10 квітня 2024 р. 21:45

Шлях додому: книга про історії кримськотатарських родин

16666

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

(Фото: Інтент/Наталя Довбиш)

Харківське видавництво Folio презентувало книгу одеської журналістки, редакторки видання Інтент Євгенії Генової - "Кримськотатарські родини", в якій медійниця зібрала історії 14 родин. В березні одесити могли дізнатися історію написання твору та поспілкуватися з авторкою.

"Книга складається з 14 історій кримськотатарських родин, які охоплюють різні історичні події - від окупації Криму у 18 сторіччі - і до повномасштабного вторгнення у 2022-ому. Фактично це мемуари звичайних людей, котрі згадують про те, як ці події позначалися на житті їхніх пращурів, їхніх бабусь і дідусів, а також про повернення до Криму у 90-х, про кримський спротив у 2014-ому та про збройний опір російським загарбникам починаючи з 24 лютого 2022-ого. У цих історіях читачі незалежно від свого етнічного походження знайдуть дуже зрозумілі й близькі розповіді й спогади, а також, можливо, краще зрозуміють і відчують свою ідентичність та дізнаються більше про кримськотатарський народ - корінний народ України", - зазначила Євгенія Генова у коментарі Інтенту.

Сьогодні ми публікуємо ексклюзивний уривок з книги.

Дім, в якому живуть жінки

Березень на Одещині дуже схожий на листопад, тільки з надією. Я іду звичайною сільською вулицею, міряючи кроками сірий асфальт під похмурим небом і намагаючись сховати руки глибше в кишені. Одночасно помічаю яскраво-жовті крокуси на кімось дбайливо обкопаній клумбі, або, як тут кажуть, — палісаднику та пильную, чи не вхопить за ногу отой кудлатий пес, котрий теж наглядає за мною. На телефон раз у раз надходять новинні сповіщення. В одному йдеться про те, що сьогодні, 18 березня, президент російської федерації владімір путін відвідав окупований Крим на знак річниці окупації. Я пробігаю очима текст не зупиняючись, бо в кінці вулиці на мене чекає темноволоса дівчина Венера.

Разом ми прямуємо до маленького будиночка. Ледь ступаємо на подвір’я, як здіймається неймовірний гавкіт: двоє невеличких псів старанно відпрацьовують свій хліб і водночас привітно помахують хвостами.

— Вони не вкусять, — каже мама моєї супутниці Гульнара Сейдаметова, яка зустрічає нас на ґанку.

Заходимо до будинку й розташовуємося довкола столу на затишній кухні. Поки Венера розливає чай, до нас приєднуються інші дочки Гульнари — Зарема та Софія. Четверта донька Ельзара має прийти згодом. Гульнара помітно нервує. Вона воліла б, щоб журналісти ніколи їй не телефонували, і вона так ніколи й не дізналася б, що таке інтерв’ю. Радіє, що не буде камери, полегшено видихає. Десь у середині нашої розмови Софійка виходить і повертається з немовлям на руках. Це — дочка Зареми Евеліна.

— У вас дім жінок, — кажу я.

— Жінок, які чекають, — додає Гульнара.

П’ятеро жінок чекають, коли можна буде повернутися додому, на межу між Кримом і "материковою" Україною, де вони прожили все своє минуле життя. Вони чекають з війни чоловіка Зареми, який захищає Україну від окупантів. Чекають на перемогу й можливість провідати родичів у Криму. Чекають, коли приїдуть у гості побратими їхнього Асана — чоловіка Гульнари, батька сестер і дідуся маленької Евеліни. І коли вони скажуть на його могилі: "Асане, Крим твій. Ти так чекав на цю мить".

Надіє та Шаїб

Батьки Гульнари — Надіє та Шаїб народилися в Узбекистані, колишній радянській республіці, яка стала основним місцем примусового проживання для депортованих у 1944 році кримських татар. Шахрисабз — одне з найстаріших міст Центральної Азії, стало місцем народження і для Гульнари. Утім, скільки вона себе пам’ятає, її родина завжди мріяла повернутися додому.

