"Не може бути кінець війни без деокупації Криму", - Алім Алієв

Повномасштабне вторгнення насправді дало нам і Заходу розуміння та рішення щодо Криму. Деокупація півострова стала ясніше видимою, а розмови і рішення щодо цього стали гучнішими та впевненішими. Але доля кримських татар складна і болюча, бо російська імперія століттями чинила знищення цього народу. Вони встояли та пережили "чорне століття", навчилися бути разом і підтримувати один одного, цінувати і берегти свої традиції. Алім Алієв — журналіст, правозахисник, член правління українського ПЕН, співзасновник громадської організації "Крим SOS", заступник генерального директора Українського інституту в ексклюзивному інтерв’ю Інтенту розповів про взаємопроникність української та кримськотатарської культур, політичні сучасні рішення, роль влади у Криму за часів Незалежності, труднощі повернення додому і нові кроки. 

Які головні стереотипи та міфи за кордоном дізналися про Крим у своїй роботі з Інститутом культури?  

Якщо говорити про роботу Українського інституту, власне, ми намагаємось розповідати світу, хто ми є сьогодні, яка наша культура, історія; і будувувати зв'язки між іншими світами, спільнотами, митцями, академічною сферою, і так далі. Один з важливих таких компонентів є компонент Криму, очевидно. Бо війна в Україні почалась не у 2022 році, а у 2014 з тимчасової окупації Криму. І тоді нам важливо пояснювати, що таке Крим для нас - українців, і що таке Крим для світу. Кілька питань, які можуть дивувати.  "Исконно русская земля" - тоді розповідаєш про процес колонізації Криму росією - до першої анексії Криму Катериною ІІ, 95% всього населення півострова були кримські татари. Зараз це 13%. "путін і весь московський режим є найбільшим другом ісламу в світі" -  говориш про політв'язнів; кримських татар, які є мусульманами; про людей, яких вони вбивають, катують, які теж є мусульманами в Криму - вони намагаються знищити автохтонне ісламське населення. І це дивує. Важливо завжди давати факти і ширший контекст. Бо купу років ми, на жаль, були неспроможні цього зробити. Зараз час, коли ми інтенсивно повертаємо собі свої імена і говоримо в голос, хто ми є.

Чи є українська культура без кримськотатарської? 

Я вважаю, що процес усвідомлення того, що кримськотатарська культура є інтегральною частиною української культури, тільки приходить. Те ж саме про історію. Кримськотатарська історія, історія Криму - є зрозумілою частиною історії України. Але я пам'ятаю свої ж шкільні роки, коли в мене були три історії: Криму, України, світу - і вони не перетинались. Зараз нам важливо мати велику картинку, і дивитись на все через призму розвитку всієї України. Те ж саме про культуру. Кримськотатарський джаз –  цікавий феномен, який ще в радянські часи розвивався і був музикою свободи. Тому ми маємо сьогодні і Енвера Ізмайлова, Джамалу. 

Ми маємо іншу релігію, традиції, культуру, мову, але це мені здається дуже круто, що в нашій країні це все поєднується абсолютно органічно, бо воно так і творилось. Я кажу, що кримські татари – це народ, який нізвідки не приходив, а створився безпосередньо з цього плавильного котлу в Криму.

Як комунікувати з людьми у Криму?

Державні і недержавні комунікації переважно долітають до адміністративного кордону України з Кримом. В окупованому Криму цього практично не чутно. Десять років ми, правда, живемо в двох паралельних реальностях. І для Криму важливо не лише пояснювати, що відбувається зараз у нас, а ще розуміти, що безпосередньо відбувається в Криму. І от ці нервові зв'язки важливо зберігати. Інакше завтра будуть люди, які нас не сприйматимуть і вважатимуть, що ми прийшли і нав'язуємо свій порядок денний. Тому кілька речей. Освіта, і це починаючи від університетів, онлайн-освіти - шкіл, щоб діти, які живуть на окупованих територіях, могли вчитись. Це медіа. І тут йдеться про соцмережі і навіть не Фейсбук, а Інстаграм, Тік-Ток. Це ті платформи, які дивляться, читають, слухають в Криму. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

У людей в Криму немає амнезії. Всі далі слухають Вакарчука і інші українські гурти. Те ж саме з фільмами. Ключові кримськотатарські режисери знаходяться поза межами Криму. Сьогодні в Криму творити культуру дуже складно, вона в андеграунді, твориться підпільно. Але те, що відбувається зараз в Києві, в інших містах України або за кордоном, розвиває кримськотатарську культуру, а не лише її капсулізує. І треба комунікувати, бо це про спільний наративний простір.

