Буджак під владою Румунії: реформи, податки і боротьба за виживання

<span><span><span><span><span><span>Період перебування південної частини Буджака у складі Молдавського князівства, а з 1861 року – королівства Румунія, досі залишається маловивченим. Через брак об'єктивної інформації та вплив політичної заангажованості важко дати однозначну оцінку цьому етапу в історії краю, особливо з погляду економіки. Етнічна політика тогочасної румунської влади була досить жорсткою – здійснювалася цілеспрямована румунізація місцевого населення. Натомість адміністративні та економічні реформи викликають суперечливі оцінки: з одного боку, мали місце спроби модернізації, з іншого – інтереси місцевого населення не завжди враховувалися. Сьогодні, аналізуючи цей непростий історичний період, варто відкинути упередження й спробувати подивитися на факти неупереджено.</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Поразка Російської імперії у Східній (Кримській) війні призвела до територіальних змін у Буджаку. Згідно з Паризьким миром 18(30) березня 1856 р. до Молдавського князівства відходила </span></span></span>"<span><span><span>Бессарабська ділянка</span></span></span>"<span><span><span> у складі Ізмаїльського, Кагульського повітів.<span class="hps"> Початком цієї</span> <span class="hps">межі</span> <span class="hps">був пункт</span> <span class="hps">на</span> <span class="hps">березі</span> <span class="hps">Чорного моря</span> <span class="hps">на відстані</span> <span class="hps">один кілометр</span> <span class="hps">на схід від</span> <span class="hps">солоного озера</span> <span class="hps">Бурнас</span>, далі <span class="hps">вона</span> <span class="hps">йтиме</span> <span class="hps">перпендикулярно</span> <span class="hps">до</span> <span class="hps">Аккерманської</span> <span class="hps">дороги</span>, <span class="hps">до</span> <span class="hps">Траянового валу</span>, <span class="hps">південніше</span> <span class="hps">Болграда</span> <span class="hps">і</span> <span class="hps">потім</span> <span class="hps">вгору річкою Ялпуг</span> <span class="hps">до висоти</span> <span class="hps">Сараціка</span> <span class="hps">і</span> <span class="hps">до</span> <span class="hps">Катаморі</span> <span class="hps">на</span> <span class="hps">Пруті.</span></span></span></span></span></span></span>

<picture></picture>
<span><span><span>"<b><span><span><span>Румунський</span></span></span></b>"<b><span><span><span> Буджак 1856-1878 рр.</span></span></span></b><span><span><span> Джерело: dacoromania.net</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Невдовзі молдавський уряд розпочав процес інкорпорації </span></span></span>"<span><span><span>Бессарабської ділянки</span></span></span>"<span><span><span>. За постановою від 31 березня 1864 року </span></span></span>"<span><span><span>Про міські та сільські громади</span></span></span>"<span><span><span> та доповненні до нього від 1874 р. землі колишнього Кагульського повіту поділялися на Ізмаїльський, Болградський та Кагульський повіти. Повіти поділялися на громади (комуни). Комунам було надане право місцевого самоврядування, а також поставлено в обов’язок піклуватися про народну освіту, охорону здоров'я, стан церков тощо. Управління комунами в селах відбувалося на однакових підставах: громадськими справами керували комунальні ради, які обираються колегіями строком на 4 роки, головою ради призначався примар – за своїми функціями він нагадував сільського старшину в Росії. Йому надавалися поліцейські повноваження і збирання податків. Комунальні ради складалися з представників сільської буржуазії. За характером діяльності комунальні ради були подібні до міських дум в російських губерніях.</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Були збільшені податки, діловодство переведено на латинський шрифт, у червні 1868 р. відбулася спроба переведення капіталів болгарських колоністів з Одеського комерційного банку до так званого Колоністського банку в Яссах.