11 березня 2024 р. 07:55
Події біля острова Тузла у 2003 році як пролог війни
12221
Фото: УП с посиланням на М. Коваля
Понад 20 років минуло з того часу, як відбувся російсько-український конфлікт навколо острова Тузла. З вишини історичного досвіду тогочасні події сприймаються як пророцтво майбутньої війни. Інтент пропонує ще раз подивитися на ті події, розібрати факти та зробити деякі узагальнення.
Острів, який не завжди був островом
Правовий статус Тузли та російські претензії
Леонід Кучма та ситуація перед початком конфлікту
Як перетворити острів на півострів
Острів, який не завжди був островом
Острів Тузла розташований у Керченській протоці між українським Кримом та російським Краснодарським краєм. Відстань до острова з материкової частини незначна: 4 км з української сторони та 5 км – з російської. Тузла має площу 3,5 кв. км, при цьому лише 500 метрів завширшки. Острів укриває степовий ландшафт. У 2003 році на Тузлі проживало кілька десятків людей, які переважно займалися рибальством та працювали на землі.
Керченська протока напередодні конфлікту. Фото: Вікіпедія
Деякі науковці зазначають, що на місці сучасної Тузли кілька тисяч років тому була велика ділянка землі, яка географічно належала до Таманського півострова. У минулому тисячолітті на географічних мапах можна було зустріти косу Тузлу, яка то розбивалася на кілька островів, то знову з’єднувалася з Таманським півостровом. Цікаво, що після поразки у Кримській війні російська імперія вирішила так перегородити Керченську протоку, щоб кораблі змушені були проходити в зоні ураження берегових батарей. Внаслідок цих операцій Середня коса наблизилася до узбережжя Криму на відстань у 900 метрів, однак на початку XX століття намита частина острова була знищена штормами. Остаточний розрив коси Тузли й перетворення її на острів у сучасному вигляді відбувся у 1925 році.
Правовий статус Тузли та російські претензії
У 1941 році Тузлу було передано Кримській АРСР, а у 1954 році Кримська АРСР увійшла до складу Української РСР. Звісно, кордони у межах СРСР були формальністю, однак юридична приналежність Тузли до Української РСР не може викликати сумнівів. У листопаді 1990 року Леонід Кравчук від УРСР та Борис Єльцин від рсфср підписали договір, у Статті 6 якого сторони зобов’язалися поважати територіальну цілісність одна одної у межах тогочасних кордонів. Цікаво, що через 2 дні після проголошення незалежності України у 1991 році прессекретар Б. Єльцина Павло Вощанов наголосив, що у випадку припинення союзницьких відносин між республіками СРСР російська федерація лишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. Як пізніше визнав сам П. Вощанов, заява була зроблена за дорученням президента росії. Єльцину було важливо зберегти образ демократичного політика, тож неприємну роботу він переклав на свого підлеглого. У 1997 році між незалежними росією та Україною було підписано так званий "Великий договір", в якому знову було визнано непорушність наявних кордонів та повагу до територіальної цілісності. Оскільки сторони двічі підтвердили свої наміри, на цьому будь-які територіальні конфлікти мали завершитися, однак все лише тільки починалося.
Борис Єльцин та Леонід Кучма під час підписання "Великого договору"
У тому ж 1997 році юрист та депутат законодавчих зборів Краснодарського краю Олександр Травніков випускає дві книги, в яких наголошує на стратегічній важливості повернення Тузли під владу росії. У 2002 році він утворює крайовий депутатський комітет з повернення острова під юрисдикцію росії. Упродовж року члени комітету надсилають путіну листи з вимогами повернути острів, причому у разі необхідності пропонують висадити біля Керчі військовий десант. Цікаво, що у січні 2003 року було підписано Договір про українсько-російський державний кордон, хоч ратифікований він був лише у квітні 2004 року – вже після завершення конфлікту. Цей факт демонструє, як цинічно вже на початку президентства путін умів маніпулювати різноманітними угодами.
