Очеретяний трамвай Одеси: історія, міфи та архітектурні перлини

Наша розповідь починається на кінцевій зупинці одеського трамвая 20 маршруту. В Одесі його ще називають очеретяним чи комишевим. Історія очеретяного трамвая починається 1883 року. 19 травня 1883 року було відкрито маршрут кінного трамвая від Наришкінського узвозу (зараз узвіз Маринеска) до Хаджибейського лиману, через десять років на маршруті з’явився й паровий трамвай. На початку XX століття лінія вела до курортних місць на березі лиману, де були дачі одеських багатіїв, а також чудовий старовинний Хаджибейський парк. 

Згідно з договором, підписаним містом з бельгійцями в 1879 році, через те, що прибутковість лінії на Хаджибейський лиман обумовлювалася насамперед цілющою силою лиману, а будівництво цієї лінії, яка проходить через затоплювану низовину, потребуватиме значних робіт, міське управління надало безплатно пану Бонне на ім’я якого було укладено перший контракт на весь час концесії ділянку на березі лиману розміром до 3 десятин поблизу шляху конки для облаштування на ньому лікувального або розважального закладу для залучення одеської публіки.

Цей маршрут мав великий попит на той час. У газеті "Одеські Новини" за 2 червня 1885 року можна прочитати цікаву згадку про аварію на конці, що прямувала з Хаджибейського лиману до міста. Аварія сталася через те, що у вагон набилося 64 особи. Конка зійшла з рейок. Пасажири самі поставили конку на рейки й доїхали до міста. Через кілька днів на тому ж місці стався ще один інцидент: вагон конки був настільки перевантажений, що кінь на середині шляху просто відмовився йти далі. Трамвай стояв, поки кондуктор не повернувся з міста з новим конем.

Отже, на початку XX століття лінія вела до курортних місць Хаджибейського парку, навколо якого знаходилися дачі заможних громадян. На берегах лиману були прекрасні пляжі, що збирали багато людей. Після окупації нашої землі радянськими військами дачі були розграбовані. Поступово раніше цілком респектабельний та привабливий для туристів район втрачав своє значення, а популярність цих місць як курорту значно знизилася.

Першою цікавою пам'яткою маршруту є "Глухий міст". Виїжджаючи з-під мосту, ви потрапляєте до надзвичайно колоритної частини Одеси. Трамвай йде під залізничними мостами, між насипами, серед скупчення вантажівок.

Місце для прокладання трамвайної лінії було невдалим з технічного погляду. У ніч на 15 липня 1908 рок Одесу спіткало лихо - потужна злива. Річище річки, в якій зараз перебуває вулиця Балківська, наповнилося водою. Злива була настільки сильною, що водні потоки зруйнували лінію на той момент уже парового трамвая на Хаджибейський лиман. Довелося перекладати рейки в районі Глухого мосту. На території товариства бельгійського трамвая розбіглися коні. Було оголошено нагороду у три рублі за кожного спійманого коня. Під час повені в депо конки на Пересипу загинуло 36 коней.

Наслідки зливи, перекладають рейки 20 трамваю. Фото надав автор 

Спочатку це була дорога, що веде до Хаджибейського лиману. Вона поєднувала центр міста зі старовинними козацькими поселеннями аж до Усатового. Втім, дорога не балувала мандрівників зручностями. "Сама шкода, а не шлях!", - у серцях вигукували вони. Саме так з’явився топонім "Шкодова гора" - плато, поруч з яким проходить частина лінії очеретяного трамвая.

Далі можна побачити п'ятикупольну церкву при "Будинку Трудолюбия" та залишки самої будівлі "Будинку Трудолюбия". Цей заклад збудували в 1895-1896 році за проєктом відомого одеського архітектора Льва Влодека, і він виконував функції свого роду "центра соціальної реабілітації". Люди, які не мали можливість знайти для себе оселю та купити харчі, приходили в цей заклад та працювали в різних майстернях за дах над головою та їжу.

Фото надав автор

Далі трамвай продовжує свій шлях вулицею Вапняною. Серед звичайних та непримітних будинків виокремлюється один – лакофарбова фабрика товариства "Гольцапфель та Жандр". На будівлі є дата 1856. Але ця дата – невдалий новороб, будівля була збудована на початку XX століття, у вікнах третього поверху досі можна побачити п’ятикутну зірку – один з масонських символів, які й досі зустрічаються в архітектурі старої Одеси. Свого часу десь тут проходила третя межа Порто-франко.

Будівля фабрики товариства "Гольцапфель та Жандр". Фото надав автор

Далі індустріальні пейзажі зовсім не нагадують, що до 20-х років минулого століття ця місцевість була курортною. Тут розмінювалися десятки дач, кожен сезон приїжджали відпочиваючи. На жаль, радянська окупація знищила цей курорт.

Стає зрозумілим, чому цей маршрут назвали очеретяним чи комишевим. Фото надав автор

Далі по маршруту Шкодова гора. Вздовж трамвайних рейок очеретяного трамвая залишилися зупинки, збудовані бельгійським товариством у 1911–1915 роках. Перша з них розташована на другій станції Хаджибейської дороги. Така назва зупинок невипадкова – з 1893 року цією лінією курсував паровий трамвай (фактично потяг), тому й зупинки називаються станціями. 

