"Враження, що в Одесі немає війни", - громадський активіст Юрій Дяченко

Чи є місце громадському активізму під час повномасштабної війни? І до яких питань можуть долучатися громадяни? На ці теми ми поговорили із Юрієм Дяченком - військовослужбовцем, одеським журналістом та громадським активістом. Юрій згадав початок власної громадської діяльності, роботу задля відкритості міської ради та розповів про кейси типографії Фесенка та Літнього театру. Про бажання змін, суміжність між політичною та громадською діяльністю та Одесу читайте скорочену версію та дивіться повне інтерв’ю на Інтенті.

Ви почали займатися громадською діяльністю десь з 2009 року. Як ви потрапили в це коло? Що можливо вас турбувало як людину на той момент? 

Насправді все банально просто. Мені було нудно. А ще я хотів допомагати людям. І здається, що я був на другому курсі, у нас був карантин. Я побачив оголошення, прийшов на збори. Але там було оголошення про одне - відбувалось інше, вони вже готувалися до благодійного проєкту. Я з вулиці прийшов, щось навіть сказав, запропонував - вони це взяли і допрацювали. Мені сподобалось, тим паче виявилось, що люди ціннісні. Тобто принципові, патріотичні. І надалі ми вже виконували разом дуже багато різних проєктів. Це були проєкти екологічного та патріотичного спрямування, культурні проєкти, як, наприклад, Вишиванковий фестиваль. І, до речі, театральна студія навіть з елементами психології. І ОСББ, коли вони створювалися, ми також допомагали їм в організаційних питаннях, потім в обслуговуванні. Було дуже різнопрофільно. Через деякий час також ми зрозуміли, що громадська діяльність — і є політична діяльність, тим паче на місцевому рівні, тому ми вирішили займатися моніторингом діяльності міської ради. Так десь взаємодією, десь боротьбою. Просто нагадаю, що у нас був період, тоді коли повністю була закрита міська рада, ми ще лобіювали закон про доступ до публічної інформації, а потім вже змушували його виконувати. Тим паче дійсно, цікаві речі відбувалися на засіданнях. Я постійно ходив, публікував, журналісти користувалися моїми відео та публікаціями. Навіть декілька грантів підтримали цю діяльність. Дуже багато насправді вдавалося. І це добре, тому що за 5 років інструменти публічної участі з'явилися. Я лобіював, в першу чергу, відкритість. Взагалі, ви ж можете дивитися засідання. Раніше такого не було.  Але, на жаль, коли почалося повномасштабне вторгнення, то вони скористалися цим моментом, що дуже багато активних громадських діячів пішли на фронт, я в тому числі і частково закрили доступи та інструменти. Але, в принципі, навіть під час війни публічні інструменти та інструменти участі можуть використовуватися.

Які були причини мітингувати проти влади до 2022 року? 

Дуже багато. Навіть був випадок, коли ми штурмували і по факту тоді відмінилася сесія, тобто депутати побігли. Мене ще тоді хотіли пов'язати правоохоронці, але їм не вдалося, тому що захистив мене натовп. Кожна сесія — це якесь питання, яке має хвилювати громаду. Дуже багато корупційних питань. Просто нагадаю, той самий Краян. Я тоді фіксував ці злочини, потім виступав як свідок. Треба нагадувати стосовно цієї корупційної схеми? Але це просто один з прикладів. А на кожній сесії таке може відбуватися. Наприклад, є профільні комісії, можна вибрати, що вас цікавить, або турбує і можете прийти та заявити про своє питання. Нагадаю, що раніше так не працювало. Якщо ми не будемо контролювати наших обранців, то вони, звісно, будуть робити те, що вони хочуть. А хочуть вони це робити, по-перше, закрито, а по-друге,  у своїх власних інтересах або в інтересах своїх хазяїв. Що, в принципі, теж не секрет.

Фото: Наталя Довбиш, Інтент

Коли ми відбивали Літній театр Міського саду від забудови, довели, що це складова частина Міського саду, який має бути під захистом, як пам'ятка садово-паркового мистецтва, також пам'ятка архітектури та історії. Дуже багато було паралельних процесів.  Але на нас же ще подали в суди. Хто подав в суд? Галантерник. То ми розуміємо, що є мафія міста,  є обранці, яких ми, на жаль, також вибираємо, в більшості випадків, але це ж питання тоді й до громадянської освіти, чим ми також, до речі, займалися. Вони (обранці - Ред.) виконують волю не стільки свою, використовують ресурс громади, і собі у кишеню кладуть відкати.  Але і загалом є ті, хто кормиться з цього міста.  