</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>До кінця 1857 р. колоністи були зобов'язані сплатити 22 срібних копійки за десятину (1,04 гектара) державної землі та 24 срібних копійки з кожного чоловіка на утримання колонії, віддати на користь держави 10% худоби та надати 6 мір кукурудзи на утримання молдавського війська. У 1857 р. колоністи були зобов'язані </span></span></span>"<span><span><span>подарувати</span></span></span>"<span><span><span> уряду Молдови 8 тис. срібних рублів на облаштування пошти. У 1858 р. вони надали безвідсоткову позику розміром у 24 тис. срібних рублів та 1 тис. австрійських золотих піастрів на облаштування телеграфного сполучення. Місцеве населення було зобов'язане протягом 1857-1876 рр. сплатити Румунії </span></span></span>"<span><span><span>державного займу</span></span></span>"<span><span><span>, </span></span></span>"<span><span><span>шосейного податку</span></span></span>"<span><span><span> та інших зборів на 4,2 млн франків.</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>14 серпня 1864 р. було офіційно скасовано кріпацтво в Румунії. Зазначалося, що </span></span></span></span>"<span><span><span><span>відтепер панщинні селяни залишаються власниками земель, які знаходяться в їхньому володінні, у розмірі, визначеному дійсним законоположенням</span></span></span></span>"<span><span><span><span>. Поземельні наділи, встановлені декретом 1864 р., були не подушними, а посімейними. Розмір наділу залежав від майнового становища селян</span></span></span></span><span><span><span> та <span>від кількості худоби.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Для селян – власників чотирьох волів й однієї корови – виділялося 6 фальчів і 30 пряжин (8 десятин 738 квадратних сажин) наділу; для власників двох волів й однієї корови виділялося 4 фальчі й 30 пряжин (5 дес. 1688 кв. саж.); для селян, що мали тільки одну корову – 2 фальчі та 70 пряжин (2 дес. 2123 кв. саж.)</span></span></span></span><span><span><span>.<span> Загальна кількість землі, що надавалася селянам, не повинна була перевищувати 2/3 усієї землі поміщика. Бездітні, вдови, цигани, селяни, які не займалися землеробством, не виконували панщини та не мали для хліборобства окремої землі, ставали власниками земель, зайнятих будинками, угіддями та садами. Так, на півдні Бессарабії селяни, які не мали худоби, одержали по 10 пряжин (390 1/6 кв. сажнів), які мали двох волів – 11 пряжин (429 кв. сажнів), які мали чотирьох волів – 12 пряжин (468 кв. сажнів).</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Отримання наділу коштом державних земель надавалося селянам, яким не вистачило землі, а також тим, що незадовго до реформи оселилися на землях поміщиків і завели родини. Наділи з державних земель для них були встановлені в розмірі 12 погонів (5 десятин) на родину. Селяни їх отримували шляхом купівлі з виплатою за кожний погон 5 червонців упродовж 15 років без відсотків. Усі селяни, які одержали ділянки як на приватних, так і на державних землях, не мали права продавати їх стороннім особам протягом 30 років.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Декрет від 14 серпня 1864 р. встановлював викуп не за землю, що передавалася селянам у вигляді наділу, а за звільнення селян від панщини та всіх видів феодальних повинностей. Селяни повинні були викупити свої наділи протягом 1865-1880 рр. У §3 декрету встановлювалися розміри викупу панщини й інших повинностей залежно від розміру наділу: за наділ на чотири воли й одну корову селяни сплачували 1521 лей 10 пар; за наділ на два воли й одну корову – 1148 лей 20 пар; за ділянку на одну корову – 816 лей. Селянин, який не послідовно платив викупні платежі, на деякий час позбавлявся свого наділу.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Звісно, що така реформа не задовольняла придунайських селян. <span>У 1874-1875 рр. румунський уряд провів нову земельну реформу. За статтею 1 закону </span></span></span></span>"<span><span><span><span>Упорядкування державних земель в Бессарабії</span></span></span></span>"<span><span><span><span> від 13 червня 1874 р. наділи</span></span></span></span><span><span><span><span>,</span></span></span></span><span><span><span> <span>які за царським указом 1819 року передавалися </span>у вічне володіння сільської громади<span> для подвірного користування, тепер передавалися </span><span>за викуп</span><span> у приватну </span><span>власність. Місцеві селяни отримали наділи у 30-50 десятин, водночас вартість десятини була зменшена з 80 до 74 франків, дозволявся вільний випас худоби та вилов риби.