Друга станція Хаджибейської дороги. Фото надав автор 

Біля цієї зупинки зберігся унікальний козацький цвинтар XVIII століття який має назву Сотниківської Січі. Цвинтар виник між 1775 та 1791 роками. Найстаріше знайдене поховання датується 1791 роком. Це могила немовляти Іоана у центральній частині кладовища. 

Хрест 1791 року. Фото надав автор 

Один із перших дослідників цвинтаря Роман Шувалов у 1992 році нарахував 205 надгробків, серед яких 33 мали написи. За версією професора Тараса Гончарука, назва "Сотниківське" виникла через напис на хресті в центральній частині цвинтаря ВОСЛАВУ БОГА ХРИСТА / ЗДЕСЬ СПОЧИВАЄ МЛАДЄНЇЦЪ / АНФТИМЪ СИНЪ МАРКА / СОТНИ / ЧЄНКА / АВУСТА 21 / 1824 ГОДА.

Хрест, який дав назву цвинтаря. Фото надав автор

Далі маршрут 20-го трамвая проходить уздовж Малого Середнього та Великого Куяльників – козацьких поселень, що виникли у другій половині XVIII століття.

У 1775 році, після розорення Запорізької Січі, одна з груп запорожців, що вийшли звідти, оселилася на одеському Пересипу, розраховуючи на заняття рибальством. Інша група осіла по балках Хаджибейського лиману, заснувавши кілька сіл, серед яких були села Усатове, Нерубайське, а також Куяльницькі хутори, які тепер практично розчинилися в межах Одеси. Хутори названі так за назвою лиману, якій зараз відомий під назвою Хаджибейський. За старих часів нинішній Куяльницький лиман називався Великий Куяльник, а Хаджибейський - Малий Куяльник.

Жителі цих сіл займалися окрім сільського господарства, видобуванням пильного вапняку для будівництва будівель в Одесі.

Ці поселення зіграли важливу роль у розвитку Одеси в XVIII - XIX століттях, бо вони частково забезпечували місто необхідними сільськогосподарськими продуктами.

Крім добування будівельного каменю, багато жителів села Куяльник займалися так само і випалюванням вапна, тому що в Одесі на нього був великий попит. Також у цьому районі були розвинені соляні промисли. Сіль видобували в Куяльницькому і Хаджибейському лиманах, а потім розвозили її на возах, запряжених волами по всій Україні. Розповідають, що через територію нинішнього Хаджибейського парку і проходив Чумацький шлях.

Численні виходи пильного вапняку поблизу Одеси забезпечили козаків роботою каменярів. Добута порода йшла на зведення будинків в Одесі, де активно велося будівництво. Досить часто у відпрацьованих виробках каменярі створювали собі своєрідні будинки, які мали одну зовнішню стіну з вікнами та дверима, як у звичайних будинках, а інша частина будинку розташовувалася в скелі. Докладно ми вже писали про "Печерні будинки Куяльника".

Фото надав автор

Більшість мешканців села Куяльник займалися видобуванням каменю у місцевих каменоломнях, що супроводжувалося частими нещасними випадками. Згідно з метричними книгами, з 1809 по 1822 рік загинули під обвалами 21 особа.

У метричних книгах Вознесенської церкви згадуються "довгожителі", вік яких перевалював за 100 років. Наприклад, міщанину з прізвищем Ковта, який помер у 1817 році, за документами було 125 років. Швидше за все, це пояснюється тим, що кріпаки-втікачі в Одесі, де ніколи не було кріпацтва, купували паспорти померлих людей і таким чином "легалізувалися".

Каменярня в районі Куяльницьких хуторів. Фото надав автор 

Але повернемося до маршруту очеретяного трамвая. Добре збереглася й бельгійська зупинка на третій станції Хаджибейської дороги. Один із павільйонів цього маршруту дістав назву "дзеркальний". Назвали його так через те, що павільйон споруджений перпендикулярно до рейок, а щоб пасажири бачили трамвай, що приходить, навпроти зупинки було встановлено велике дзеркало.

Дзеркальний павільйон зупинки 20 трамваю. Фото надав автор 

Поруч з зупинкою розташована школа Малого Куяльника, яка була збудована у 1891 році. Зараз це одеський ліцей №127.

Школа Малого Куяльнику, зараз це Одеський ліцей №127. Зображення надав автор 

Шкодова гора – це ще й кіношний заповідник. Найперший фільм тут знімала київська кінофабрика у 1930 році. Звичайно, фільм був про контрабандистів. Кінороби залишили цікавий опис Куяльницьких хуторів того часу (правопис збережений, - автор): "…села, чи взагалі людського житла зовсім не видно. Просто перед нами збігають у Хаджибейську долину горбки, прорізані де-не-де розколинами-яругами. У долині видніє старий Хаджибейський парк. Він завжди наче тихо дрімає, мріючи про давню славу турецької зброї, переможний брязкіт якої долітав часом аж під східні кордони Речі Посполитої. Старі дерева вкрито хмарами куряви та листя нагадує лаврові вінки, запорошені од довгого лежання в коморі.