— У Шахрисабзі мама була вчителькою англійської мови в школі, тато працював в Державтоінспекції. Життя плинуло спокійно, розмірено. Можна сказати, у нас все було. Стороння людина, певно, сказала б, що ми щасливі, бо нам усього вистачає. Ми, діти, теж би так вважали, аби… Навіть не знаю, як це сказати. Мої бабусі й дідусі дуже рано повмирали, я їх зовсім не пам’ятаю, тобто ще до середини 1980-х. У багатьох родинах кримських татар так і було. Дуже рано помирали старші люди, яких і старими важко назвати. Фактично, на момент депортації мої бабусі-дідусі самі ще були дітьми. Наша сім’я родом з Красноперекопська (радянська назва, нині — Яни Капу, або Нові Ворота, в перекл. з кримськотат. — авт.). Певно, це була така травма для всього роду, що багато хто просто не міг жити з цим довго й до того ж щасливо. Тому швидко йшли з цього світу… Якщо відверто, то малою, та й подорослішавши, я зовсім не хотіла слухати такі історії. Бо коли мама іноді розповідала про ті події, то одразу починала плакати, а я вставала і йшла. Не могла виносити її сльози. Нині дуже шкодую, треба було слухати. Бачте, могла б і вам сьогодні більше розказати, і дочки послухали б. Але мені її так шкода було. Кожен спогад — це відкрита рана, — каже Гульнара.

З кінця 1980-х, тоді ще за Радянського Союзу, кримські татари поступово, попри відсутність офіційних дозволів, почали повертатися до Криму. Після розпаду СРСР процес стрімко пришвидшився: люди, які мали влаштоване життя, роботу, старих батьків, по кілька дітей, збирали валізи й поверталися. Нерідко це були ті, які народилися на чужині й ніколи не бачили власного дому. Однак раціо тут не працювало, вони не могли вдіяти інакше.

Повернулися додому й батьки Гульнари. Це сталося 1993 року. Спочатку родина приїхала до родичів у Феодосію. Рік подружжя з чотирма дітьми тіснилося у невеличкій літній кухні. Гульнара, наймолодша в родині, тоді була семикласницею, і сприймала переїзд як неймовірну й захопливу пригоду. Старші брати, як і батьки, влаштувалися працювати на ферму, а сестра, яка вже закінчила школу, — у місцевому саду. За рік переїхали в Генічеський район Херсонської області, де жили інші родичі — там легше було отримати житло. Почали розбудовувати домашнє господарство, завели худобу, водночас працювали на фермі.

— Мама, яка в Узбекистані викладала в школі англійську мову, тут усе життя пропрацювала телятницею. У Феодосії їй нічого іншого й не пропонували, а на Херсонщині вона, здається, і сама не хотіла. Не знала української мови, соромилася цього, тож так і лишилася на фермі. А, може, й інші причини були. Тоді кримські татари, яка б освіта у них не була, часто працювали лише фізично. Їх не брали на іншу роботу. Ми ніколи не займалися сільським господарством, не знали, що таке тримати худобу, жили ж у місті. Тепер, у селі, все було інакше. Мені було цікаво, незвично. А мама часто плакала, іноді казала, що якби знала, що доведеться так важко працювати, так сильно змінювати своє життя, то, може, і не поверталася б. З другого боку, я знаю, що ми вдома. А так і має бути — люди повинні мати вибір. У моєї мами батьки поховані десь в Узбекистані. Ну а мені хочеться, щоб мої могили були поруч зі мною… Аби тільки їх було менше, — каже жінка.

Гульнара та Асан

Після дев’ятого класу Гульнара пішла працювати в сільгосппідприємство. Каже, що хотіла вчитися далі, однак мама побоялася відпускати найменшу доньку в далеке місто, тож так і лишилася жити біля батьків. А у 19 років познайомилася з місцевим майстром-кранівником Асаном. Після одруження вже не працювала.

— Асан мені казав: "Ну навіщо тобі працювати? Я тоді для чого? Усе робитиму". Так і було. Народилися в нас чотири доньки, як бачите. Будинок, сад, город, сім’я… Як у всіх, мабуть. Нічого такого особливого, — жінка сором’язливо всміхається, розповідь про звичні для неї речі дається непросто. Щиро дивується: що тут може бути цікавого іншим? Життя як життя.


Асан. Фото з архіву родини

Асанову родину депортували з Бахчисарайського району Криму, але після повернення вони осіли в Генічеському районі. На відміну від Гульнари, він — найстарший у родині, де зростали ще троє братів — Якуб, Айдер та Ахтем, а також сестра Арзи. 

Асан, який після школи вивчився на кранівника, працював за цим фахом багато років. Власне, до того моменту, як 2016 року вирішив мобілізуватися до лав Збройних сил України.

— Не міг він інакше. До окупації Криму ми часто туди їздили: багато родичів, друзі, знайомі… Територіально це ж поруч. А після 2014-го вже не їздили. Небезпечно, та й Крим став зовсім іншим. Усі, хто там лишився або іноді бував, розказували, що всі стали мовчазні, похмурі. Зайвого слова сказати не можна в транспорті чи магазині: будь-якої миті можуть донести в фсб. Це не життя. Асан мріяв повернутися до Криму. Тягнуло його на батьківщину дідів-прадідів, у Бахчисарай, — згадує Гульнара.