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Стаття 8 забороняла протягом 15 років продавати, дарувати, закладати, обмінювати земельний наділ. Стаття 10 звільняла колоністів та державних селян від військової служби протягом 10 років задля кращої організації господарювання. <span>Щорічні податки протягом 15 років повинні були на рівні 6,2-6,7 франка за десятину (Ст. 13.). За Ст. 1 постанови </span></span></span></span>"<span><span><span><span>Про зміни деяких статей Закону про</span></span></span></span><span><span><span><span> упорядкування державних земель в Бессарабії</span></span></span></span><span><span><span><span> від 13 червня 1874 р.</span></span></span></span>"<span><span><span><span> пільги на земельні податки, передбаченні ст. 13 від 13 червня 1874 р. було подовжено з 15 до 25 років.</span></span></span></span></span></span></span>

<picture></picture>
<span><span><span><b><span><span><span>Переселення народів в Буджак</span></span></span></b><span><span><span>. Зображення islam.in.ua</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Селянська реформа 1874-1875 рр. призвела до зменшення реального наділу колоністів, які внаслідок неврожаїв та податкового тиску не були змозі сплатити за 30, не кажучи про 50 десятин землі. У 1875 р. у власності </span></span></span>"<span><span><span>задунайських колоністів</span></span></span>"<span><span><span> (14 280 дворів) перебувало 284 943 десятин, або 19,95 десятин на двір, що значно менше ніж їм було запропоновано цією реформою.</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>З проведенням аграрної реформи відбулися зміни в оподаткуванні придунайських колоністів. У 1871-1877 рр. румунський уряд видав низку постанов так звані </span></span></span>"<span><span><span>Генеральні роли</span></span></span>"<span><span><span>, за якими були складені прямі та непрямі податки для мешканців </span></span></span>"<span><span><span>Бессарабської ділянки</span></span></span>"<span><span><span>.</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Прямими податками вважалися: особиста подать або </span></span></span></span>"<span><span><span><span>збір на утримання шляхів сполучення</span></span></span></span>"<span><span><span><span>, що була встановлена за декретом 15 березня 1877 р. і мала розмір 4 руб. 50 коп. з особи; 6% прибутковий податок з нерухомого майна, встановлений на підставі закону 19 березня 1871 р.; 10% збір з майна, що належало різним установам, монастирям, церквам, школам, шпиталям, міським і сільським громадським управлінням. Сплачувати прямі податки були зобов’язані всі жителі, віком від 21 року, а також особи, що мали власний будинок або інше майно. Від податку звільнялися духовенство, військові, відставні нижчі чини, а також старі і немічні.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Крім прямих податків, стягувалися невідкладні збори: акциз з напоїв і тютюну, патентні збори з права продажу напоїв, з торгівлі та різних промислів, збори митні, гербові, судові тощо. Селяни зобов'язані були сплачувати також общинні та земські повітові збори розміром у 20% від загальної суми прямих податків. Хоча радянські молдавські науковці <b>Іван Будак </b>та<b> Владислав Гросул</b> наголошували, що оподаткування лягло тягарем на придунайських мешканців (вони щорічно сплачували до 1,5 млн. франків), однак вони не змогли заперечити той факт, що, незважаючи на зростання податків, у роки румунського панування кількість ремісничо-мануфактурних та торговельних підприємств постійно зростала.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Практичним напрямком молдавської (румунської) аграрної політики стало поступове поширення землеробських культур, до яких неохоче пристосовувалися болгарські та гагаузькі колоністи, що традиційно займалися скотарством (вівчарством).</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Молдавська влада сприяла продажу селянських пасовищ молдавському боярству та церкві, які повинні були всіляко поширювати землеробство.</span></span></span></span><span><span><span> Так, у 1860 р. заможним молдавським землевласникам належало 53% земельного фонду (28333 десятин в Ізмаїльському повіті, 215 406 десятин – у Кагульському), монастирські землі займали понад 20% (290,6 тис. десятин). У 1857-1860 рр. площа посівів під картоплю зросла у 1,5 раза, а врожайність у 1,1 раза. Посіви під льон та коноплі зросли майже вдвічі, а врожайність у 2,5 раза.<span> Завдяки аграрній політиці молдавського уряду кардинально змінилася структура посівів Буджака: провідне місце стало належати кукурудзі. У 1860-х рр. вона займала 40-46% посівів. </span>У молдавському виробництві зерна 1857-1860 рр. частка буджацьких землеробів склала 21%.</span></span></span></span></span></span>

