"Мателот": відродження української морської прози

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Україна – морська держава. За часів російської імперії екіпажи воєнного флоту формували переважно з українців. І це не дивно, бо саме для українців через географічне розташування країни море – це природне середовище, а "чайка" - це не тільки птиця. Я запитала ШІ (так, роблю це час від часу), і ШІ сказав мені ось що:

Княжі походи: українське мореплавство починається зі слов'янських лодій (човнів-однодеревок).

Походи на Царгород: князі Олег, Ігор та Святослав здійснювали масштабні морські походи Чорним морем проти Візантії.

Козацька доба (XVI–XVII ст.)

Легендарні "чайки": швидкісні, маневрені козацькі човни довжиною до 20 метрів, що вміщували до 50–70 осіб.

Морська домінація запорожців: під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного козаки проводили зухвалі операції в Чорному морі, штурмували фортеці Варну, Синоп та навіть передмістя Стамбула.

ХІХ – початок ХХ століття

Порти та суднобудування: Одеса, Миколаїв та Херсон стають головними центрами торгівлі та суднобудування.

Флот УНР (1917–1918 роки): після розпаду імперії 29 квітня 1918 року більшість кораблів Чорноморського флоту в Севастополі підняли українські прапори й увійшли до складу флоту Української Народної Республіки.

Я вже не кажу про легендарну китобійну флотилію "Антарктика". Колись це здавалося цілком природним. Зараз я думаю: який це був насправді жах, яка бійня. Але повсюди на Староконці продавався китовий вус та кашалотовий зуб, а в магазині "Дельфін" на Ришельєвській – китове м’ясо.

Не кажу вже про освітні заклади тощо... Незалежна Україна, на жаль, у перші роки свого існування розтратила те, чим могла би пишатися, але залишились дослідні інститути, освітні заклади, ну і, звісно, моряки. В Одесі, до речі, морська професія завжди була престижною. Власне, через ентузіастів отой престиж підтримується й зараз. І ось моряк та письменник Антон Санченко – письменник-мариніст, перекладач, видавець, розробник інформаційно-пошукових і аналітичних систем, засновник українського електронного видавництва "Електрокнига", про історичну дилогію якого я тут нещодавно писала, "ще до ковіду, ще до повномасштабної війни", як сказано в релізі, "в далеких 2017–2018 роках" заснував конкурс морської прози ім. Лисянського "Мателот". Умови конкурсу незмінні: його судять професійні моряки. За часи повномасштабної війни вийшли четвертий та п’ятий морські збірники "Мателот" (2024 та 2026 роки). То ми про них і поговоримо. Звісно, 40 оповідань загалом відрецензувати неможливо (кожний збірник по 400 сторінок), але можливо поговорити про феномен нової морської прози, бо перед нами, завдяки конкурсу, широке полотно.

МАТЕЛОТ : морський збірник (2023–2024) / уклад. А. Санченко.  Київ: видавець Санченко А.В., 2024. До збірника увійшли 20 оповідань переможців конкурсу, лозунгом якого цього сезону було "За російський флот – до дна!" І, як зазначає видавець у передмові, так воно зрештою й вийшло. Переможцем конкурсу став капітан Сергій Білошкуров з Мелітополя, цей збірник присвячений його пам’яті.

Як не дивно, тут не те щоб багато оповідань як таких. Оповідання – хоча б "морське", хоча б "сухопутне" - насправді складна річ. Воно вимагає від автора вміння тримати баланс на малому просторі, причому баланс цей часто між смішним і сумним або страшним... Ну, ось є, скажімо, таке "одеське" оповідання Юрія Сімонова "Гамбурзький півень" (я так і гадала, що для півня все погано закінчиться). Може, ще одне-два – і все.

Інша річ – нариси про давнину або сучасність. Щодо давнини, то в історичному нарисі Сергія Манукяна "На самому початку Військово-морські сили України – три роки війн та надій" йдеться саме про те, з чого я почала цю рецензію, але набагато докладніше. Взагалі історія українського морехідного діла – це те, чим ми можемо пишатися. То не дивно, що кілька авторів занурюються в історичні дослідження, як, наприклад, Василь Вельможко ("Втеча з московського полону через три океани") або Олександр Морозов ("Два Джорджі або Як мандрівник Лисянський з президентом Вашингтоном зустрічався (історичне есе-розслідування)"), або, вже  трохи ближчі до сучасності,  Олександр Чудновець ("Історія загибелі монітора "Мартинов""). Частково такі дослідження або реконструкції близькі до белетристики, як, наприклад, "День, коли могла статись ядерна катастрофа" Марини Мельник.

