"Український детокс": Одеса як місто, де розбиваються серця

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Я вже, здається, писала тут, що Одеса в певному сенсі – унікальне місто, бо воно приростає сенсами майже виключно через ностальгію. Ностальгія ця забезпечується тими одеситами, які кинули місто заради кар’єри (за радянських часів це переїзд переважно до москви), але найважливішу роль тут зіграла еміграція: дореволюційна (коли їхали в пошуках кращої долі), 20-х (коли тікали спочатку від смути, а потім від радянщини), 70-х (знов від радянщини, бо почали випускати), 90-х (коли тікали від 90-х, тому що це ж були 90-ті). Я нічого не забула?

Зараз нова хвиля: ті, хто виїхав через повномасштабне вторгнення. І ми ось-ось отримаємо (вже отримуємо) нову хвилю літератури. Переважно вона присвячена тим маленьким і немаленьким драмам, які супроводжують вимушений відрив від коріння (про п’єси Наталки Ворожбит я тут нещодавно писала). Що важливо: в останньої хвилі є певна особливість. Вона складається переважно з жінок. З дітьми, без дітей, але з жінок. Чоловіки залишилися, і жінки мають самотужки  битися з труднощами перекладу, опановувати нове життя, починати все з порожнього місця тощо. І нервувати через тих, хто залишився.

Тож не дивно, що ота література нової хвилі еміграції буде переважно жіночою. Вона буде про адаптацію. Про відчуження й непорозуміння, яке наростає між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Про розрив родинних зв'язків. Про створення нових. Це будуть так звані "жіночі" романи (ось вийшов щойно "Євшан" Катерини Заремби), тревелоги, літературні щоденники – усе, що завгодно. Але – жіночі. Тут – воєнна проза, там – боротьба з чужим побутом, самозбірка з нуля... Чи буде вона ностальгічною? Це, насправді, не таке вже й легке питання.

Олена Боришполець, поетка, письменниця та журналістка з Одеси, певним чином тут стоїть трохи окремо, бо на початку активної фази війни вона переїхала до Штатів як writer-in-residence Піттсбурзького університету. Книжка оповідань та есеїв "Український детокс" ("Кондор", 2023) видана за підтримки Краківського інституту літератури, тож це, вочевидь, трохи інше. Але "постійний пошук і втеча" - тема, яка заявлена вже в анотації. "Пошук і втеча" - це про невизначеність, яка зазвичай супроводжує зміну життя, країни та мови. Вона "обнуляє" все зовнішнє, увесь минулий досвід, усі зв’язки, залишаючи тільки те, що тримається в пам’яті, те, що можна забрати з собою. Але пам’ять – підступна тварина.

Саме в такому стані повної невизначеності (книжка, як сказано вище, видана в 2023 році) авторка складає книжку, яка має допомогти якось визначитися. Що таке визначитися? Це, по-перше, хто я? А по-друге – навіщо я?

"Я цисгендерна жінка тридцяти дев’яти років. На плечах два шлюби... Маю собаку, велосипед, гарну уяву, але не ілюзії" - так починається оповідання, яке дало назву всій книжці. Щось знайоме, так? "Я зручна, невелика, компактна та добре оснащена. У мене маленький, невибагливий шлунок, сильні легені, плоский живіт та міцні м'язи рук. Я не приймаю жодних ліків, не ношу окуляри, не потребую гормонів..." - так, це "Бігуни" Ольги Токарчук. Там, де ти постійно змінюєш соціальні ролі та географічне розташування, треба якось зафіксувати себе. Тобто окреслити те, що є тобою. Тут, правда, трохи інша екзистенційна ситуація – героїня досліджує себе через літературно трансформовані хроніки ковіду. Так, нам, можна сказати, пощастило – у нас екзистенція на екзистенції (це іронія, якщо що).

І ось саме тут я зіткнулася (як рецензент) із певними проблемами. Бо я, бачте, рецензент-систематик.

Я ось про що. Перше оповідання, "Красиві люди", датоване. Це листопад 2015-го, локація – Одеса. Усе оповідання – лист-звернення до подруги. Героїня згадує водночас два ключові міста – Одесу та Париж, обидва виявляються небезпечними, майже ворожими, хоча Одеса поки що таке місто, де можна якось заховатися від жахів життя. Але ось у чому річ. Інші оповідання не датовані, і ми можемо тільки за непрямими відсиланнями здогадатися, коли саме вони написані. Ну, так, оповідання "Український детокс", яке дало назву збірці, скоріш за все, написано у двадцятому, бо у двадцять першому ковід уже став рутиною. Так, останнє у збірці оповідання, "Червоний місяць", закінчується фразою "Удома другий рік точилася війна. Я повертався до Одеси". Скоріш за все, таки п’ятнадцятий, але теоретично може бути й двадцять третій. Тож якось простежити трансформацію авторки, вектор її пошуків – що для мене завжди важливо, коли йдеться про збірку – я не можу. Тут проблема в тому, що спогади – штука флюїдна. У різні часи ти згадуєш різне, а якщо й те саме, то кожного разу інакше.