<picture></picture>
<span><span><span><b><span><span><span>Господарство селян Буджака. </span></span></span></b><span><span><span>Зображення<b> </b>topor.od.ua</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>У 1871 р. було засіяно 88,4 тис. четвертей озимого та ярового збіжжя. Було зібрано врожаю 6,17 четвертей на людину (приблизно 802-810 кг). <span>У 1878 р. на півдні Бессарабії зібрали 732,3 тис. четвертей, тобто 5 четвертей збіжжя на людину. Враховуючи щорічне споживання зерна на 1 людину (2-2,5 четверті), товарна продукція становила 2,5-3 четвертей або 50-60% загального збору. У цьому показнику Буджак значно випереджав російську частину Бессарабії, де середня врожайність складала 3,2-3,6 четвертей на одну людину і мав великі надлишки зерна для продажу.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Важливим позитивним наслідком молдавсько-румунської аграрної політики стало подальше поширення агротехніки у сільськогосподарському виробництві. </span></span></span></span><span><span><span>У 1856 р. господарства болгарських колоністів мали 3979 дерев'яних плугів, 3556 борін та 11 251 возів. У 1860 р. на Півдні Бессарабії нараховувалося вже 9574 плугів, 9 парових молотилок. У 1871 р. тільки колоністи мали у власності 6325 дерев'яних плугів, 610 залізних плугів, 8097 залізних борін та 14548 возів. Найбільшим рівнем механізації землеробства відзначалися селища Чадир-Лунгскої волості Кагульського повіту. Зокрема у с. Валя-Пержа нараховувалося 3 кам'яні катки. У с. Баурчі колоністи володіли 3, у с. Валя-Пержа – 5 віялками. У с. Кубей Кубейської волості та Тараклія використовували 26 віялок.</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Зростання землеробства позначилося на зменшенні пасовищ та поголів'я худоби. Провідну роль у цьому процесі зіграли аграрна політика молдавського уряду, впровадження технічного обладнання. Наприкінці 1870-х рр. частка пасовищ та сінокосів зменшилася до 24,1% від загальної площі. Скотарство остаточно стало виконувати допоміжну функцію у господарстві колоністів. У 1878 р. селяни мали 72785 голів рогатої худоби, 477194 овець та кіз, 32350 коней, що удвічі менше ніж у попередні роки.</span></span></span></span></span></span>

<picture></picture>
<b><span><span><span>Випас худоби в Буджаку</span></span></span></b><span><span><span>. Зображення kubey.at.ua</span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Іншим напрямком стала спроба відродження соляного промислу та ремісничого виробництва. <span>Протягом 1856-1863 рр. щорічно видобували до 500 тис. пудів солі. У 1864 р. видобуток зріс до 1,5 млн. пудів. Однак у 1875 р. нова повінь знищила соляні промисли на озері Сасик, у 1877 р. було підтоплені запаси солі поблизу озера Шагани і промисел остаточно припинився.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>У 1856-1878 рр. відбулося оформлення ремісничого виробництва, як окремої галузі економіки краю. Якщо у 1812-1860 рр. в Ізмаїлі виникло 33 ремісничі майстерні, то у 1861-1870 рр. – 41 майстерня, у 1871-1880 рр. – 77 майстерень. Здебільшого це були ремісничі майстерні з обробки харчової продукції, яку згодом збували до румунських портів. У румунських звітах за 1863 р. фігурують цегляні та черепичні майстерні, красильні. У 1878 р. у відновленому Ізмаїльському повіті нараховувалося 440 різних підприємств, з них 370 з переробки риби у Вилково, тютюнова майстерня в Ізмаїлі, 2123 млини (зокрема 10 парових та 28 водяних).</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span>Отже продовольче та промислове виробництво повинно було активізувати торгівлю придунайських портів. Однак румунський уряд мав інші плани. Ізмаїл та Рені традиційно сприймалися, як конкуренти Галацу та Браїли. Їх функціонування було небажаним, а товари штучно відвертали до румунських портів. Використовувалася лише складська інфраструктура для подальшого перевезення збіжжя та риби до Галаца. Зокрема <span>з 5 тисяч робітників порту Ізмаїл було звільнено понад 3 тис. чоловік.