Кілька текстів поєднують історичні нариси й епізоди з власної біографії, як, наприклад, Олександр Калініченко ("Під сузір'ям Південного хреста"), кілька – суто біографічні (Олександр Ленгауер, "Про життя без моря" та "Курсантські спогади" лауреата першої премії Сергія Білошкурова). Є синтетичні жанри, в яких історичні факти чергуються з художньою прозою, власними спогадами та есеями — як у повісті Василя Придатко-Доліна "Беллінґсгаузен. Повернення". Є такий поширений колись в історичному наукпопі жанр, де сухі факти супроводжуються белетризованим наративом, як у повісті Володимира Слонопаса "Тринадцять місяців і тринадцять днів".

Ну, а оскільки Україна – частина великого світу, то ми знайдемо тут історію пірата Белламі (Віктор Губарев, "Морський Робін Гуд"), "Пристрасті за Фінікією" Марини Гримич і щемливе оповідання Юрія Грешка "Левіафан" (пам’ятаєте, я писала на початку, як змінювалося зі зростанням екологічної свідомості ставлення до китобійного діла – так це воно) або історію першої жінки, яка здійснила навколосвітню подорож (Євгенія Чемерис, "Жанна Барре"). Ну й, звісно, завжди є місце життєвим щемливим приватним історіям (Ганна Люта, "Подорож в нове життя").

Насправді, як не дивно, саме романтики, морських пригод, тут не так вже й багато. Ну, ось Мореас Фрост "Грайлива акула". І, вишенька на торті, прекрасний Маркіян Прохасько "Живі гори океану. Мандрівка через протоку Дрейка до антарктичних островів" - один із найкращих зразків сучасного травелогу.

Чи є тут остання наша війна? Так, є, але ще небагато. Наприклад, в оповіданні Василя Нечипоренка "Лукич і штурманський годинник" і частково в повісті про виживання Богдана Гавриша "І мокрі дошки пахли сіллю". Взагалі кожний збірник можна розглядати ще як документ епохи, а через війну історичні часи не повзуть, а летять – так швидко все змінюється.  Тож зараз подивимося, що в наступній збірці.

МАТЕЛОТ : морський збірник (2024–2025) / уклад. А. Санченко.  Київ: видавець Санченко А.В., 2025. Вже 26 оповідань. З гаслом "Ніколи не здавайся!" і темою – Український морський коридор (все так швидко змінюється, що я потребувала кілька секунд, щоб згадати, про що це й чому актуально). Морський збірник присвячено Олексію Вадатурському, українському агропідприємцю,  Герою України, віцепрезиденту Української зернової асоціації, який 31 липня 2022 року разом із дружиною загинув під час російського обстрілу  Миколаєва. Ракета влучила в їхній будинок вночі, коли подружжя спало (його агропідприємство "Нібулон" підтримувало "Мателот").

Ну що, поїхали. Ігор Паламарчук, "Думки і спогади" - це насправді щось на кшталт передмови, доля українського торгового флоту в сучасних умовах. Павло Свищ, "Сон не в руку" - мемуарна проза, перше знайомство хлопця з морем, і що було далі. Оповідання на морському матеріалі – Ірина Міщанчук, "Капітан Щука". Тут, я би сказала, така окрошка з традиційних морських сюжетів – і старий моряк, і його історія, і корабель, який везе не щось там, а спеції ("В один із перших рейсів я пішов на кораблі, що возив спеції з островів із кучерявими пальмами та мавпами-базіками"), і яхта багатія, і падіння за борт, і історія виживання, і зустріч зі страшним восьминогом, і, нарешті, щоб якось прив’язати ото до сучасності: "Екіпаже, готуйсь! Коридор розблоковано, - прорізав передранкову тишу порепаний голос". Вадим Івлєв, "Крижана блакить" - теж такий сюжет для індійського фільму, дивні збіги, морські байки, жахи, втрачені родичі, невідомий рятівник...

