"Я займаюся тим, чим ніхто не займався 100 років", - Олександр Фрідман

Поки Одеса щоденно потерпає від російських атак, а в місті точаться суперечки про перейменування, краєзнавець Олександр Фрідман цілими серіями видає забутих авторів ХІХ століття. Творець Музею епіграфіки у власній квартирі знає, чому Одеса нераціональна і що б зараз здивувало Ланжерона. Поки одні постійно говорять про проблеми міської влади, Олександр Соломонович лише повторює: "І це мине" і скрупульозно фіксує зникаючий архітектурний декор Харкова, Києва, Миколаєва, Херсона та Одеси.

Олександре, розкажіть про ваш головний проєкт зараз. Я знаю, що ви випускаєте серію книжок "Одеса очима чужинців".

Ми живемо на зламі епох. Усе, чого нас вчили, чим ми керувалися, розвіялося "як з білих яблунь дим". Візьмімо хоча б історичні факультети: російськомовні книжки прибрані, а українською Йордан чи Страбон не опубліковані.

Але скаржитися – не мій коник. Я хочу робити те, що в наших силах. Історію писали "червоні" й "білі", і це дві різні книги. Кому вірити? Нікому. Тому я взявся за чужинців. Коли сюди приїжджає американський купець і описує, як вигідно торгувати з Одесою чи зробити її базою для торгівлі з Туреччиною, я йому вірю. Йому нема резону брехати – він зацікавлений у бізнесі. Або натураліст, який вивчає метеликів, але заодно описує, скільки коштує тут обід, чи доступна їжа всім, чи тільки по блату. А історики вже потім роблять висновки. Ми створюємо хрестоматію.

Зараз кілька людей працюють над перекладами англомовних книг першої половини ХІХ століття. Є багато книг французькою, але знайти франкомовного перекладача – моя особиста біда. Поки не сталося.

Як людям знайти ваші книги? У бібліотеках?

Я не бізнесмен, а в бібліотек немає готівки. Але є "Книгарня-кав'ярня" пані Галини – місце, де доступні українські книжки в Одесі.

Нещодавно з вашої ініціативі вийшов переклад Роберта Стівенса "Опис Одеси". Що нового знайдуть там краєзнавці?

<picture></picture>
На фото: Книга "Опис Одеси" з серії "Одеса очима чужинців" 

Для них новим буде все. Людина приїхала і свіжим поглядом побачила й описала те, що ніколи доти не бачила. Переказувати книгу не бачу сенсу.

У серії готується книга щоденників лікаря родини Ланжерона. Чим вона цікава?

Я не читав її в оригіналі. Мови не знаю. Людина в ХІХ столітті була в Одесі й написала свої враження. Коли вийде, не скажу. Книжка велика, понад двісті сторінок. Не знаю, з якою швидкістю працюватиме перекладачка й редактор. Обіцяю, що затягувати не буду. Як тільки отримаю текст, одразу в роботу.

Чому ніхто не займався цим раніше?

<picture></picture>
Презентація книги "Опис Одеси". Фото: Наталя Довбиш

Чудове питання. Запитайте у штучного інтелекту. А я скажу так: я видавав книги про Одесу, Київ, Миколаїв, Харків, зараз працюю над книгою про Херсон. Цим ніхто не займався останні сто років. Я, людина без великих грошей, шукаю нішу, де не треба "штовхатися ліктями". Видавці б'ються за шкільні підручники, а тут книжка, яка невідомо, чи зацікавить когось. Але ми живемо у вільному світі: хто хоче, той творить.

Якби Ланжерон сьогодні пройшовся Одесою, що б його здивувало найбільше?

Що його сад, Дюківський, ще стоїть. Хоча він уже нічого спільного не має з ботанічним садом, який Ланжерон замислював. 1920-го, у холодну зиму, Одеса залишилась без дров, і сад вирубали. Але не забудували! Це вже щастя. І сад залишився Дюківським, хоч його зараз помилково називають парком. І вулицю Градоначальницьку, яка до нього веде, вже перейменували.

А ви як ставитеся до хвилі перейменувань?

Я скажу так: багато перейменувань роблять неправильно. Вулицям дають імена героїв, яких люди просто не знають. І виникає нерозуміння. Скасовувати в Одесі вулиці Бабеля, Паустовського, Ільфа та Петрова? Це ж і є Одеса, одесити на цьому виросли. Але зараз війна. Закінчимо воювати, тоді будемо розбиратися.