</span><span> Румунські урядовці називали </span>Південну Бессарабію </span></span></span>"<span><span><span>служницею румунських фірм</span></span></span>"<span><span><span>, оскільки 80% її зерна привозилося до Галаца. <span>Префект Ізмаїла <b>Іліє Яковаки</b> 15 травня 1871 року повідомляв румунському уряду: </span></span></span></span>"<span><span><span><span>Через порушення торговельних зв’язків з російською Бессарабією припинилася торгівля і населення повіту збідніло. Купецтво переїжджає до румунських міст, багато людей емігрує за Дунай, міста і селища знелюдніли</span></span></span></span>"<span><span><span><span>.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Протягом 1856-1857 рр. експорт з Ізмаїльської митниці зменшився з 1,5 млн. до 0,5 млн руб., імпорт – з 346 тис. до 150 тис. руб. У 1858 р. з міста було експортовано товарів на 414,8 тис. руб., імпортовано – на 64,3 тис. У порівнянні з 1856 р., експорт скоротився більш ніж утричі, імпорт – у 5,4 рази. З 1860-х рр. всі експортні вантажі з придунайських портів спрямували до Галаца. Аналізуючи потужності Ренійського порту кінця 1870-х рр., інженер <b>Леонід Поляков</b> зазначив, що щорічно до Галаца тільки з Рені доставляли понад 50 тис. четвертей зерна. Понад 200 барж доставляли до 600 тис. четвертей збіжжя за навігацію.</span></span></span></span><span><span><span><span> У 1871 р. до Ізмаїла зайшло 721 судно місткістю у 79 900 тонн, у 1880 р. – понад 1000 суден. Практично вся кукурудза, що привозилася до Голландії була зібрана у буджацьких господарствах. </span></span></span></span><span><span><span><span>Румунські урядовці в свою чергу звітували: </span></span></span></span>"<span><span><span><span>До Галаца привозиться збіжжя з бессарабських сіл</span></span></span></span>"<span><span><span><span>. Тому не є дивним, що на початку 1870-х рр. самостійна зовнішня торгівля дунайських портів занепала.</span></span></span></span><span><span><span><span> У 1870 р. до Галаца завезли лише 12,4 тис. пудів риби, у 1876 р. – 4 тис. пудів риби та ікри.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Привіз товарів з російської частини Буджака через Кубейську митницю також штучно гальмувався. Протягом перших 6 місяців року оподатковувався додатковим митом у розмірі 7,5% його вартості; після вказаного строку сплачувалося державне мито і податок на користь портового міста, де тимчасово зберігався і завантажувався хліб. Якщо врахувати і первинне мито у розмірі 7,5% вартості товару, то умови експорту російських товарів були дуже важкими, що фактично призвело до припинення придунайської торгівлі.</span></span></span></span><span><span><span><span> Існування застав Кубейської митниці стало недоцільним, і у </span></span></span></span><span><span><span>1874 р. митні органи остаточно були переведені до Новоселиці. Більшість бессарабської товарної продукції стала відправлятися через північні митниці, а південнобессарабська торгівля занепала. </span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Не дивно, що більшість купців переїхала на російську частину Бессарабії. <span>У 1857-1860 рр. чисельність купців у повітових містах Бессарабії зросла з 688 до 807 осіб. За ствердженням російських урядовців: </span></span></span></span>"з<span><span><span><span>ростання купецтва в області було обумовлено поверненням купецтва з румунської ділянки, відторгнутої від Росії Бессарабії</span></span></span></span>"<span><span><span><span>. Зокрема, ізмаїльський купець ІІІ гільдії <b>Кіров</b> переїхав до Кишинева і заснував свічкову майстерню, яка щорічно виготовляла 1300 пудів свічок вартістю у 7 тис. руб. Купець з Ізмаїла <b>Синаноглу</b> у Кишиневі заснував тютюнову фабрику з щорічний виробництвом у 50 пудів вартістю у 2 тис. руб. Міщанин <b>Обретенов</b>, переїхавши з </span></span></span></span>"<span><span><span><span>Молдавської Бессарабії</span></span></span></span>"<span><span><span><span> до Кишинева, заснував цегляний завод з щорічним випуском у 50 тис. штук вартістю у 500 руб. Очевидно, що </span></span></span></span>"<span><span><span><span>відтік капіталів</span></span></span></span>"<span><span><span><span> негативно позначився на придунайській торгівлі.