Британія, початок ХХ століття. Знов Володимир Слонопас, "Розповіді корабельного кочегара", який (кочегар, не автор), окрім всього, був кочегаром на "Тітаніку" (так, врятувався, як ви вже здогадалися). Насправді це такий вельми собі докладний нарис історії британського флоту до і на початку Першої світової. "Війна... руйнує стосунки, ламає долі. Проте Бог завжди поряд із кожним, кого торкнулися гіркота та розруха війни, поряд із тим, хто страждає, хто втратив життєві орієнтири. Його любові достатньо, щоб зцілити поранене серце та допомогти побудувати нове життя. Є надія, коли ти з Богом!"

А, ну так, так. Тарас Ткалич, "Жалібна пісня чайки" - ви вже здогадалися, історичне оповідання  про козаків, які, як то водиться,  поплили визволяти християн з турецьких в’язниць ("Підійшовши до галер, безліч козаків повставали й розкричались. Вони вигукували такі моторошні прокльони, що якби хоч один збувся, то туркам було не позаздрити. Дехто знімав штани й показував голе гузно, хтось крутив дулі, але при цьому більшість не забувала веслувати..."). І, нарешті, Євгенія Чемерис, "Рай і пекло острова Норфолк". Так, це докладний історичний нарис.

Нарешті з’явилася фантастика. Антон Огей, "Рубіж 511". Ви будете здивовані – це горор. 1928 рік, зловісний вчений і його жахливе створіння на борту пароплава, такий собі Чужий...  І так далі. Й доля його саме така, як у його колеги з "Ностромо". Радій Радутний, "Що ви знаєте про мертвих водолазів?" Дуже симпатична футурологія + містика, герой такий собі відьмак. "Ось ці сліди на душі – дві русалки зі ставка біля руїн старого млина в Пришивальні. Ми кохалися, а потім я пригостив їх срібним ланцюжком по шиї. Срібло для русалок – як розпечене  347 залізо для нас. Вони, правда, хотіли мене з’їсти, але все ж міг обійтися гуманніше. Ставок маленький, поживи ніякої, рано чи пізно русалки мали вийти на полювання. Вийшли, їх спіймали й спалили. Не я. Що там тих русалок, без мене селяни впоралися. Цей шрам на серці – це дівчина-привид з палацу Остен-Закенів. Одне з перших завдань, ще у дев’яностих. Ні, ми не кохалися. Лиш танцювали у сяйві місяця й цілувалися після того..."

Ну й, звісно, з мертвими моряками все не так просто. Один із найсимпатичніших текстів збірки. Ел Фаретра, "Болгарське танго". Загадкова жінка, пристрасть на кораблі... "Лія повільно йшла до мене, дивлячись прямо в очі. У них було щось мені незнайоме. Це був погляд пантери, готової до бійки і до любові одночасно". Оптимістичний кінець. Під останньою фразою: "Одеса, 2011. У тексті використано матеріали блогу Володимира Ленського". Чи не застаріли стиль та сюжет, судити читачу.

Тут, порівняно з попередньою збіркою, чимало авторів-жінок. Христина Філіпенко, "Досягти небокраю" - повість про мінливі гендерні ролі і, звісно, про виживання… Ірина Романенко, "Листопадова відпустка". Героїня, ховаючись від війни на екзотичному березі, знаходить пляшку зі загадковою запискою... Ну, й заверті... "Тепер вони з Джоном постійно зустрічалися на ланч, а також уже втретє вечеряли разом, коли Мелані вдалося спокусити економіста пляшкою віскі у своєму номері і затягнути його в ліжко. Джон не дуже опирався, він вочевидь скучив за жіночим тілом". Війна тут – ніби перець, гостра приправа до тексту, прив’язка до "моменту".