Якщо говорити про осмислені територіальні претензії, які формуються на межі століть у головах російських "інтелектуалів", то їх можна звести до наступних моментів - росія не може визнати український острів Тузла, оскільки такого острова не існує. Спочатку існував Таманський півострів, потім з’явилася коса Тузла, яка природним шляхом була прив’язана до Краснодарського краю, тож історично має належати росії. Звісно, подібна логіка має розбиватися об наведені вище факти: М. Хрущов передав територію Криму з Тузлою УРСР, а росія двічі документально з цим без примусу погодилася.
Значення Тузли
Керченська протока є стратегічно важливим проходом з Чорного в Азовське море. Острів Тузла поділяє протоку на дві частини – російську та українську. При цьому українська частина, Керч-Єнікальський канал, є судноплавною, а російська – ні.
Дослідники наводять різні причини, чому захоплення Тузли могло мати для росіян значення. Завжди наводиться той аргумент, що Україна збирала платню з кораблів, які проходили через канал. Тож, захопивши Тузлу, росія могла не платити Україні й навіть взяти трафік під контроль. Цей аргумент видається незначним, адже, за різними джерелами, річний трафік на той час оцінювався від шести мільйонів доларів до кількох десятків. Враховуючи ВВП росії, подібна сума навряд чи могла стати достатньою підставою для початку міжнародного конфлікту.
Іншою причиною для захоплення острова називають родовища нафти та газу, які нібито напередодні конфлікту були відкриті біля Тузли. Тут потенційні прибутки оцінюються на порядок вище, однак важко придумати два інші природні ресурси, доступ до яких би менше цікавив рф.
Третьою причиною можна назвати те, що Україна мала можливість одноосібно вирішувати, які судна пропускати в Азовське море. У цьому випадку все набагато серйозніше. Річ у тому, що одним із найстрашніших побоювань росії після розпаду СРСР було проникнення військ НАТО в Україну. До речі, провідні геополітики наприкінці XX століття також оголошували Україну полем битви між росією та західною коаліцією. Тож саму можливість безперешкодного проникнення натівських кораблів в Азовське море росії треба було взяти під контроль.
Нарешті, ще однією причиною можна вважати путіна та його імперські плани. Очільник кремля ніколи не приховував, що має на меті відродити СРСР. І для цього треба було прив’язувати до росії колишні республіки економічно, а також за можливості потроху відбирати території. Зокрема, у 2002 році рф у Каспійському морі відібрала у Казахстану острови Укатний та Жорсткий, що нібито натякає на подальші події в Україні. Цілком імовірно, що рішення про створення російсько-українського конфлікту витікало з комплексу причин.
Леонід Кучма та ситуація перед початком конфлікту
Леонід Кучма є, імовірно, однією з найскладніших постатей української політики часів незалежності. Деякі експерти називають його кращим українським президентом. Щоправда, при цьому вони додають, що вибірка не дуже презентабельна. Л. Кучма приходив до влади з ідеями українсько-російської дружби. Політики рф та російське телебачення активно підтримували його кандидатуру під час виборів. Після перемог на виборах Л. Кучми та О. Лукашенка у Білорусі московська газета "Завтра" вийшла із заголовком "Наші". Утім, здавати Україну Л. Кучма не збирався, надаючи перевагу у стосунках із москвою активному маневруванню та заграванню з Заходом щодо вступу до ЄС і НАТО у перспективі.