Коли авто під’їздить ближче, ми бачимо яруги, розколини з кам’яними стінами-скелями, що спадають униз – на дно – терасами. Кожна тераса є одночасно й вулиця, бо в скелях повидовбували хати (спеціально і попідчищувано рештки колишніх каменярень, звідки добували каміння на будування Одеси).

Кожна стінка яруги має по дві довгих "тераси-вулиці". "Подвір’я" огороджені низенькими мурами, все з того ж одеського вапняку. Стіни "хат" вибілено з всеукраїнською селянською охайністю, наче через увесь яр хтось провів по дві білих смужки на кожній стіні ярусу.

Дуже ніяково почувати себе під непевною, трохи кострубатою скелею, яка важить десятки тисяч тонн. Стіни більш-менш рівні, але самі форми й обсяг сіней, кімнати – дуже свавільні; коли довбали каміння, то звичайно, менш усього думали про пристосування до житла. Все ж заможніші селяни встигли позаймати просторіші печери й краще розчистити їх.

В середині хата мало чим відрізняється від звичайної хати на Одещині. Найпомітніша різниця – це свавільно чудернацька форма. Нема "полу", піч, здебільшого в окремій кімнаті. Умеблювання більше наближається до приміського і більш міщанського типу, ті ж самі дерев’яні, широкі ліжка, ті ж самі фіранки на вікнах і нескінчені серії фотокарток на стінах.
У менш заможних – внутрішність хати помітно наближається до типової селянської, з середньої України.

Хазяїн подвір’я, де ми працюємо, разом зі своїми товаришами навантажує фургончик бідонами з молоком". 

А в цьому будинку Кіра Муратова знімала фільм "Настройщик". Фото надав автор 

В районі 5-ї станції на вулиці Республіканській збереглася велична будівля синагоги, яка була побудована у XIX столітті, зараз це житловий будинок. Історик Самуїл Пен так описував цю будівлю на початку XX століття: "Неподалік лиману знаходиться також молитовний будинок, в якому євреї відправляють і нині богослужіння. Стара, 102-річна християнка, старожилка Хаджибейського лиману, свідчить, що будівля цієї молитовної було років 50 тому, але вона чудово пам'ятає, що років 80 тому на цьому самому місці був молитовний будинок, досить старий". На вершині Шкодової гори розташовувався старовинний єврейський цвинтар. Він був зруйнований під час Другої Світової.

Будівля колишньої синагоги на вулці Республіканській. Фото надав автор

Десь тут наприкінці XIX століття була дача негоціанта Діалегмено. Приїхав до Одеси в 1889 році Леся Українка очеретяним трамваєм дісталася до Хаджибейського лиману, на узбережжі якого розміщувалася грязелікарня. Приїхав до Одеси на лікування, Леся Українка зупинилася на дачі Діалегмено, на п’ятій станції Хаджибейського лиману. На жаль, сама дача залишилася тільки на старовинних картах одеського передмістя.

Фрагмент карти Віськовського з розташуванням дачі Діалегмено. Зображення надав автор

В деяких містах Шкодової гори можна зустріти дикі плодові дерева – те, що залишилось від колишніх садів заможних заміських маєтків. А біля одного з печерних будинків можна зустріти й дикий мигдаль.

Мигдаль на Шкодовій горі. Фото надав автор 

Кінцева зупинка очеретяного трамвая. Колись ця зупинка була дуже жвавою, сюди приїжджали заради унікального Хаджибейського парку, що розташовувався між схилами Шкодової гори та лиманом. Ось як описується цей парк у путівнику за 1892: "Стіна об стіну з дачею Вернера знаходиться прекрасний великий парк, що належить місту, і в ньому міський лікувальний заклад. Це найкраще місце на Хаджибейському лимані і найкращий парк в Одесі, що заслуговує на особливу увагу. Парк цей, насаджений кілька десятків років тому французом-садівником, був придбаний згодом відомим колись багатієм-підрядником Волоховим, для якого він служив літньою резиденцією".

Парк Хаджибейського лиману. Листівка з колекції автора
 

А в путівнику Одесою за 1900 рік згадується турецька історія цієї місцевості: "В одному місці очі тішить маленький сосновий гай. Усіх сосен сім та місцевість так і називається "Сім сосен". За переказами, під час турецького панування, тут жив багатий турецький паша, і місцеві жителі навіть намагалися шукати ніби залишений ним скарб".

Готель в парку Хаджибейського лиману. Листівка з колекції автора 

На жаль, після Другої Світової, коли радянські війська безглуздо підірвали Хаджибейську дамбу, маршрут 20 трамваю скоротили. Зараз він не доходить до Хаджибейського парку. Та й від парку мало що залишилося.

Розворотне кільце 20 трамваю. Фото надав автор

Дмитро Жданов