Ми достатньо говорили про Крим у період з 2015 по 2022 рік?

Менше воліли навіть. Я пам'ятаю, що на міжнародці дуже було важко пробувати кримську тему, напередодні повномасштабного вторгнення. І ми, очевидно, їздили в адвокаційні місії, говорили з різними політичними інституціями європейських країн, в Сполучених Штатах. Не було зрозумілого рішення щодо Криму. Зараз це змінюється.

Меседж, який йде дуже потужно від нас, як від країни: не може бути кінець війни без деокупації Криму. Для мене, якщо ми говоримо про територіальні поступки і заморозку конфлікту це означає, що ми просто залишаємо війну на плечі наших дітей. Тобто вона трошечки посунеться, але ми ж не інфантильні і розуміємо, що воно не розсмоктується саме по собі. Ми маємо це розуміти. Якщо росія не буде покарана і, взагалі буде існувати як те державне утворення, що існує сьогодні - то це загроза не лише для нас як для країни. 

Який Крим ми хочемо бачити в Україні, чи стане він мілітарною зоною?

Тут важливо подивитись на Крим знову ж таки в ширшому контексті. Крим з 2014 року до сьогодні – це територія реколонізована. Це черговий момент колонізації півострова росією. Були такі моменти в 18 -19 столітті. Взагалі, в кримських татар є таке поняття, як чорне століття. Тоді вперше кримських татар на півострові було чисельно менше, ніж поза межами півострова. Бо російська імперія своєю системною політикою репресій витісняла їх з суспільно-політичного життя. І тоді вона звинуватила нас знову у зраді Османській імперії, що ми в Кримській війні не підтримали російську імперію.

І 20 століття - депортація, і знову ж таки, коли нуль відсотків кримських татар після 1944 року жила в Криму, а половина населення майже загинула. Радянська влада почала робити цей процес детатарізації. Тобто топоніми почали перейменовуватись на абрикосівки, грушівки, яблунівки. Я жартую, що в них авітаміноз був - просто такі безглузді назви давали по Криму. Чи повертали імперські або псевдо античні назви, що вони любили робити. Колонізація – це про привласнення або про знищення. Іншого шляху тут не дано. І росія, в якому вигляді вона сьогодні є - імперія. 

Імперія проходить по Криму через кілька речей. Перше – це мілітаризація. Це не лише про те, що Крим сьогодні став головною військовою базою для росії, звідки просто тисячі ракет направляються на інші регіони України. Але це і про мілітаризацію свідомості, в першу чергу. Коли з дитячих шкіл садочків розповідають і глорифікують російську армію - культ війни створюють. Як "юнармія", яка просто шаленими темпами розвертається в Криму, набирає дітей, щоб власне з них умовно готувати воїнів, які точно мали б ненавидіти Україну і все, що з нею пов'язано. Другий аспект – це намагання зруйнувати ідентичність кримських татар і українську ідентичність. І це про мову, культуру, історію.  Третій аспект – це заміщення населення. За 10 років з Криму виїхало приблизно 80 тисяч населення. Це не є кількісним показником, а якісний, бо відбувся відтік мізків: студенти, професіонали, айтішники, журналісти, політичні діячі виїхали. Але за останні ці роки в Крим в'їхало плюс-мінус 700-800 тисяч нового населення. Тобто це третина від цього населення півострова. І це є, власне, називається поселенська колонізація. 

Чи можуть люди, які жили там останні 10 років не боятися бути ув’язненими? 

Для нас, як для держави, важливо виставляти рамки для людей, які живуть на окупованих територіях. За десять років ми цього ще, на жаль, не зробили.