Знов історичний нарис Василя Вельможка – цього разу біографія Джозефа Конрада. Об’ємна "історична розвідка" Олександра Чудновця "Кораблі і судна з назвою "Україна" на борту". Сергій Гринько, "Друге життя "Ельборуса". Уривок із фамільної хроніки". "Присвячено прапрадіду автора – військовому моряку Дем’яну Семеновичу Гриньку (01.07.1851 – 10.01.1904), який рівно 150 років тому розпочав службу в нижніх чинах на пароплаві "Ельборус", а також самому пароплаву та його славній команді в період 1874–1887 років – з часу повторного перейменування до повторної загибелі корабля". Там ще фамільні парсуни є. Катерина Калініченко, Галина Леонова, "Сайрові сокоти!" Це про вилов сайри й не тільки. "За чотири місяці, під час своєї відпустки підводника атомної субмарини, Санич здійснив свій другий рейс уже на середньому морозильному риболовному траулері (СРТМ) проєкту 502. СРТМ "Родино" Приморського КРКС, нафаршироване японською навігаційною та пошуковою технікою компанії Furuno, спеціалізувалось на добичі та переробці краба". Насправді дві доньки пишуть історію свого батька, якого, до речі, ошукали в Одесі. В’ячеслав Турченко, "Капітан Шиклі". Така, я би сказала, типова морська проза.

І, нарешті, воєнна, точніше, воєнно-морська проза. Енергійне оповідання Олега Константинова "Військово-морський день бабака". Довідковий нарис, присвячений мінній небезпеці, – знов Олег Константинов, "Фрикадельки". Знов маленький нарис Олега Константинова "АКашка. Два дні з життя старого катера: як перемагають і вмирають українські військові моряки": "Ішов якийсь там день повномасштабної війни. Дядю Льоню витягли. І кока-кулеметника. І навіть кота Гошу. А командир залишився там, на дні головної річки прекрасної України". Безхитрісна історія виживання від Максима Симоненка "Конан. 14 годин у морі". Навіть є пригодницька повість Джей Ві "За капітана!" ("Легенькі хвилі злегка погладжували судно, ніби підбадьорюючи. Бодай у цьому не було необхідності. Балкер гордовито виблискував у променях осіннього сонця, впиваючись честю стати першим судном, що пройде тимчасово створеним українським коридором").

Марина Мельник, "Що це було? Мабуть, НЛО!" - жваве оповідання про "хлопчика на побігеньках на канадському балкері U-sea Alberta". Зерновий коридор, невідомий дрон. Ні, нічого такого не трапилося, всі цілі. До речі, я теж ніколи не кладу буханку на стіл догори дриґом. Ігор Кручик, "Шлях зерна" - нарис, присвячений Олексію Вадатурському. Всеволод Поліщук, Поліна Кузьміна, "Деруни" - є такий вид журналістського оповідання, щось на кшталт "теплого репортажу". "Стоп! Там хлопці завершують бій. Хто його знає, скільки ще їм доведеться шмаляти по тих "птахах". Ти знаєш, котра година? Маємо бути готовими нагодувати їх у будь-який момент. Тремо!" Богдан Гавриш, "Крізь чорну воду" - контрабанда навпаки, герой везе продукти у відрізане село на окупованих територіях.

Тож що можна сказати? Щоб отримати шедевр, треба рихлити ґрунт. Власне, я сприймаю такі збірки саме як живильне середовище для майбутніх паростків (хоча, звісно, яскраві тексти тут є). Певна, щось неймовірне з’явиться і, скоріш за все, поза конкурсними збірниками. Але класно, що такі збірки виходять. Це така точка збірки національної свідомості, бо ми, як я вже казала, морська держава. Щодо тематики. Здається, наші мариністи тяжіють до історичних нарисів, до систематики, каталогізації тощо – хоча в останньому томі їх менше. Що зрозуміло. Історичні дослідження вимагають часу й концентрації. Але навколоісторичної прози чимало, бо саме зараз йде пошук відповіді на питання "хто ми", а без історичних екскурсів відповісти на це майже неможливо. Війна ще, я би казала, не в фокусі, ще опрацьовується, поки що на рівні таких журналістських нарисів. Що й не дивно, бо війна на морі й війна на суші – це, м’яко кажучи, дві великі різниці, дві війни. Тут, до речі, треба пам’ятати, що капітанські суднові журнали – насправді нудна штука, якщо на судні не трапився бунт, нікого не висадили на незаселений острів, ніхто не відкрив Америку і поруч не проплив, сяючи примарними вогниками, Летючий Голландець.

 

Марія Галіна