Потрібні люди. Це завжди непроста боротьба, але вона може бути ефективна. Можуть бути якісь компромісні питання. Наприклад, з тим самим Літнім театром. Це ж плюс, що не побудували ТРЦ. Вони, можливо, ще плани такі мають, але вони пішли яким шляхом? Що все ж таки, як ми і пропонували, що буде Літній театр Міського саду. Звісно, не втілили наш проєкт. Але все одно. Комусь може не подобатися, що там відбувається, не ідеально. Але було б гірше, якби взагалі не було активної громадськості. 

Я розумію, що зараз складно, тому що війна і треба в першу чергу допомагати фронту, я сам зараз знаходжусь на фронті. Я зараз заступник командира мінометної батареї. До речі, я гадаю,  що це у мене було виважене і найбільш правильне рішення 24 лютого – йти у військкомат. Також скажу, тому що я думаю, багато ще людей, хто намагається думати, що вони не будуть причетні до війни, не будуть воювати, але я всім кажу, що необхідно готуватися. Поки ви знаходитесь тут. Тому що війна – це надовго, а можливо і назавжди - просто в різних формах. Звісно, я в першу чергу кажу про чоловіків, хоча наголошую, що це не омине в тому числі і жінок. 

Люди, які займаються громадською діяльністю, будуть стикатися з багатьма проблемами. В тому числі, наприклад, фінансування, корупція і так далі.  У мене ідеальна картинка, не всі зі мною погодяться,  що дійсно це має бути професійна діяльність. І дійсно це може бути лобіювання якихось питань, які йдуть на користь в громаді.  І таке можливо в Україні, тому що ми поки що демократична держава, правильно ж? Поки нас не захопили, тут не утворився авторитаризм повністю, то необхідно цю ситуацію рятувати. Взагалі, ідеальна ситуація, коли люди займаються громадською політичною діяльністю, а їх підтримують. От я, наприклад, займався громадською діяльністю, кожен раз, коли виходив на вулицю, я зустрічав декілька, як мінімум, людей, які мене бачили, пам'ятали, та дякували. А я завжди казав: "Дякую та долучайтеся".

Фото: Наталя Довбиш, Інтент

Чи помічаєте ви зміни у місті, повертаючись із фронту. Чи відрізняється воно порівняно із 2021 роком?

Складне питання. Частково не змінилося, мабуть, все ж таки. У мене таке враження, що ніби в більшості випадків війни немає. Наприклад, хочуть забудувати на Балківській велику зелену зону.  Я на це звертав увагу ще до повномасштабного вторгнення. Замість того, щоб ця зона виконувала свої, наприклад, рекреаційні функції. Тому що вони зараз важливі. У нас дуже багато ветеранів, які потребують в тому числі рекреації. Але про це міська рада не думає і вони надалі заробляють кошти. А люди живуть своє життя, скажімо так. Люди живуть своє життя,  але надалі я думаю, що буду займатися питаннями реабілітації або допомоги людям з пораненнями, тим паче, що я сам такий. Я вже дуже багато чого пройшов. І мені б хотілося, щоб було максимальне розуміння і з боку місцевої влади, попри те, що вона у нас така є зараз. Вона може не подобатися. Мені вона не подобається.  Але, скажімо так, у них є обов'язки, вони їх мають виконувати. У нас не підготовлені належним чином всі бомбосховища. Вони мають розуміти, що у нас є проблема з тим, хто буде захищати повітряний простір. І це проблема не тільки місцевої влади.  Виходьте, як координатори, як організатори, тому що це і ваша безпека. Чи ви думаєте, що конкретно до вас не прилетить, бо ви були колись проросійські? Ну не факт. До речі, треба готуватися до того, що сюди може прийти й фронт. Тобто не просто там якісь ЗСУ можуть сюди перекинути підрозділи, а так само, щоби були підрозділи, які можуть одразу спротив робити. Чи це відбувається? Думаю, ні. Я нещодавно був на круглому столі з питань безпеки регіону. Тому насправді роботи багато і хотілося би, щоб цим не переймався я, який знаходиться не тут. Але я знайду час. 

Я як громадянин маю права, а я як громадський діяч - можу використовувати. Тому хочеться, щоб воно працювало з іншими людьми, щоб вони ще більше включалися в питання безпеки регіону.  Змушували для цього наших обранців. Хотілося б дійсно, щоб не було війни, але вона, на жаль, буде, і нам вже необхідно звикати жити у ній.

Марія Литянська