</span></span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span><span>Економічний занепад регіону не став несподіванкою для румунських урядовців. Їм потрібно було дунайське судноплавство та обидва береги річки. Звісно сама Румунія не впоралася б такою задачею, тому були залучені європейські інвестори у вигляді Європейської Дунайської Комісії (ЄДК).</span></span></span></span><span class="hps"><span><span> Цій комісії</span></span></span><span><span><span> <span class="hps">буде</span> <span class="hps">доручено</span> <span class="hps">виконання</span> <span class="hps">робіт</span>, <span class="hps">потрібних</span> <span class="hps">для</span> <span class="hps">очищення</span> <span class="hps">дунайських</span> <span class="hps">гирл</span>, <span class="hps">починаючи</span> <span class="hps">від</span> <span class="hps">Ісакчі</span> <span class="hps">і інших частин</span> <span class="hps">прилеглих до моря</span>, <span class="hps">від</span> <span class="hps">піску</span> <span class="hps">та</span> <span class="hps">інших</span> <span class="hps">перешкод,</span> <span class="hps">щоб</span> <span class="hps">ріка</span> <span class="hps">і</span> <span class="hps">згадані частини</span> <span class="hps">моря стали</span> <span class="hps">цілком</span> <span class="hps">зручними</span> <span class="hps">для</span> <span class="hps">судноплавства.</span> 2 листопада 1865 р. ЄДК прийняла Акт про навігацію для Нижнього Дунаю та його дельти.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span class="hps"><span><span>Стаття XVI Паризького трактату</span></span></span><span><span><span> <span class="hps">надавала</span> ЄДК <span class="hps">право</span> <span class="hps">оподаткувати</span> <span class="hps">судноплавство</span> <span class="hps">митами</span> <span class="hps">в</span> <span class="hps">розмірі</span>, <span class="hps">необхідному</span> <span class="hps">для покриття витрат</span> <span class="hps">на</span> <span class="hps">вищезгадані роботи.</span> <span class="hps">Прибуток від</span> <span class="hps">зборів</span> <span class="hps">призначався тільки для покриття</span> <span class="hps">позик</span>, <span class="hps">вже</span> <span class="hps">зроблених</span> ЄДК, <span class="hps">і</span> <span class="hps">тих</span>, <span class="hps">які</span> <span class="hps">вона</span> <span class="hps">може</span> <span class="hps">укласти</span> <span class="hps">надалі</span> <span class="hps">на закінчення робіт</span> <span class="hps">для</span> <span class="hps">покриття</span> <span class="hps">витрат</span> <span class="hps">із управління.</span></span></span></span></span></span></span></span>

<picture></picture>
<span><span><span><span><span class="hps"><b><span>Судно </span></b></span><b><span><span><span>Європейської Дунайської Комісії</span></span></span></b><span class="hps"><b><span> на Дунаї. </span></b></span><span class="hps"><span>Зображення<b> </b></span></span><span><span>danubecommission</span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>У 1857 р. було прийняте рішення поглибити Сулінське гирло до 21-23 футів. У 1856-1912 рр. на його поглиблення ЄДК (Англія, Франція, Австро-Угорщина, Баварія, Туреччина) та Румунія виділили 74 млн. франків. Ці заходи призвели до зростання вантажообігу через Суліну з 2,5 млн. у 1856 р. до 7 млн. тон у 1880 р. Оскільки Росія не приймала участь у розбудові Сулінського шляху, то для її пароплавів було встановлено жорстке мито у розмірі 1,5-2,5 коп. за пуд вантажу. Таким чином, товари з Північного Буджаку майже не вивозилися через Дунай, а Румунія номінально, як господарка Нижнього Дуная, отримала тут монополію на торгівлю та судноплавство.</span></span></span></span></span></span></span>

<span><span><span><span><span><span><span>Після втрати </span></span></span>"<span><span><span>Бессарабської ділянки</span></span></span>" у<span><span><span> 1878 р., коли ця частина Буджака була повернута за Сан-Стефанським миром Російській імперії, румунська політична еліта перебувала у стані пригніченості і мріяла про реванш. Доля дала такий шанс Румунії у січні 1918 р., коли її війська окупували всю Бессарабську губернію, але зробити правильні висновки з своєї економічної політики, румуни так і не змогли.</span></span></span></span></span></span></span>

Андрій Шевченко