Восени 2000 року Л. Кучма підозрювався спочатку у зникненні, а потім у замовленні вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Дещо пізніше розпочався "кольчужний скандал", пов’язаний із нібито постачанням Україною військової техніки підсанкційному Іраку. Обидві події істотно вплинули на ускладнення стосунків між Україною та колективним Заходом. Український президент намагався виправити ситуацію, відправивши до Іраку третій за кількістю миротворчий контингент після США та Британії. Під час ускладнення стосунків із Заходом Л. Кучма робить черговий крок назустріч москві. 2002 рік було оголошено роком України в росії, 2003 – роком росії в Україні. 19 вересня 2003 року в Ялті глави Білорусі, Казахстану, росії та України підписують угоду про створення єдиного економічного простору. Цікаво, що саме в цей період Л. Кучма розглядає можливість утретє балотуватися на посаду президента, що суперечить українській Конституції. Про наявність у президента наполеонівських планів свідчить той факт, що Конституційний суд України дозволив Л. Кучмі балотуватися у черговий раз.
На початку вересня 2003 року Л. Кучма видає книгу "Україна – не росія", яка спочатку виходить у москві російською мовою і лише згодом буде перекладена українською. Існує низка версій, навіщо було потрібне це видання. Думаю, його варто тлумачити у контексті кучмівської стратегії маневрування. З одного боку, назва книги мала плакатний характер і могла продемонструвати напередодні виборів патріотизм українського лідера. З іншого боку, сам автор на сторінках видання неодноразово підкреслює, що Україні та росії обов’язково слід підтримувати дружні стосунки.
Леонід Кучма на презентації книги "Україна – не росія" у москві. Фото: SERGEI CHIRIKOV
Як перетворити острів на півострів
У середині вересня 2003 року путін заявив, що росія повинна мати більше прав в Азовському морі. Через кілька днів адміністрація Краснодарського краю ухвалює рішення про будівництво дамби у Керченській протоці. 27 вересня два російські журналісти приїжджають на Тузлу та питають думку місцевих щодо приєднання до росії. Через два дні після приїзду журналістів починається будівництво дамби. Губернатор Краснодарського краю Олександр Ткачов пояснює початок робіт тим, що узбережжя Таманського півострова сповзає у море і потребує підтримки. Однак досить швидко стає очевидним, що росіяни намивають косу у бік Тузли. Мешканці Тузли повідомляють про це прикордонникам. Генерал прикордонної служби України Михайло Коваль намагається телефоном пояснити небезпечність ситуації голові АП Віктору Медведчуку, однак той кидає слухавку. Тоді генерал своїм рішенням відправляє на незахищену Тузлу прикордонників, які готуються до можливого нападу росіян. Як пояснював М. Коваль, якби бій прийняли тільки прикордонники, конфлікт міг лишитися на рівні локального зіткнення і не перерости у міжнародний.
Українські прикордонники на острові Тузла готуються до російського нападу. Фото: Андрій Канищев
6 жовтня міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко зустрівся у москві зі своїм російським візаві Ігорем Івановим, який запевнив, що росія не збирається порушувати кордон України. На той момент росіяни розгорнули "виробництво", і дамба наближалась до Тузли зі швидкістю 150 метрів на день. У Керченській протоці з’являються українські кораблі та гелікоптери, щоб продемонструвати росіянам серйозність намірів. Регулярні загони на керченському узбережжі готуються підтримати прикордонників, якщо події дійдуть до гарячої фази.
Намивання коси у бік Тузли. Фото: УП надане М. Ковалем
Цікаво, що весь цей час голова української Держприкордонслужби Микола Литвин фактично не бере участі у прийнятті рішень. Коли прикордонники на Тузлі замаскували два броньовані транспортери під танки, М. Литвин висловлює занепокоєння, що конфлікт може вийти за межі прикордонного зіткнення. За словами М. Коваля, 10 жовтня йому телефонує М. Литвин і віддає усний наказ виводити з острова прикордонників. На це генерал відповів: "Миколо Михайловичу, ви – пацифіст. Буде письмовий наказ – виконуватиму. Не буде – виконувати не буду".