Я так розумію, через повномасштабне вторгнення призупинилася робота над книгою про художній метал у Херсоні?

Автор книги Сергій Дяченко – херсонський краєзнавець, музейний фахівець, зараз у ЗСУ. І ось він пише мені, що намагається писати, коли "немає нарядів". Підганяти його не можу, зупинити теж. Ситуація залежить від нього.

Чи є в Херсоні унікальні, за європейськими мірками, огорожі?

У кожного міста своє обличчя. Є поняття "складний рисунок". У Харкові я ніколи не був, але якщо мені покажуть паркан, я відрізню Харків від Одеси. Миколаїв – стовідсотково. Покоління архітекторів і ковалів вчилися одне в одного. Хтось щось забував, інший намагався не гірше, але в тому ж стилі. Ми пройшли через еклектику, модерн, постмодерн. Тільки модернізм Одеси якось не торкнувся. Гадаю, у 20-ті роки тут просто нічого не будували.

А чому вас так зацікавив Харків у цій серії? Торік ви видали книгу "Метал в архітектурному декорі Харкова" авторства Наталії Мельник.

<picture></picture>
На фото: книга "Метал в архітектурному декорі Харкова".

Знайшлися двоє людей, які поїхали в Харків самі. Мені не треба було купувати їм квитки, забезпечувати ночівлю. Тільки трохи матеріально підтримати. Вони зробили три фотосесії, і це лягло в основу книги.

Крім того, я ходив на матч між одеським "Чорноморцем" і харківським "Металістом" 2 травня 2014 року. Коли на Грецькій площі почалося протистояння між проукраїнськими та проросійськими активістами, мої супутниці-жінки плакали. А я не знав, що робити. Сил вступити в бійку з оснащеними людьми в мене не було, сміливістю не міг похвалитися. А в мене на руках – жінки, що плачуть. Ми просто пішли. Ми прийшли на свято, а потрапили в таке… Це було страшно.

До цього в мене було відчуття, що ми вже загинули, що міська влада, міліція – всі проти нас і чекають на росіян. Що нас вже здали, просто ще не оформили. І коли 2 травня проукраїнські сили вчинили опір, я підбадьорився. Зрозумів, що я не один.

Як виглядає дослідницький процес? З чого починається книга?

<picture></picture>
На фото: книга "Інформаційний код архітектури Одеси у символах"

Книга починається з концепції. Наприклад, я хочу розповісти, які в Одесі ворота. Беру фотоапарат. Спочатку в мене свого не було, просив у знайомих. Хтось давав, а хтось казав: "Я тобі свій фотоапарат не довірю". І ходили зі мною, фотографували на моє прохання. Потім один товариш купив фотоапарат, а мені інший подарував, побачивши, як я трепетно до цього ставлюся. І пішло. Вийшла книга про ворота, потім про балкони, потім про огородження сходів, потім про колодязі і таке інше.

Чи траплялися випадки, коли маленька деталь, табличка чи клеймо призводили до великого дослідження?

Я розповім про свою трагедію. Є книга, яка не вийшла і пишеться вже 11 років. Називається "Епіграфіка старої Одеси". Це всі написи й таблички на стінах, фасадах: "Архітектор такий-то", "Будинок такого-то", ініціали на балконах і воротах. Усе це сфотографовано, промальовано. І автор дуже прискіпливий. Одинадцять років не може народити книгу. Сварити його за перфекціонізм? Але я ж не можу завтра сказати йому: "Ти вільний, знайду іншого автора". Такого іншого немає. Він шукає істину. А коли шукаєш істину, це не терпить метушні. Для мене це трагедія: боюся не дожити до виходу книги. А він каже: "Книга має бути доброю". Я не сперечаюся.

Чи є у вас правило: стільки-то джерел має підтвердити факт, перш ніж він потрапить до книги?

<picture></picture>
На фото: Колекція Олександра Фрідмана 

Ні. Я спираюся на матеріальну культуру. Я взагалі в джерела не дуже вірю (показує на свою домашню колекцію – ред.). Ось, будь ласка, блюдо з написом, що це зроблено на замовлення братів Стіфл з Одеси. Це матеріальна культура, з якою не посперечаєшся. Блюдо є, написано, як сюди потрапило, мова підказує, де зроблено, прізвище – де знаходився магазин.

Але ж є підробки?

