"Тільки віра допоможе солдатам повернути себе після війни", — єпископ Денис Сердіченко

Єпископ Одеської народної церкви Денис Сердіченко говорить про виклики військового капеланства та духовні хвороби суспільства. Він критикує чиновницьке приниження капеланів, засуджує сріблолюбство. Денис давно занурюється в історію, тому поговорили з єпископом скільки років Одесі, хто і чому критикує їх Пасхальну реконструкцію на Дерибасівській, а також як церква здатна стати опорою у післявоєнній відбудові України.

Дивіться повне відео на youtube-каналі Інтент

Як ваша церква долучилася до капеланського служіння? Що стало поштовхом?

Ми дуже активна церква в Одесі. І це не просто так для галочки, що ми хочемо щось робити. Це поклик. Ми дуже любимо Україну. І ще з 2014 року ми їздили на Схід і постійно підтримували солдат. Серед них є наші загиблі парафіяни. Перед церквою ви можете побачити присвячену їм меморіальну дошку. Тобто капеланство для нас це не щось нове. 

І коли почалась повномасштабна, ми поїхали на фронт. Я сам сів за руль. Ми привозили гуманітарку, евакуювали людей, допомагали солдатам. Фронт дуже швидко мінявся. Дуже важко було. Ми почали працювати, коли ще офіційно не було капеланства. Працювали, як могли. Хлопців ховали, допомагали, надавали психологічну, духовну підтримку. 

Коли капеланство стало офіційним, ми пройшли навчання і почали працювати вже більш системно. Зараз моя дружина -  військова капеланка. Вона працює з хлопцями саме на передовій. Є в нас ще десь біля 20 капеланів. Одні працюють в шпиталях, другі -  з ветеранами, треті - на фронті. Тобто є різні напрямки. Зараз я координую всі ці процеси.  

І зараз ми бачимо, що те, що ми робили колись, це не була робота. Все це тільки підготовка до великої праці після війни.

Якими є головні виклики для капеланів сьогодні — як духовні, так і організаційні?

Я бачу, що капеланство не всі розуміють. Це для мене дуже болюче питання, тому що військові офіцери не усвідомлюють, що це таке. Для них це совковий політрук, який буде казати солдатам: "Давай, гей-гей, вперед". Вони не розуміють, що капеланство - це священник, який піклується про душу, допомагає людині пройти якийсь важкий емоційний стан. Ми зараз працюємо з ветеранами, які не можуть спати, бо вони бояться знов побачити уві сні бій та кров. Але це не розуміють чиновники, не розуміють офіцери, тому що в них совкова ментальність. І я можу сказати, що вони навіть принижують капеланство. Коли вони беруть на контракт капелана, вони одразу роблять з нього політрука. А потім солдати просять привезти їм саме волонтерів капеланів, бо вони не заангажовані, приїжджають саме як священники. 

От я приїжджаю зі своєю дружиною, і солдати хочуть навіть більше їй відкриватися, бо вони бачать в ній маму, сестру, до якої можна пожалітися, можна поплакати. І в цьому я бачу виклик, бо не всі розуміють, що солдати вразливи, вони хочуть розказати про свої почуття.

Інша проблема - моральне життя капелана. Тобто це повинен бути чоловік однієї дружини, він не повинен пити алкоголь і таке інше. Але в армії на це зазвичай закривають очі, тому що є посада і капелан повинен робити свою роботу. Тобто приїхати, змотивувати солдатів, щоб вони пішли в атаку. Я розумію, цю роботу теж комусь потрібно робити, але найважливіша проблема - духовна чистота самого капелана. Він повинен бути моральним прикладом, але армійське життя найчастіше поглинає його. Серед капеланів руйнуються родини, з'являється непотрібна лайка, алкоголь. Зараз, коли я їду на фронт, я вже працюю не з солдатами, а з капеланами. Я бачу, що їм більше потрібна моя допомога.

ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

Ви намагалися донести цю думку до Ради церков, відповідного військового керівництва? 