19 жовтня путін заявив, що росія "залишає за собою право превентивних ударів на випадок, якщо у світі переважить принцип застосування сили без санкції світової спільноти". З незрозумілої диктаторської мови це можна перекласти наступним чином: якщо російським "будівникам" буде здаватися, що українські прикордонники готові застосувати зброю, вони лишають за собою право атакувати першими. Українцям на той момент уже було відомо, що на Таманському узбережжі у справу готові вступити регулярні російські війська.
20 жовтня Л. Кучма відправляється з візитом у країни Південної Америки, що у контексті зазначеного вище виглядає просто неймовірно.
Сам Л. Кучма наводить низку аргументів на користь того, чому він не скасовував візит. По-перше, візит був важливий і давно узгоджений. По-друге, будівництво на той час просувалося мляво і нібито навіть у якийсь момент взагалі зупинилося. По-третє, путін його особисто завірив, що уся ця справа є актом самодіяльності Краснодарського губернатора, про яку диктатор росії навіть не знав, але обов’язково розбереться.
Дізнавшись про відліт українського президента, росіяни несподівано активізують роботи – приростання дамби відбувається зі швидкістю 5-6 метрів на годину. Українці у відповідь знаходять дві баржі завдовжки 38 метрів кожна, зв’язують їх і виставляють на шляху російської дамби. На баржах розташовуються курсанти української прикордонної академії.
Українці намагаються баржами заблокувати просування дамби. Фото: УП, надане М. Ковалем
22 жовтня відбувається черговий етап активізації подій. Верховна Рада України проводить слухання про українсько-російські відносини. У цей час у Сімферополі перед будинком кримського парламенту відбувається проросійський мітинг, учасники якого заявляють про готовність передати росії не тільки Тузлу, але й увесь Крим. Л. Кучма завершує перемовини з президентом Бразилії та нарешті прямує до Тузли.
23 жовтня вранці Л. Кучма прибув на Тузлу. Він подивився у бінокль на дамбу, оглянув оборонні позиції прикордонників, перевірив на міцність прикордонний стовп та зателефонував путіну. У другій половині дня Л. Кучма офіційно повідомив, що домовився з путіним про зупинку будівництва дамби. На той момент між дамбою та островом лишалося приблизно 100 метрів.
Леонід Кучма з Тузли оглядає російську дамбу. Фото: УП надане М. Ковалем
Л. Кучма зробив чимало, щоб пізніше героїзувати свою участь у конфлікті. Зокрема, популярною є байка про те, як Л. Кучма "розгорнув літак", який летів до Південної Америки. Це є можливим лише в тому випадку, якщо президент Бразилії прибув на літак Л. Кучми та прямо в польоті провів із ним перемовини. Пригадуючи своє повернення з відрядження до Південної Америки, Л. Кучма скаже: "Гадаю, що якби я затримався ще хоча б на день – ми б втратили Тузлу". Нарешті, Л. Кучма полюбляє згадувати, як він, розмовляючи в путіним телефоном на Тузлі, попередив російського лідера, що віддав наказ стріляти у разі необхідності.
Щоправда, більше схожим на правду здається варіант, що він обережно натякнув путіну на можливість збройного протистояння, а той нібито погодився з аргументами українського президента.
Керченська протока після спорудження дамби. Фото: Вікіпедія
Знову друзі?
Вже 24 жовтня українська делегація на чолі з прем’єр-міністром Віктором Януковичем поїхала до москви, щоб обговорити статус Азово-Керченської акваторії. 24 грудня у Керчі Кучма та путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря і Керченської протоки. Згідно з договором, росія та Україна спільно використовують Азовське море та Керченську протоку. Військові кораблі, які намагаються увійти до Азовського моря, мають отримати згоду обох країн. Кораблі рф звільняються від обов’язку платити за право проходу Керч-Єнікальським каналом, до того ж росія стає партнером України в його експлуатації.
Як оцінити результати конфлікту для України та росії?