Ну то й що? Я їх теж показую. Ось натуральна тарілка, а ось підробка. На підробці написано те саме, тільки поганим почерком. Це нічого не змінює. Це як китайці шиють штани з лейблом "Мілан", "Париж". Про що це говорить? По суті – ні про що.

Що для вас складніше: знайти матеріал чи структурувати його в книгу?

Я не беруся структурувати книги. У мене немає жодної книги, де я був би автором.

Не кажіть. Одна книга безпосередньо вашого авторства є.

Так, правда, одна є. Ми зробили з моєю помічницею список адрес: який будинок, хто архітектор. Це було ще на самому початку 2000-х. Абсолютно компілятивна книга, зібрали всю інформацію, що вже була.

Із цим пов'язана ціла історія, яка справила на мене незгладиме враження. Чули про Валерія Нетребського? Він водив екскурсії. Одного разу я опинився на такій екскурсії, щоб зустріти товариша. І побачив, як дві чи три літні інтелігентні жінки мало не побилися через старі м'яті ксерокси з вирваними сторінками, де були зазначені архітектори. Мене це так вразило, що я зрозумів: ця інформація людям потрібна. І тоді ми цю книгу зібрали по шматочках і опублікували.

Наскільки швидко Одеса втрачає цей "кам'яний текст"?

Ворота ми втрачаємо приблизно десять штук на рік. Із 2010 року, коли ми почали збирати матеріал, втратили близько 150 воріт. Іноді вони зникають не цілком: наприклад, одна стулка з трьох. Хтось болгаркою виріже шматок візерунку й пристосує десь.

Що потрібно зробити, аби зберегти цей шар?

Це залежить не від мерії, яку ми лаємо. Це залежить від умонастрою й совісті городян. Одна людина бачить старовинний люк у дворі й думає: "Дай-но вкраду, антикварна річ". А інша: "Треба замінити, заіржавів". Змінити умонастрій городян не в наших силах.

Бачите, черепиця лежить (показує на двір – ред.)? У мене немає місця її розкласти. Вона купами лежить на веранді. Я прокидаюся, відчиняю двері, а на порозі – дві-три черепиці з написами чи клеймом. Хтось приносить. Досі. Я не знаю імен. Це люди, для яких історія важлива, але вони не знають, що з цим робити. Знають, що хтось збирає, приносять і залишають. Їм навіть дякувати не потрібно. Для них головне, щоб це збереглося.

Коли ви зрозуміли, що ваша колекція перетворилася на музей?

<picture></picture>
На фото: Колекція Олександра Фрідмана 

У той момент, коли я не знав, куди її класти. Але нема лиха без добра. Від мене по діагоналі жив сусід, трохи незвичний. Ходив голим, з довгим волоссям, гітарою через плече, співав пісень. Студенти називали його Діогеном. Він був дуже набожний, постійно палив маленькі свічки по всій квартирі. У нього було багато котів. Кілька разів траплялися пожежі, але їх гасили вогнегасниками. Одного разу запалало так, що приїхали пожежники й почали гасити брандспойтами. Вода пішла до сусідів. У мене почали відпадати шпалери. Це стало приводом зробити ремонт. А ремонт я вже робив з розрахунком на музей.

Книжкові стелажі в мене були. До цього в мене було англомовне археологічне видавництво й велика бібліотека археологічних книг. Спочатку я віддав домашню бібліотеку, щоб звільнити місце для археологічної, а потім цілий рік звільнявся від археологічної, щоб зробити музей.

Так довго?

Я поставив собі завдання: жодна книга не має піти на утилізацію. Кожна має знайти свого користувача. Я віддав їх в університетську бібліотеку, в бібліотеку археологічного музею, бібліотеку Грушевського, дещо подарував педагогам. Книги не пропали, але зібрання розбіглося. А дружина одного з професорів, Сергія Шевцова, мене мало не вбила: вона й так страждала, що чоловік багато книг додому носить, а тут я ще додав.

Розкажіть про нові експонати. Звідки вони з'являються?

Зі Староконки. Там є жінка, вона стоїть на ринку кожні вихідні. Раз на місяць приблизно вона каже: "Є Одеса, приходьте". Я приходжу й обов'язково йду з тарілкою або блюдом.

Вона знає, що потрібно?

Це я знаю, до кого йти. А вона знає людей, які приносять речі на продаж. У моїй молодості їх називали "староможники". У них можна було купити тільняшку, яку, заштопавши, ще можна було носити. Зараз часи інші. Зараз навіть білизну з мотузок не крадуть – нікому не потрібно.