Був круглий стіл з військовою адміністрацією Одещини, але я там почув нерозуміння своєї позиції з боку військових. Я запропонував - давайте зберемо офіцерів, я хочу розказати їм, що таке капеланство. Але зараз це ніхто не хоче слухати. І це розуміють всі священники з Ради церков. 

Ще є така проблема, що вплив на капеланів контрактників церква немає. Це люди, як то кажуть, самі по собі. Тобто, як це бачать в армії? О, був дияконом чи добра людина, може бути капеланом. Але це неправильно. Капеланом може бути тільки священник. Тобто не парафіянин, який трохи знає Біблію, і не диякон. Я хочу, щоб мене почули: капеланство - це священство. І церкви повинні мати релігійний вплив на капеланів.   

Бо саме священник і його духовне життя витримає сповіді солдатів. Психологів там вистачає на два тижні, потім вже потрібна реабілітація. 

Ризикуючи своїм життям, я хочу мати моральний вплив на армію: щоб там не було наркотиків, алкоголя, самогубства. Ми можемо з цим допомогти, і ми допомагаємо. Тобто я хочу, щоб в нас було як в цивілізованих країнах, коли солдат після бою йде до капелана, до церкви, і він молиться. Капелан також молиться за нього. Капелан - це друг, це той, хто стоїть поруч. Це не чиновник, якому треба звітувати. Солдат з ним може бути слабким, може бути відвертим, може проговорити свої страхи. Капелан тримає сповідь. Він не може її розголошувати. І ніхто, ні прокуратура, ні ще хтось, не має права змусити капелана казати проти людини. І коли солдат довіряє, він звільняється, і тоді далі спроможний виконувати зобов’язання перед країною.

Як змінилося ваше особисте розуміння віри через спілкування з військовими?

Віра укріплюється. Коли почалася війна, мені сказали, що я в чорному списку у росіян. Хотіли, щоб я виїхав, але я залишився, бо краще загинути, ніж жити з порочною совістю. Я помолився тоді, бо було важко. Окрім того, що в мене є дружина, малі діти, я є священником, в мене є покликання. Я сказав: "Господи, я попіклуюся про твоє, а ти - про моє". Після того я відчув, як моя тодішня душа вмерла. І потім вже не було страху.

В цілому я за цей період сильно змінився. З одного боку, став більш категоричний, перестав мовчати, а з другого - став більше любити людей, став більш м'яким, мабуть став зріліше.

Ваша церква працює з меморіалізацією. Ви говорили про те, що розмістили пам'ятну дошку про загиблих парафіян біля церкви. Хто був ініціатором?

Це моя ідея, тому що я вважаю, що ми повинні пам'ятати та шанувати цих людей. Ми цих хлопців знали, ми виростали з ними. Вони з нашої недільної школи. Я хочу, щоб кожна людина, яка йде в церкву і має можливість прославляти Бога, бачила, хто їм надав таку свободу. Там четверо хлопців. Троє з них навіть не мали дружин. Це трагедія.

Давайте перейдемо до теми Пасхальної реконструкції. Як виникла ця ідея? 

Реконструкція поєднала в собі багато близьких для мене напрямків. 1. Я люблю історію. 2. Я як художник-скульптор люблю щось робити руками.  3. Релігійна тематика. Ще мене цікавить суто історія Одеси. Я вважаю, що місто почалася не 600 чи 200 років тому, а з античного періоду.

Таким чином реконструкція занурює одеситів в історичну подію. Вони звикли, що Пасха, це коли треба кудись ходити, не спати, а тут все зрозуміло. Ми показуємо останній шлях Ісуса Христа на цій землі. Зазначу, що в Європі це наймасштабніша реконструкція з релігійним відтінком. Бо вона поєднала в собі і науку, і популяризацію, і релігію.

 
ФОТО: Інтент, Наталя Довбиш

А як ви ставитеся до критики цієї події? 