У деяких українських джерелах конфлікт біля Тузли подається як перемога, однак подібна оцінка є не до кінця правильною. Імовірно, можна говорити про те, що Україна перемогла у самому конфлікті, однак програла під час підписання договору. При цьому росію можна вважати переможницею. Сам по собі острів Тузла має невелике значення. Натомість контроль за заходом кораблів в Азовське море та зокрема доступ до експлуатації Керч-Єнікальського каналу у геополітичному плані є значним досягненням. Звісно, напередодні виборів президента росії масовій аудиторії добре було б показати саме матеріальний доказ непереможності путіна. Однак слід розуміти, що росія доклала до цього конфлікту зовсім мало зусиль і абсолютно нічим не ризикувала. І цинічне путінське: "Ми ще навіть не починали!", - як ніколи пасує до подій 2003 року. Зовнішньо усе виглядало таким чином, нібито президент росії вчасно втрутився у локальне непорозуміння і зупинив енергійного губернатора Краснодарського краю.
Переможцем цього конфлікту можна вважати й Л. Кучму. Він увійшов в історію України як президент, який відстояв інтереси країни на порозі збройного конфлікту. У 2004 році на честь ювілею звільнення України від німецьких загарбників путін стояв на трибуні поруч із Кучмою. Стратегія маневрування принесла результати.
Ще одним результатом конфлікту стала поява на Тузлі української прикордонної застави.
Висновки
Конфлікт біля Тузли мав стати для України страшним пророцтвом майбутніх подій, як таємничі слова, які побачив на стіні цар Валтасар під час бенкетування. Натомість конфлікт скоріше сприймали як непорозуміння між двома близькими друзями. Навіть у 2007 році у своїй новій книзі Л. Кучма висловлював думку, що не вважає, що путін віддав наказ захопити Тузлу. Л. Кучма продовжив тісно контактувати з путіним до кінця своєї каденції, вважаючи Тузлу своєю політичною перемогою. На хвилі першого успіху росія докладала значних зусиль, щоб на виборах 2004 року переміг Віктор Янукович, зрештою досягла своєї мети у 2010 році. Що сталося 2014 року, усім добре відомо.
В москві ніколи не приховували, що мають надзвичайний інтерес до українського Криму. Перше зіткнення між Україною та росією сталося ще в 1992-94 роках під час так званої Кримської кризи. У 1997 році було підписано угоду щодо розподілу Чорноморського флоту, яку ніяк не можна назвати вигідною для України. З 90-х років XX століття почалося бомбардування території півдня України російською пропагандою, що з нашого боку не мало адекватної відповіді. Тобто міни, які вибухнули у 2014 році, закладалися росією цілеспрямовано та на довгострокову перспективу.
Ще у 2003 році путін продемонстрував, як ефективно він може використовувати свій улюблений метод провокації. Для досягнення результату ще тоді були використані такі тактичні прийоми, як заангажовані матеріали у ЗМІ, дослідження псевдонауковців, інспіровані політичні мітинги, "нас там немає" тощо. Сила путінських провокацій полягає в тому, що ініціатор навіть за найгіршого розвитку подій не може програти. При цьому кожна нова провокація зондує ґрунт і надає суттєву інформацію для розробки подальшої стратегії.
Чи планувала росія пряме збройне зіткнення з Україною у 2003 році? Такий розвиток подій видається малоймовірним. Скоріше вона розраховувала піти шляхом "мирного" віджимання Тузли, на кшталт того, що сталося роком раніше із Казахстаном. Все-таки у 2003 році путін тільки набирався досвіду, а українська армія все ще зберігала значний потенціал боєздатності. Руйнування та розкрадання української армії стрімко відбувалося у 2000-ні роки, а згодом було довершене В. Януковичем.
Кожний історичний конфлікт надає безліч матеріалу для аналізу та роздумів. На жаль, більшість підказок, які дає історія, стають зрозумілими тільки постфактум.
Олег Пархітько
