридичну освіту Комарова цікавило все, що можна впорядкувати, систематизувати. Результатом систематизації, якою він займався протягом життя, стали, зокрема, об'ємна праця "Шевченко в літературі й мистецтві", "Бібліографія українського фольклору", "Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798-1883)", "Словар російсько-український" в 4-х томах, покажчик "Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми і театра українського (1815-1906)", науково-популярні брошури для народу та численні переклади з російських класиків. І як звернення до етнографії – "Нова збірка народних малоруських приказок, прислів'їв, помовок, загадок і замовлянь". Бо саме етнографію він вважав тим, що визначає, власне, націю.

Нарешті 1887 року родина Комарових оселилася в Одесі. Нотаріальна контора Михайла Комарова містилася на розі Поштової та Катерининської вулиць, у будинку № 25. Жили Комарови зовсім поруч – у будинку № 27 на Поштовій. Саме тут під час своїх приїздів до Одеси не раз зупинялася Леся Українка.

Тож через історію однієї родини книга відкриває цілий пласт міської історії. Хто, наприклад, знав, що Коцюбинський в Одесі працював у так званій філоксерній комісії і що саме з цим досвідом пов’язана поява його оповідань про життя молдавських та українських селян Подунав’я й Подністров’я? Я – ні. Та й про саму філоксерну комісію, зізнаюся, раніше не знала. А постать Михайла Комарова (1844–1913) – бібліографа, фольклориста, лексикографа, літературознавця та громадського діяча – дає змогу побачити вже не окремі епізоди, а саме середовище української Одеси.

У Києві діяла своя Громада, в Одесі – своя. Показово, що до одеської входили представники найрізноманітніших професій: викладачі гімназій і училищ, чиновники, юристи, лікарі, банківські службовці, інженери. Серед них були навіть урядовці – переважно, як зазначено в книзі, з ліберального на той час Міністерства фінансів. Одеська Громада, схоже, дбала не лише про розвиток української культури, а й про саме міське культурне середовище. І це багато що пояснює в тогочасній Одесі.

На жаль, сучасні "батьки міста" ставляться до цієї спадщини значно менш дбайливо. Інакше навряд чи зникла б друкарня Фесенка – один із головних осередків українського книговидання на півдні України на початку ХХ століття. За радянської влади її націоналізували, а сама будівля на Рішельєвській, 47 проіснувала до 2021 року, коли її було знищено. Разом із нею Одеса втратила ще один матеріальний слід своєї культурної історії. Таки так, серце болить. Але саме в мене й патріотів міста, а не в тих, від кого залежало збереження цієї пам'ятки. Красива була будівля, окрім усього.

А була ще "Молода громада" - неофіційна назва гуртка, що склався наприкінці 80-х років ХІХ століття і куди входили сестри "Комарівни" - Маргарита, Любов і Галина, а також студенти Одеського університету й діти представників міської інтелігенції, зокрема Данило Заболотний, студент-природник, потім видатний український мікробіолог й епідеміолог, академік і президент АН УРСР.

Ми не будемо заглиблюватися в подальші долі численної родини Комарових (чотири сестри і два брати, їхні дружини та чоловіки, їхні досягнення тощо – кожен з них вартий своєї історії, і майже всі вони трагічні), а зупинимося ось на чому. Українство в Одесі було притаманним і цілком природним, не маргінальним – зважаючи на склад Громади та кількість знакових для Одеси осіб, громадських діячів, літераторів і вчених, із нею пов’язаних.

Але тут виникає інше питання: а що, власне, таке нація? Комаров вважав, що саме етнографія підтверджує, що українці – окремий від росіян народ. Проте етнографічні ознаки навряд чи можна вважати однозначним критерієм: подібні культурні риси трапляються в різних народів, а всередині одного народу регіональні відмінності можуть бути разючими. Досить порівняти, наприклад, стрій Покуття й Полісся.

Кров? Комаров, напівукраїнець по матері, напівросіянин по батькові, одружився з уродженою Грабовською з польсько-німецької родини, але хто більше за нього зробив для українства?

Мова? Американці й британці – це, безумовно, різні нації, хоча спілкуються однією мовою.

Земля? Звісно, так: народи, в яких відбирали землю, зникали протягом історії людства. Але ми знаємо націю, яка зберегла ідентичність і вибудувала собі країну після майже двох тисячоліть діаспори. І, до речі, навіть не мовну ідентичність, бо мову довелося піднімати майже з нуля. Просто ідентичність.

Тоді що?

Я вважаю, що це культура. Культура, на перший погляд, - штука крихка. І не настільки важлива, як, скажімо, армія, важка промисловість. Про землю я вже й не кажу. Але. Саме вона і є тим клеєм, який робить з окремих людей націю. Причому це не обов’язково література. Це й ота каталогізація, яка забезпечує історичну тяглість, це й театр (якому, до речі, сприяв в Одесі саме Комаров), це, врешті-решт, вибачте, попса, пісні, які дуже ефективно формують систему мемів. Взагалі визначати культуру як систему мемів, звісно, буде занадто зухвало й занадто спрощено, але саме реакція на певні подразники маркує належність до тієї чи іншої групи людей. А нація – це ну дуже велика група людей з певним об’єднувальним самовизначенням. Саме в такому ракурсі культура – це не тільки об’єкти, а ще й люди. Це не вертикаль, а мережа, система зв'язків, де Комаров – один із вузликів, які оту мережу тримають.

Марія Галіна