Хто такий колаборант? Людина, яка працює бухгалтером в сільській раді? Людина, яка викладає в університеті? Людина, яка робить якісь мистецькі проєкти чи працює в органах влади? Тобто цю лінію ми маємо точно окреслити, бо невідомість вона лякає і це людська природа. Сьогодні ми точно не маємо права морально казати, що всі вони колаборанти. У мене ця дискусія була всередині з колегами з інших органів влади, які казали, що людина викладала в університеті – точно колаборант. І я тоді кажу, що ця людина за 10 років зробила зі студентством багато важливого для нас, яка хоч трошки розвала критичне мислення. А нам легше під копірку всіх.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

У Криму проводиться мобілізація і це масова історія саме для кримських татар і чи є у них механізм відходу від мобілізації?

Мобілізація на окупованих територіях – це є воєнний злочин згідно з міжнародного гуманітарного права. Масова історія для кримських татар щодо мобілізації була в 2022 році, коли восени 80% повісток виписали саме на кримських татар. Тоді кримські татари масово уникали брати ці повістки, переховувались, і це викликало хвилю чергової міграції з Криму. На це було розраховано, щоб витіснити максимально людей з Криму, і тоді виїхало до двох десятків тисяч кримських татар у різні країни світу. Ну і в Україну, очевидно. І це Росія буде робити і далі. А вважати, що ми маємо ворога, який буде там послуговуватись міжнародним правом - абсолютно ні. Ми маємо варвара, який буде так діяти, а акти геноциду просто виправдовуватиме своєю пропагандою. І ми це бачимо, як вони деколи роблять на міжнародних майданчиках, як показують відбудований Маріуполь, як їхні дипломати або пропагандисти розповідають про те, як там добре жити. Те ж саме вони з Кримом весь цей час роблять. "Потемкинские деревни",  які показують, що все в Криму добре, є кримськотатарський телеканал, українська громада - вони це створюють абсолютно штучно. Щоб просувати свої російські наративи серед мешканців Криму. Мобілізація в Криму прихована. Є мобілізація, яка проводиться двічі на рік - призов, але все одно вони постійно мобілізовують. На щастя, кримські татари намагаються не потрапляти туди, як і проукраїнські мешканці Криму.

Але це знову ж таки про ті репресії, які вони застосовують. Що важливо сказати, з 2022 року масово застосовується в адміністративних та кримінальних справах стаття за дискредитацію "вооруженных сил рф", тобто російської армії. Я пам'ятаю абсурдну історію в Алушті, здається - три офіціантки танцювали під українські пісні. Або коли український прапор вивішується чи викладачі в школі розповідають, що це є акт агресії проти України. Ті всі речі робляться для того, щоб залякувати населення.

Ми можемо якось захистити від цього людей у Криму? 

В Україні дуже сильне правозахисне середовище, у нас хороші юристи, розслідувачі, правозахисники і соціальні робітники. Але все, що можемо ми надати, переважно стосується тих, хто вже поза межами Криму. У Криму ми можемо консультувати, але через те, що там не діє будь-яке право і здоровий глузд, може бути абсолютно все. У Криму є, наприклад, ініціативи, як "Кримська солідарність", яка зібралась з родичів політв'язнів, юристів, адвокатів, громадянських журналістів - це ініціатива, яка висвітлює суди, веде кримінальні справи і захищає політв'язнів. Але вони часто підпадають під репресії. І це такий абсолютно поступ працювати на окупованих територіях. І коли мені кажуть, що в нас на окупованих територіях немає спротиву чи він тільки з'явився зараз - це не так. Спротив у Криму був весь цей час. І це важливо розуміти. Він проявлявся в дуже різний спосіб і через захист ідентичності, інформаційний, правозахисний і підпільні рухи, як ми бачимо: "Жовта стрічка", "Зла мавка" і так далі, і так далі. 

Ваша родина повернулася до Криму у 1989 році, якраз на початку масової репатріації. Що вам розповідали про це повернення? 