А знаходили щось на смітниках, у зруйнованих будинках?

У 2015-2016 роках, коли будинки почали падати, тому що за ними перестали стежити, ремонтувати, підтримувати, я ходив по руїнах. Завжди брав із собою два-три мішки. І що дивно: я боявся охорони, а там, на уламках, були люди, які так само, як і я, рилися в смітті в пошуках.

Що буде з вашим музеєм?

<picture></picture>
На фото: Колекція Олександра Фрідмана 

Мене непокоїть проблема заповіту. Куди це все дінеться? Якщо забере колекціонер і буде перепродавати, це ще півбіди. А якщо лопатами в сміттєвоз? Я не знаю цієї долі. Із чиновниками говорити марно. Вони кажуть: "Потрібне розпорядження згори". А вийти на тих, хто дає розпорядження, мені не вдається.

Був один музей. Я їм усе показав, їм усе сподобалося. Але вони кажуть: "Поряд із нашим музеєм є кілька невідселених квартир. Якби ви купили одну з них на нашу користь, ми б разом із меценатами розмістили вашу колекцію". Але я не олігарх.

В Америці я бачив музей одного багатія. Він збирав колекцію, не шкодуючи коштів. А коли постарів, подарував її місту. Але він, окрім колекції, купив приміщення й поклав величезну суму в банк, щоб на відсотки утримувати музей і платити зарплатню.

Як ви вважаєте, вашу колекцію має придбати краєзнавчий музей?

<picture></picture>
На фото: Колекція Олександра Фрідмана 

Звідки в них гроші? Я не хочу, щоб це поклали у фонди. Я хочу, щоб це було в експозиції. Подивіться, ось це все аптеки (показує на свою колекцію – ред.). На кожній пляшці папірець із прізвищем власника аптеки. Що буде, якщо це складати в підвалі? Кому це треба? (Показує на тарілки – ред.). Ось тарілки однієї крамниці, ось іншої. Вони мають стояти на підставках, щоб видно було й лицьовий бік, і печатку зі зворотного боку. А вони лежатимуть у столах.

Від чого ви отримуєте задоволення?

Коли книга виходить, я отримую еротичний кайф. Коли вона є, і людина може прийти й забрати всі балкони Одеси до себе додому. Я цим пишаюся. У мене відчуття слави не таке, як в інших. Люди пишаються преміями, медалями. А я ціную те, що зробив. Мені не потрібні аплодисменти. Для мене "шанування" - це коли люди читають мої книги.
Хоча моя дія тут майже непомітна. Креслення робив комп’ютерний графік, книгу писав вчений, друкував типограф. А єдине, що я зробив, - зібрав усе воєдино. Але це не заважає мені кайфувати.

Що досі вас дивує в Одесі?

Я весь час дивуюсь. Є вулиці, самі по собі створені для прогулянок. Дворянська (зараз перейменована на Змієнка - ред.), Князівська (зараз Маркевича), два квартали від Коблевської (Зеленого) до Соборної площі. До них нічого не треба додавати. Будівлі, пам'ятки архітектури, а якого століття – неважливо. Платани, каштани, виноград, що обвиває стіни – це все разом мій маленький світ, де мені добре. Торговою – суцільні магазини, гуляти не хочеться. Але є один квартал, від Софіївської (Коровицького) до бульвару Жванецького (ВМС), де можна безцільно тинятися. Одеса нераціональна.

Приїжджає іноземець: "О, я був в Одесі, це так шикарно!" Я питаю: "Що ти побачив? Ти був у Мілані, в Парижі, в Празі. Що ти знайшов тут?" Він каже: "Я не побачив, я відчув". Я кулик, який хвалить своє болото. Але що він відчув? Можливо, є якась аура, що пробирає до сліз? І скульптури на фасадах від цього не залежать?

Яке місто ще хотілося б "прочитати" так само, як Одесу?

<picture></picture>
На фото: Колекція Олександра Фрідмана 

Таких міст у мене більше не буде. Сфотографувати, опублікувати – так. Знаєте, людина живе в селі, думає перебратися в райцентр, потім в область, потім у столицю, потім у Париж, Лондон, Нью-Йорк. І весь час є, куди рухатися. А в мене, живучи в Одесі, не виникає бажання міняти шило на мило. Мені пощастило. Можливо, це самовпевнено, але мене нікуди не тягне. Я їздив до Америки до рідних. Усе було добре, але я весь час хотів додому.
 

Ната Чернецька