У складі ЗСУ Асан воював на сході країни, брав участь у боях в Пісках, після завершення трирічного терміну поновив контракт, а додому повернувся незадовго до повномасштабної війни

— У 2021 році він приїхав додому. Казав, що втомився, хоче пожити мирним життям. Але недовго це тривало. Зателефонував його командир, сказав: "Асане, ти нам потрібен". Він до мене: "Що робити?". Що я йому могла сказати? П’ять років на війні, діти росли, батька не бачили… Але ми його не прив’яжемо. Не міг він бути вдома, коли побратими потребували його допомоги. Не міг і все. Поїхав знову, — розповідає дружина воїна. 

На її шиї — металевий ланцюжок з медальйоном. Вона повільно знімає теплий метал і кладе мені на долоню: на сріблястій пластині вигравіювана їхня спільна з Асаном світлина: він — у форменому одязі, вона — у його тюбетейці з тризубом. Ми мовчимо, у чашках холоне зелений чай.

Нескінченна дорога

Рано-вранці 24 лютого 2022 року першою від вибухів прокинулася Зарема — старша дочка Гульнари й Асана. У будинку її родини в Новоолексіївці їх було особливо добре чути: орки наступали на Херсонщину з окупованого Криму. О 4:30 ранку Гульнара, яка під канонаду спостерігала заграву зі свого будинку, зателефонувала чоловіку.

— Асан тоді служив в Одесі. Місто почали бомбардувати десь на годину пізніше. Тож він мені не повірив, каже: "Та ну ти що, які вибухи"? А у нас дах над будинком ходуном ходив. Я зібрала дітей, пішли до свекрухи. Згодом перетелефонував Асан і сказав: "Справді, війна". Хотів приїхати нас забрати, але вже не зміг.

Так, не встигнувши отямитися, родина Сейдаметових опинилася в окупації. Практично відразу в будинки почали вриватися озброєні російські військові зі списками учасників АТО. Утім, як не дивно, Асана в тих списках не було, натомість там були обидва його молодші брати, котрі також воювали за Україну. Нікого не знайшовши, окупанти йшли, але обіцяли повернутися. Коли обшуки стали частішати, Гульнара зрозуміла, що стає зовсім небезпечно.

— Зателефонувала хороша знайома, сказала, що треба готуватися, бо "будуть гості". Тоді ми за годину, мабуть, зібрали всі речі Асана, його нагороди, документи — все-все, що свідчило про його участь в АТО, і спалили в пічці. Я так плакала тоді… Потім просила у нього вибачення. Треба було, може, десь закопати, але часу на те не було, та й могли знайти. Усе згоріло… Медалі всі, — вона сумно хитає головою. 

— Окупація — це коли ти радієш, якщо просто вбили. Бо можуть зґвалтувати, можуть катувати, можуть знущатися з рідних… Ми наче знову пережили те, що колись пережили наші пращури. Це відчуття страху, безпорадності, розгубленості. Коли не розумієш, що робити, що брати в першу чергу з собою, що треба заховати, і не розумієш: за що? — додає Зарема.

У тому страшному лютому вона виїхала з Новоолексіївки до Львова. Там у неї народилася Евеліна, яка нині щиро всміхається до гостей, а потім дуже зосереджено роздивляється шматок булки у своїх руках.

Гульнара та молодші доньки пробули в окупації до квітня 2022-го. Виїхати з Генічеського району безпечно було неможливо, адже з окупованої Херсонщини жодного разу не відкрили "зеленого коридору" для евакуації цивільних. Крім того, боялися, що на блокпостах через прізвище можуть затримати. Але й лишатися далі в окупації було неможливо.

— Ставало дедалі небезпечніше. Росіяни сказали, що мобілізують усіх медиків, включно з жінками. У нашій великій родині два медики — моя друга дочка й дружина брата мого Асана, який був у нашому селі імамом. І от одного разу ми вирішили їхати разом. У семимісному авто нас було одинадцятеро: я з трьома дочками й родина нашого імама з п’ятьма дітьми. Плюс речі. Їхали у запорізькому напрямку через десятки блокпостів. Чули дорогою обстріли. Пройшли купу перевірок. Але, на щастя, все обійшлося. Ми лишилися із Заремою у Львові, а родичі поїхали далі, за кордон, — згадувати про той шлях Гульнарі неприємно. Та й уся наша розмова не з веселих. Але дівчата, які сидять за столом, нашорошивши вуха, зізнаються, що чи не вперше стільки нового почули про свою родину. 