Ми буквально з мамою нещодавно говорили про ці матраци, які були в хаті. Ми приїхали першою хвилею повернення, очевидно, не змогли повернутися ані в Бахчисарай, ані в Сімферополі, бо було дуже дорого і не хотіли продавати кримським татарам. Бо всі ті колонізатори фактично, які позаселяли Крим після депортації, думали, що ми будемо рогаті, хвостаті, будемо гвалтувати, різати, вбивати людей, тобто забирати житло, і тому нам давалось оселитися в селах або в віддалених районах Криму. І таким чином просто підтягувати інших. Я пам'ятаю, що ми приїхали, і в кримських татар є така традиція, коли ми спочатку будуємо всією громадою житло для тебе, потім для мене, і таким чином це швидко відбувалось. Але поки це будівництво йде, купа людей жили на підлозі в нас. І готували на вулиці на всіх. Таким чином це повернення було. І це, до речі, феномен, чому компактні місця проживання в кримських татар. Бо оселялись поруч на цих вільних територіях. Кримські татари будували оці тимчасові хатки, самобудови, які самозахватами називали тоді в Криму. І це була важлива історія, щоб мати свій клаптик в землі. Так, і покоління моє виросло в цьому постійному будівництві. У нас є жарт, що в кримських татар тоді відпустка починається, коли ти бачиш гору щебеню, піску чи ракушняка. 

Чи була українська влада залучена до півострову достатньо? 

На жаль, найбільші суспільно-політичні, культурні ініціативи, які були в Криму, афільовані з росією. Фестиваль "Великое русское слово" - один з найбільших, де Янукович писав якісь привітальні листи, приїжджав російський і кримський політичний бомонд. І таким чином це тільки просувалось.

Коли кримські татари у свій час казали, що Чорноморський флот – це головний фактор загрози для української держави, нам казали, що головний фактор загрози для української держави - ви, кримські татари. Бо при будь-якій нагоді відділитесь і до Туреччини підете. І для мене це просто було абсурдною історією. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Була велика надія на Віктора Ющенко, бо кримські татари завжди підтримували національно-демократичні рухи: "Народний рух України". Фракція у Верховній Раді Криму називалася "Рух Курултай", яка просто завжди була. Потім "Наша Україна", але навіть тоді ми про це говорили з Мустафою Джемілєвим - сподівання, що зараз Віктор Андрійович між Кримом і іншим регіоном України побудує ментальний зв’язок - на жаль, теж не справдилося. І тому ми все те, що там було, ми плекали, розвивали своїми силами, переважно.

При цьому діти кримських татар зазнавали булінгу у школах.

Це все було в артикуляції частини цього населення. Важливо сказати частини. Інколи були просто жахливі історії, коли дітей булили через їхню національність, через те, що вони могли бути чорноволосі, чорняві в принципі або ім'я незрозуміле. Я пам'ятаю вирази: "Что ты на своем непонятном языке говоришь? Говори по-русски, на нормальном языке". І це просто було дуже-дуже часто. Я це купу разів чув. Це чули мої батьки. А імена, їхня російськомовна щелепа не могла нормально вимовити, тож перекручували. Ми переважно цього не давали робити.

У тоталітарній культурі це нормально. Булити всіх тих чи репресувати. Якщо ми говоримо про державну машину репресії, то саме тих, хто відрізняється, щоб іншим не було повадно і всі мали одну спільну точку зору. Альтернативна точка зору – небезпека для всієї системи. У тоталітарній системі суспільство має мати вертикально інтегровані зв'язки, а сильні горизонтальні зв'язки надають більшої суб'єктності і тому вони загрозливі. У головах була установка, що це народ зрадник, який повернувся. І те, що цей народ типу зрадив радянську систему і масово колаборував з нацистами. Це абсолютна неправда, і сьогодні ми бачимо цю статистику, яка вже відкрита. Кримських татар в Радянській армії було, очевидно, в сотні разів більше, ніж тих, хто тоді співпрацював з нацистами. Бо росіян, які співпрацювали з нацистами було в відсотковому значенні набагато більше.

Я з дитинства пам'ятаю, що постійно мав виправдовуватись, чому я не такий як інші. Чому я маю право говорити чи вигризати свою рівність з іншими? Що робить росія дуже добре – це розповсюджує побутовий шовінізм: не таке ім'я, не такий розріз очей, не така мова, не такі традиції. Це все просто проявлялось на побутовому рівні.