Так ось, про спогади. Зазвичай саме ностальгія повертає нас до золотої доби, що є, звісно, ілюзією, але так воно працює. Одеса Боришполець (до речі, в оповіданні "Testa Rossa" у неї з’являється оте хрестоматійне вже визначення Одеси як міста "між Чорним морем і степом"), по-перше, місто небезпечне, нафаршироване дитячими та підлітковими травмами, тут рідко бувають щасливими, тут умирають і вбивають. По-друге, це місто закрите і, попри традиційне сприйняття, не дуже гостинне. "Попереджаю тебе, дівчинко із самого Херсона..." Чужих тут не дуже люблять, але й до своїх ставляться байдуже. Тут ще можлива любов – навіть між хлопцем "з цього боку" балки та дівчиною "з того боку", але втрата все ж таки вірогідніша. Як результат, героям і героїням Боришполець бракує повітря (ось парадокс міста між морем і степом), і, мабуть, саме тому вони починають свої пошуки, біжать куди завгодно, аби бігти – хоча б до Старобільська, на знімання фільму за романом Сергія Жадана, "у смердючому поїзді "Київ – Лисичанськ". Але переважно до "культурних святинь". Париж, Флоренція. Герой останнього оповідання вилітає до Греції. Чому? Бо його "дуже захопила культура грецьких плакальниць". Герой їде за "філософією ставлення до смерті".

Тож виходить так, що герої Боришполець їдуть не стільки "від", скільки "за", і їдуть вони за сенсами, потребуючи не стільки нових міст, скільки нових міфів, щоб якось позбутися минулого. Річ у тім, що міфи ці виявляються зовсім не новими. І один із них – це міф про "культурну Європу", який героїня спростовує вже в першому оповіданні. Бо Париж виявляється, ну, так собі Парижем (хоча, до речі, там вона зустрічає мене й мого чоловіка, бо ми, звісно, круті). І оці пошуки, оцей новий стан треба якось відрефлексувати.

Тут виникає певний парадокс. Хоча, може, це цілком природна річ. Бо там, де йдеться про Одесу, про впізнавану одеську богемну тусовку, про географію сумнівних одеських околиць, літературна матерія з її напругою помітно щільніша, бо туди вкладається весь попередній досвід життя з його травмами та спогадами. Пам’ять вихоплює яскраві епізоди, випадкові картини, сильні емоційні моменти. Навіть якщо вони травматичні.

З іншими містами інша історія, бо вони виникають скоріше як яскраві тимчасові скетчі, вони опрацьовуються на ходу, за ними не стоїть глибинний особистий досвід. Мабуть, саме через це авторка намагається заповнити лакуни власного досвіду через культурні паралелі та відсилання. Протягом 80 сторінок (книжка невелика) ми зустрічаємо імена Міллера, Кафки, Светонія, Марка Аврелія, Тацита, Сервантеса, Веласкеса, Флобера, Вагнера, Малера, Вірджинії Вулф тощо й навіть цитату з Данте. До речі, перші рядки "Божественної комедії" супроводжуються приміткою, що це саме вони. Вочевидь, авторка не дуже довіряє читацькій освіті. Приємно, що ані Жадан, ані Хаєцький, коли з’являються в тексті, жодного пояснення не потребують.

Ще раз повернуся до відсутності дат під текстами. Бо якби вони були, я була б певна. А так можу тільки припустити, що авторка у своїй літературній еволюції випробовує такий інструментарій, як "новий європейський стиль", що б це не означало: сюди входить і будь-яка англомовна проза, і балканська тощо. Тобто знов втеча й пошук, цього разу втеча від пострадянського мейнстріму та пошук відповіді на запитання "навіщо я?" І саме тут ми й спостерігаємо перетворення наративної прози на есеї, принаймні такі собі есейні вкладиші, прошарки. Сам по собі експеримент цікавий, але есеї насправді – така підступна річ...

Щодо "нового європейського наративу" як такого, то, як мені не ніяково, зізнаюся, що власне мені він не дуже зрозумілий. Саме тому для мене залишилася закритою історія "Його звали Христос, і він її вбив". Можливо, це можна інтерпретувати як зашифровану трагічну долю європейської родини, що подана через євангельські алюзії, але я можу помилятися. Може, у вас виникне інша інтерпретація – цікаво буде спостерігати.

Ну а наразі про загальний месидж "Українського детоксу", принаймні як я його зрозуміла. Життя бентежне, травми дитинства та дорослішання не відпускають (свідчу, що саме Одеса в цьому сенсі була – принаймні була – дуже жорстким містом). Якщо втеча й можлива, то тільки у "світову культуру". Але...

Так, Одеса – не найзатишніше місце для життя. Але річ у тім, що всі міста, окрім Одеси, примарні та сприймаються переважно через культурний або випадковий досвід, бо де ж нам узяти інший...

І ось герой останнього оповідання все ж таки повертається з теплих грецьких островів в Одесу, де зазнав травми та поразки.
 

Марія Галіна