Пізніше Асан запропонував родині перебратися на Одещину, ближче до дому й до його рідної 28-ої окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу

— Я за кордон не збиралася й не збираюся. Хочу додому. А поки що ми тут. Отака у нас доля від наших пращурів: вічна дорога, і цю дорогу обирали не ми. З дому — до Узбекистану, звідти через пів століття — додому, потім — на Херсонщину, потім — Львів, тепер — Одещина. Що далі? Ми хочемо додому, — каже жінка зі шматочком теплого металу на грудях.

— Усе життя хотіла зустріти світанок у дорозі. І зустріла… Ранок 25 лютого… Найстрашніший світанок і найважча дорога — з дитиною під серцем й окупантами повсюди, — Зарема поправляє малій Еві кофтинку й ніжно цілує у маківку.

Позивний Татарин

Старший сержант Асан Сейдаметов мав позивний Татарин і завжди ходив у тюбетейці з тризубом. Навіть попри те, що час від часу отримував зауваження щодо порушення правила носіння військової форми. 

— Ох та тюбетейка… Він розповідав, що вона його рятувала двічі. Раз куля пройшла так близько, що зачепила тризуб, черконула й пішла далі. У нього був лиш лоб подряпаний, уявіть. Він так і казав: реально врятувала. Вдруге не знаю достеменно, що саме відбулося, але розказував, що вона щаслива. Він з нею ніколи не розставався. А загалом про війну не розказував. Не хотів, щоб я переживала, щоб діти за нього боялися. Завжди казав, що все добре. Він вірив, що має повернути наш Крим, і тому не міг не воювати. Просто не міг. А коли бригада звільнила Херсон, він зателефонував мені. Такого радісного голосу я давно в нього не чула. "Херсон, Гульнаро, ми в Херсоні! Чуєш? Звідси додому — шапкою докинути, все ж поруч. Скоро в Криму будемо!" — він аж вигукував на радощах. Мені теж так радісно стало, — згадує Гульнара. 


Асан та Гульнара. Фото з архіву родини 

Пізніше бригаду передислокували на одну з найважчих ділянок фронту — під Бахмут. Друзі Асана згадують, що командир намагався утримати його як багатодітного батька від перебування на "нулі", однак військовий сам звернувся до керівництва бригади із заявою, що бажає воювати на передовій. 

— Він обожнював Крим. Можна сказати, марив ним. Постійно розказував усім про Крим, про спротив людей там, про те, що багато людей у Криму підтримують Україну, і через це російська фсб кидає їх у в’язниці. Розказував, що Росія позбавляла його народ Батьківщини фактично триста років, з моменту першої окупації Криму. Ну ми йому казали, що це майже, як і нас. Тільки його народ — невеликий. Спробуй вижити, спробуй витримати таку навалу, коли проти тебе мільйони озброєних окупантів. Завдяки йому багато хто з нас дізнався про історію кримських татар. Він нас просто закохав у Крим і свій народ, ми вже всі хотіли туди разом з ним. Він найкращою людиною був. Старалися ми його берегти, як могли. Додому він сильно хотів. Побачити дружину, доньок, онучку побачити, бо ж вона народилася, коли він воював. А за чотири дні до загибелі він мені подарував свою знамениту тюбетейку. Чогось так захотів. Вона йому дуже дорога була. Я її бережу тепер. Уранці того дня, коли ми збиралися на бойове завдання, він так якось сумно сказав: "Як же я хочу до дітей…". Берегли ми його, як могли. А не вберегли, бачте, — у побратима, з яким я розмовляю телефоном, тремтить голос. У бою він зазнав важкого поранення і тепер проходить реабілітацію. Про Асана спокійно говорити не може, зізнається, що той був для нього як брат.

Після загибелі Асана Сейдаметова у січні 2023 року Президент України Володимир Зеленський нагородив його орденом "За мужність" ІІІ ступеня — посмертно. 

— Ми поховали його на Західному цвинтарі Одеси. Тож маємо бути тут, поближче до нього. Бачиш, Асане, ти так хотів додому. Тепер ми прагнемо туди й за тебе, і за себе, і за весь наш народ, — каже господиня маленького будиночка на краю села, в якому живуть самі жінки.

Паперову та цифрову версії можна придбати на сайті видавництва
Авторка: Євгенія Генова
Мова видання: українська
Обкладинка: м'яка
Кількість сторінок: 224
Формат: 84х108 1/32
Жанр: Суспільно-політичне видання
Серія: Фронтир
Рік видання: 2023
ISBN: 978-617-551-732-1

Євгенія Генова

Поділитися