Причому я знову ж таки кажу, що це стосувалось не всіх. Були викладачі, які розуміли культуру, вивчали історію кримських татар та говорили, що цей народ був репресований.

Коли ви зрозуміли, що не маєте вибачатися? 

Та я деколи досі це роблю, я відверто скажу. Я пам'ятаю момент, коли призначили міністром оборони Рустема Умєрова і просто хвиля хейту, що українця не знайшлось. Це мене так віднесло в історію, коли я жив в Криму. Цього набагато менше в українському суспільстві. З 2014 року цього правда стало менше. Ми хоча б почали говорити один з одним на різні теми, пов'язані не тільки з пахлавою, чебуреками і як красиво в Криму, а на моменти історії, яка в нас була дуже різна. Є моменти, коли козаки та кримські татари ходили разом в походи або воювали один проти одного чи як кримські татари спалювали москву. Ми жартуємо, що в росіян комплекс є великий щодо цього. Ми робимо дуже ґрунтовні кроки на розуміння один-одного. Хоча, чесно скажу, мені здається, що кримські татари переважно добре розуміли українців завжди.

І після цього ви все одно обрали навчання в Криму? 

Ти навіть не розглядав для себе альтернативи, не вчитись в Криму. Таврійський національний університет імені Вернацького - це для мешканців Криму, абітурієнтів, школярів було найкраще, що може бути в твоєму житті. Ти або сюди, або в медичний мав вступати. Мої батьки дуже хотіли, щоб я в медичний вступив, бо це в кримськотатарських родинах є бзік - або лікарем має бути, або юристом. Я розумію, чому. Бо в 1990-их всі працювали важко. Я пам'ятаю, в нас теплиці було 12 соток. Власне, в теплиці ми вирощували редис, огірки, помідори. Я от сиджу, зав'язую цей редис або саджаю його, ненавидів це максимально. І батьки кажуть, що вчись добре, щоб таким не займатись, тому лікар і юрист, адвокат - в костюмчику ходити. Коли вони дізнали, що я вступив на політологію, вони це вже прийняли. Бо я добре пам'ятаю, цей вибір мені допоміг зробити Віктор Ющенко і Помаранчева революція. Я був одинадцятикласником і приходив на кожен урок підготовлений. Я читав дві газети: "Дзеркало тижня" і журнал "Кореспондент" - він тоді був хороший. І звідти, маючи аналітику, приходив і постійно сперечався з викладачами. У мене більшість класу були білоголубими, які Януковича підтримували. Але вони всі мовчали і казали, давайте наступний урок теж отак зробиш. Тому, власне ти думаєш, де як не в Криму? У москву взагалі питання не стояло. Київ або Туреччина могли бути. Бо Туреччина постійно робила різні освітні проєкти для кримських татар тоді, щоб вони вчилися в турецьких ВИШах, але то була невелика кількість. Мені дуже пощастило з групою. У мене була неймовірно крута група, найсильніша на політології. 

Власне той процес, коли говорили, що в Криму ніколи не було українського. Але ми своє українське мали вигризати. Я з першого курсу пішов в молодіжні групи, і ми їздили по Україні, тоді я почав активно вже говорити українською. Після третього курсу переїхав до Львова. Мене Євген Глібовицький запросив працювати в "Промову". Але універ і все, що було створено там - важлива для мене частина.

Який ваш дім на дотик, як ви його пам’ятаєте чи уявляєте? 

Він дуже теплий точно, і на дотик шершавий, бо це кримський ракушняк, який абсолютно важливий елемент будь-якого кримськотатарського будинку. Та він рідний, бо вмістив багато вже родинних історій. Там з'явилися нові наші реліквії. Я по-доброму трошки заздрю тим, хто міг з покоління в покоління передавати родинні реліквії. У нас цього всього практично не було. Монети, золоті чи срібні, які були на прикрасах чоловічих чи жіночих просто обмінювались на хліб чи на якісь такі речі. І тому на дотик, власне, з однієї сторони ця шершавість, а з іншої сторони -  ніжність, шовковість, яка огортає тебе. Ти розумієш, що це твоє і частина тебе, до тебе ж повернулось. Я кажу, що Крим у нас в крові, і ця кров твоя знову пульсує по венах.

Марія Литянська