"Московський патріархат - також громадська організація", - Сергій Гуцалюк

З 1991 року Україна пережила безліч політичних подій та змін, на які реагувало суспільство. Якими були події Одеси, що турбувало містян та спонукало виходити на вулиці. Про це ми поговорили із одеським істориком та військовослужбовцем Сергієм Гуцалюком. Дивіться повну та читайте скорочену версію інтерв’ю на Інтенті про спадок, напади, проросійські організації та жагу до кращого.

Ми будемо говорити про період Одеси, коли ви навчалися, наприклад, були студентом. Ми багато говоримо про те, як було в Одесі, але є люди, які не знали цього періоду, і ми просто поглинаємо цю інформацію, тому я хочу, щоб ви розповіли, як було в Одесі.  

Я можу вам розказати свій погляд на всі події, якоїсь великої об'єктивності не зможу зробити, бо подій дуже багато було в той час. З кінця 80-х років якось мене життя саме занесло в громадсько-політичне життя. І тоді почався процес, один з таких, перед розвалом Радянського Союзу, якоїсь нашої самоідентифікації української. Тоді Народний Рух виник в Україні, в Одесі зокрема. Пан Цимбалюк його очолював - легендарна особистість. І ще багато таких цікавих людей, на жаль, багато їх і померло, бо вони вже тоді були в поважному віці. Тоді виник козацький рух. Потім ми з хлопцями організували нашу більш дієву структуру, назвали її "Чорноморське гайдамацьке з'єднання".  Паралель з гайдамацькою дивізією у 1917-1918 роках, яка існувала в Одесі у період наших визвольних змагань. Для чого ми це робили? Для відстоювання національних інтересів в Одесі. Бо тоді була така ситуація цікава з відновленням незалежності. В Одесі я пам'ятаю чітко, як було, що на самому початку 1990-х намагалися розкрутити цю всю тему новоросії. Виходила газета, називалася "Новоросійський телеграф". І вони говорили про те, що Одеса — не Україна, що південь України — це не Україна, це новоросія.  Але треба віддати належне, коли Кравчук прийшов до влади,  служби наші дуже швидко припинили оці всі розмови. І ми з боку наших громадських активістів так само цю протидію робили, але, слава Богу, тоді служби спрацювали. На відміну вже від подій після Помаранчевої революції, коли відбувся певний імперський ренесанс в Одесі, який закінчився гарячими подіями у 2014 році, загалом.

Ви згадали період відновлення незалежності. Розкажіть, як, наприклад, це було для вашої родини? Часто згадують про те, що по телебаченню показували "Лебедине озеро" і ніхто не розумів, що відбувається.  Можете поділитись власними спогадами або думками щодо того періоду? 

Моя бабуся була вчителькою. З дитинства я завжди читав книжки та чув розповіді, бо вона пережила і Другу світову війну, Голодомор, репресії. Вона народилася в 1918 році в Одесі, де і похована. Хоча, основний термін свого життя вона не в Одесі прожила, після 1923 року виїхали з міста. Для мене в принципі, Одеса ніколи не була чимось окремим від України.   

Тобто для мене це було дуже органічним, що Україна отримує незалежність. Я на той момент працював на заводі електриком. У нас була величезна бригада, коли це все трапилося. Там був один з дуже старших людей, Михайло його звали, він носив вуса, козацький оселедець. Я з ним одразу потоваришував, і він був членом Народного руху, і він мене в це середовище ввів. І тут наші всі партійні функціонери говорили, що треба сидіти тихо, а він встав розкритикував це. Я сидів, малий ще був, мені було цікаво. Кажу, пан Михайлович, що будемо робити? Мітинги будуть, треба їхати туди. І от всі мітинги я бачив.

Фото: АрміяІнформ

Активістів мають турбувати певні проблеми. Це завжди не всі проблеми, які існують в місті, світі. З яких проблем ви почали? 

Найперше - питання нашої самоідентифікації. Тоді, в 90-х роках, всі сепаратистські настрої в Одесі були на кореню знищені фактично. І вони лишалися тільки в певних розмовах.  Але в той же момент багато в Одесі з'явилися телеканалів, на яких постійно рефреном транслювалася думка, що Україна це ненадовго; Україна це так, якісь непорозуміння; а Одеса, якщо і не росія, точно не Україна, щось окреме. Мені це було дуже, ну, нецікаво. Тому і диплом свій писав про історію українського козацтва, Хаджибея і Одеси. Мені було дивно, чого це все замовчується, затирається, а береться тільки один період.  До того тут трава не росла і все інше.  А є купа документів,  і ще в 60-х роках про це писали письменники.

До 2014 року, чи були на вашій пам'яті якісь гучні проблеми, які змушували одеситів, наприклад, виходити, мітингувати?  

Як в Одесі почали розкручувати тему окремості півдня України та Одеси, з того часу боротьба у нас почалася дуже потужно. Я собі нажив купу ворогів, але якщо ти не маєш їх, то значить, взагалі нічого у цьому житті не варто. Піком для нас було протистояння між Помаранчевою революцією і 2014-м роком. Це, звичайно, встановлення пам'яток Катерині, на жаль. Тоді так склалася ситуація, що я просто жахнувся від такої кількості людей у владі місцеві, які просто не розуміють всі ці моменти.  Що пам'ятники ці — як маркери. російська імперія новітня, вона фактично маркувала територію перед Великою Війною. І я, як історик,  вже на той момент розумів, в якійсь формі ця війна буде. Вона вже тоді йшла в ментальному, ідеологічному напрямку. Тоді в Одесі, як гриби, після дощу почали виникати різні проросійські організації. Це були і політичні партії, і громадські організації.  Саме величезне з них, звичайно, це Московський патріархат. Бо це теж громадська організація.  І її роль у цих всіх процесах дуже величезна. Вона ще має свою оцінку отримати історично. Але досить пір вона має величезний вплив. Тут сама постать Агафангела, бо треба йому віддати належне, він дуже вміло це все сконструював. Я розумію, що, скоріш, йому допомогли російські спецслужби це зробити. Це моя особиста думка,  бо по-іншому воно не було. Тоді в 90-х роках, коли люди вже не вірили в те, що комуністична держава розповідала, вони змогли обманом людей на свій бік перетягнути,  і люди почали давати гроші на церкву і все інше. Пішов такий розквіт. Але в середині ця імперськість там сиділа, бо ця церква московська, вона ніколи не була від'єднана від імперської росії або Радянського Союзу. 

Фото: Наталя Довбиш, Інтент

Потім фонди, дуже багато різних фондів тут існувало, російських. Один з таких головних – це фонд Росспівробітництва. Вони фактично і фінансували встановлення пам’ятника Катерині через депутата міської ради Тарпана.  Він, до речі, зараз переховується десь за кордоном. Крім того, цей фонд свої представництва відкривав навіть у наших начальних закладах. Зокрема, у нашому університеті Мечнікова, за часів правління пана Коваля - зараз він секретар міської ради та університеті Ушинського. Ще за часів попереднього ректора. Я розумію, що це була вказівка прямо від міністра освіти,  бо тоді був Табачник,  і це все діло вони дуже швидко під себе брали. А що вони там пропонували? Російську культуру, російську історію і погляд на нас. Тоді були великі протести. Тоді я познайомився вперше, коли протестували проти цих заходів з Ярославою Вітко та Вікторією Сибір. Щодо її балкону "Слава Україні" - це взагалі. Я взагалі вважаю, що об цей балкон весь руський мір розбився тоді в Одесі.
 

Марія Литянська