В 2013 році ми судилися з  православними Московського патріархату. Під час суду вони заявляли, що знаходяться в одному правовому полі з росією, де домінуючою релігією є православ'я, яке має право закрити захід. Навіть телеканал "росія" приїжджав. 

В 2014 році нас лякали, що будуть вибухи під час реконструкції. Нас тоді охороняла Самооборона. Незважаючи ні на що, ми все ж таки ризикнули та провели реконструкцію. Мій покійний батько, який був тоді єпископом, став за нас, за молодь, і сказав: "Я буду попереду, якщо хтось загине, то це буду я". І ми відчували його підтримку. Ми завжди були за Україну, за Одесу. І хочемо, щоб наше місто славилось не бандитизмом, а добрими справами. 

І під час повномасштабної ми проводили цей захід, і це було важко. Під час закінчення реконструкції армія вже збивала дрони. Так, це ризики. Але я знаю, що Бог оберігає. Я вірю, що під час війни ми повинні це робити. Ми повинні людям давати надію, робити великі події для того, щоб люди відчували легкість. При цьому кожного року ми щось змінюємо. Ми зробили показ мод, вечерю Господню, в'їзд Ісуса Христа в Єрусалим. В цілому, якщо будуть спонсори, то можемо робити все це більш масштабніше.

Давайте поговоримо про Раду церков, про міжконфесійний діалог. Наскільки згуртованою є релігійна спільнота Одеси сьогодні?

Рік тому в Одесі нарешті з'явилася Рада церков, яку ініціювали не депутати, не влада, а саме ми, релігійники. Ми багато робили спільних проєктів, заяв, молитв. І мені це дуже подобається. Хочу, щоб влада звернула на нас увагу і як в інших містах, сесії відкривали спільною молитвою. Ми не хочемо впливати на політичний процес. Нам це неважливо. Я не Московський патріархат, щоб прагнути в депутатство. Але я хочу, щоб моя країна була духовною, щоб ми, священники, молилися на таких подіях, як День міста, День Незалежності.

Які напрямки допомоги зараз є пріоритетними для вашої громади? З якими труднощами стикаєтеся у цій роботі — логістика, ресурси, психологічне вигорання?

В нас різні напрямки. Ми працюємо із людьми з обмеженими можливостями, з ветеранами, з малозабезпеченими та іншими категоріями.

Труднощі на початку повномасштабної були спочатку одні, зараз інші. Люди зневірилися. Ні, не в нас. В майбутньому. Людям тяжко вірити, що все буде добре. Четвертий рік війни. Наприклад, ті, які помагали ззакордона, вони не хочуть більше допомагати. Бо мають гіркий досвід роботи з Україною. Є люди, які вже не мають, що дати. І коли людина приходить і каже: "Мені потрібно", а ми не можемо дати, то нам нам важко на душі. Добре, що одесити залишаються доброзичливими і привозять до нас свої речі. Щось ми підшиваємо, сортуємо, перемо і потім роздаємо людям. Тобто ми шукаємо, як допомогти людям. Але вони устали і хочуть якесь майбутнє. Вони його не бачать. І це дуже великий виклик. Ми повинні згуртуватися і подумати, як з владою, так і релігійниками, лідерами думок, як дати надію людям?

А якою ви бачите церкву через десять років? 

Та церква, яка під час війни піднялася і була з людьми, їх болем, і буде потужною. Зараз не йдеться про якусь окрему деномінацію. Час саме помісної, індивідуальної церкви, яка практикувала свою віру під час війни. Така релігійна спільнота буде зростати і мати довіру. Деномінація тут не важлива, а дух. Ті священники, які встали за життя людей, будуть в повазі.

Якою має бути роль церкви в післявоєнній відбудові України?

Важлива. Тому що з фронту прийдуть солдати. Війна в їх головах продовжується. І тільки віра може їх змінити.Але поки наша влада не зрозуміє, що церква відіграє важливу роль в реабілітації, буде важко. Влада повинна звернутися до церкви і сказати: "Ми потребуємо допомоги". І церква допоможе.

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу - показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька