"Мої бабусі не дожили до війни": хто нам дозволив так добре жити?

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Євгенія Генова – авторка з Одеси, пов'язана з одеським виданням Інтент. На сайті видання їй присвячена окрема сторінка, тож не дивно, що читач Інтента певною мірою знайомий з її роботами. Тим більше що свої книги вона презентувала в культовій одеській Книгарні-Кав’ярні, яка свого часу була чи не єдиним міським культурним середовищем, що збирало навколо себе українського читача. Зокрема, саме там був презентований роман "Мої бабусі не дожили до війни" (2025), який вийшов у київському видавництві "Ніка-Центр". Це вже друга книга письменниці.

Перша – "Кримськотатарські родини" (Харків, "Folio", 2024), її можна вважати цілком документальною. Це історії 14 кримськотатарських сімей, на долю яких випали всі випробування злочинної колоніальної політики російської імперії, під яким би лейблом вона себе не ховала. Важливо те, що книга видана, як ми вже казали, у 2024 році, тобто вже під час повномасштабної війни. Тож не дивно, що перша історія починається якраз 22 лютого 2022 року. Ну, як починається – продовжується. Депортація татар із Криму відбулася в травні 1944 року. Що таке опинитися без своєї землі, без того, що є частиною твого життя, ми всі вже добре знаємо. Показово, що символом дому в Генової стають абрикоси, до яких усе ж зміг повернутися один із героїв авторки – перед тим, як знов став чужим на своїй землі після окупації Криму росією. Чому я тут згадала про абрикоси? Річ у тім, що в луганчанки Любові Якимчук у 2015-му вийшла збірка віршів "Абрикоси Донбасу". Тож саме абрикоси дивним чином стають символом втраченого дому. Абрикоси пам’ятають. До абрикосів повертаються. За них варто боротися. Бо вони – частина життя. Спогади дитинства.

Що відчувають люди, чию землю відібрали двічі? Які, повернувшись на свою землю у 80-х стихійно (депортували-то їх із жахливою ефективністю державної машини), кинувши все там, де вони так і не змогли пустити коріння, опинилися в стані непевності, невизначеності? Мати однієї з героїнь, яка в Узбекистані викладала англійську, після повернення все життя працювала телятницею. Але ж на своїй землі. На своїй землі, але ж...

Узагалі-то багато хто з нас зараз перебуває в стані невизначеності – і тимчасово переміщені особи (зі мною на сітках стоять дівчата з Голої Пристані та Нової Каховки, статус яких удома був набагато вищим, ніж тут), і ті, хто виїхав за кордон. З Кримом усе ж таки трохи інший кейс. Бо люди повернулися до свого дому. Повернулися, щоб знов його втратити. Або залишитися й перетворитися на заручників режиму.

Тих, хто обрав Україну, об’єднує спільний досвід. Саме він зараз перетворює нас на суспільство. Майже всі ми в лютому 22-го прокинулися від вибухів... А потім... Хтось опинився в окупації, зазнав усього, що зазнали, скажімо, херсонці – на нас ще очікує хвиля болючих спогадів, щоденників, мемуарів, читати які буде страшно, але необхідно. Хтось став до лав ЗСУ – як чоловік Гульнари Асан. Але кримськотатарські родини об’єднує ще один досвід – досвід давнього вигнання і повернення. І нового вигнання. "Сьогодні ти маєш вигаптувану золотом мараму, гарний посуд і смачну їжу, а завтра ти опинишся на брудній підлозі вагона для худоби й мріятимеш напитися води з калюжі. Пам’ять роду в нас, кримських татар, дуже сильна. Може, тому ми вижили?" - роздумує одна з героїнь. Це, до речі, те місце, де вона пояснює, чому не треба відмовляти собі в радощах. Бо незабаром їх може не бути. І, до речі, дуже психотерапевтичний фрагмент, бо одеситів зараз багато хто (переважно закордонні особи) шпетить: ви, мовляв, занадто весело живете – ось ресторани працюють і музика на Дерибасівській грає...

Читаєш родинні історії й розумієш, як усе в нас перемішано – і досвід сталінських репресій, і досвід німецької окупації, і досвід депортації, і досвід нової окупації, вже російської, і нової війни, і нової втрати домівки. Іноді здається, що історія йде по колу... Мабуть, від нас залежить, чи вдасться це коло розімкнути.

Власне, Генова й продовжує працювати над цими темами так чи інакше, під різними кутами. "Мої бабусі не дожили до війни" - це те, що прийнято називати "документальним романом". І знов – тригером його створення стала сучасна війна. "Ця книга народилася у 2023 році – частково як спогади про 2022-й, частково – як спроба зафіксувати свої відчуття. Певно, як багато хто зараз, останнім часом я часто думаю про своїх пращурів – тих, кого встигла запам’ятати, і тих, з ким не змогла познайомитися. Покоління наших бабусь, дідусів і їхніх батьків. Всі вони пережили війну – деякі не одну", - каже авторка.

Я вже помітила, що саме під час жахливих випробувань виникає потреба звернутися до коріння, до родинного досвіду. Бо насправді оті випробування випадають, мабуть, на долю майже кожного покоління, і якщо ми живі, то це означає, що наші родинні історії – більш-менш вдалі. Це історії про виживання. Так, не дожили до цієї війни, до нахабного й цинічного нападу сусідньої держави, але дожили до попередньої, а до неї була ще одна, а до неї – ще одна. Тімоті Снайдер недаремно назвав свою книгу про Україну "Криваві землі".

Якщо відштовхнутися від "Кримськотатарських родин", то саме тут стає зрозуміло, що всі ми маємо спільний досвід. Ми всі – люди кривавих земель. Ми всі тримаємося за своє, повертаємося, незважаючи на небезпеку. І тут уже авторка не розпитує своїх респондентів, а транслює свій власний досвід – і родинний, і особистий. "Я розумію своїх бабусь, які прагнули понад усе померти вдома <…> Лиш тепер розумію тих, хто до останнього не їде зі свого дому, рятуючись у вогких підвалах".

Перші обстріли. Перший блекаут. Мовчазні ранки. Зустрічі з подругами. Розповіді біженців. Місто, що потопає в темряві. Гірка іронія – війна дала нам можливість самодослідження. Тут ми можемо порівняти власний досвід і досвід авторки. А авторка може порівняти власний досвід із родинним, зі спогадами бабусі. Голодомор, репресії. Війна. Знов війна. "Життя жінок мірялося листами від рідних – синів, братів, чоловіків, дядьків. Порами року – час сіяти, час дбати про врожай, час збирати, час готуватися до посівів. Дітьми <…> Чи мала час моя прабабуся інколи зупинитися в цьому воєнному вирі?" І далі – про постійне очікування. Повернення близьких із війни. Перемоги. Відбудови. І головний висновок – "недозволене життя". Життя попри все.

"Хто вам дозволив так добре жити?" – ніби запитували оті, що прийшли нещодавно руйнувати наші домівки.

Ми вже самі можемо простежити, наскільки важливі протягом воєнного часу прості побутові звички, прості радощі. Підсмажити млинці. Намазати варення на хліб. Зробити собі чай або каву... Тримає просте. Мабуть, і наші бабусі, пише авторка... Найгірше – коли немає, кого годувати. Для кого вставати досвітком. "Їхнє життя, їхній світ, їхні щоденні ритуали руйнувалися кілька разів – і то не плином часу, а нахабним, жорстоким втручанням зовні: війнами, голодоморами, знущанням тих, для кого сам цей простий, але міцно вкорінений устрій стояв поперек горла".

"Хто вам дозволив так добре жити?" Ну, так, це воно.

Історія повторюється. Ну та, у нас усе трошки не так. Бо ми, на відміну від наших бабусь, користуємося ґаджетами. Павербанками, акумуляторами. Електроплитами замість грубки. Але іронія в тому, що саме ті, у кого вдома стоять оті електро-, а не газові плити, опинилися під час блекауту в скрутному становищі. Війна, з одного боку, стимулювала попит на технічні новинки – павербанки, "модні лампи для блогерів", новітні акумулятори й сонячні батареї, з іншого – обрушила нас у минуле: так, пише авторка, двадцять перше століття зіштовхнулося з початком двадцятого.

Усі ми зараз маємо спільний досвід, і в епізодах, які розгортаються перед нами, час від часу впізнаємо себе. Я теж навпомацки рухалася в темряві, розшукуючи павербанк та ліхтарик, ходила темними вулицями в освітлений театр на перші вистави часів війни і вздовж моря, де на березі стирчали таблички "Обережно, міни!" "Мої бабусі не дожили до війни" – це, окрім усього, фіксація нового досвіду, з яким ми ще не стикалися (хтось, на кого збожеволіла імперія напала раніше, так, зіткнувся). Вважаю, що хтось потім збере наші реакції на світ, який упав, у єдине зведення – для майбутніх дослідників. Тим більше, ми самі маємо досвід вже не просто дослідників –  самодослідників. Чи можна очікувати на вибухи й відчувати при їхніх звуках полегшення? Що гірше – ракети чи дрони? І так далі...

Ось, наприклад, у багатьох з’явилася звичка коментувати вголос кожну свою дію. Або  змінилися преференції щодо споживання художньої літератури чи кіно. Я теж, як авторка, маніакально переглядала на початку війни "Володаря перснів", намагаючись хоч так потрапити у світ, де зло зрештою покаране.

Але один із нових уроків полягає в усвідомленні, що зло не завжди буває покаране, як би книжки й фільми не переконували нас у зворотному. Улюблена книжка авторки в дитинстві – про короля Матіуша. Її автор, педагог Януш Корчак, загинув у ґетто зі своїми вихованцями, чию долю він свідомо розділив. Він залишився з ними, щоб їм не було так страшно й безнадійно гинути наодинці. То якщо ти не можеш виправити світ, ти можеш принаймні відповідати за себе.

Тож не дивно, що останню книгу авторки – "Вони обрали Україну" – присвячено реальним історіям "дітей і підлітків, які пережили окупацію, депортацію чи тривале життя в росії, але не відмовилися від України". Нещодавно Генова презентувала її в Одесі. Власне, я планувала написати саме про останню книгу, але вона існує тільки в електронній версії, і видавець попросив дочекатися паперової. Зважаючи на те, що росіяни свідомо знищують нашу книжкову продукцію, як на мене, електронні версії – це те, що нас врятує, але сподіватимемося, що все буде гаразд, а ми матимемо нагоду підтримати видавництво і придбати паперові примірники. Бо хроніки війни таки мають бути зафіксовані на матеріальному носії.

Марія Галіна