Маруся Женжерук: "В Одесі я завжди почувалася білою вороною"

В Одесі й досі триває боротьба за свідомість наймолодших: у школах і секціях поза уроками нерідко лунає російська мова, а діти втрачають навички соціалізації через онлайн-навчання та постійні тривоги. Як сформувати безпечне україномовне середовище, розвінчати імперські міфи довкола міста та виховати самостійну молодь? Про це Інтент поспілкувався з виховницею одеського осередку "Пласту" Марусею Женжерук. Також у матеріалі про те, чому пластуни Одеси вже понад рік чекають від міської та обласної влади власне приміщення і як організація вчить дітей критично мислити в умовах війни.

Якою ви були дитиною?

Я була дуже серйозна і була відмінницею. Моя мама вчителька, і завжди треба було бути ліпшою в очах інших. Я була дуже старанною, мені здається, занадто. Не могла якось безтурботно дуркувати. Завжди думала: "Що про це скаже мама?" Відриву на 100 % у дитинстві не було, але згодом я намагалася це надолужувати.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Яка ваша основна професія?

Наразі я є project manager у центрі підтримки підприємців "Дія.Бізнес" в Одесі. Я працюю там більше року. Веду різні проєкти, пов'язані з безбар'єрністю та ветеранським бізнесом. Ми також знімаємо подкаст про одеських підприємців і те, як вони починали свій бізнес.

Хто ви за освітою?

Я економіст-бухгалтер. Закінчила Одеський національний економічний університет.

Звідки ваша любов до скаутингу?

Ця любов прийшла поступово, коли я вже опинилася в самій організації. Мені здається, коли я починала, то до кінця не усвідомлювала, що то є. Я була в пошуках україномовного середовища. В Одесі я завжди почувалася білою вороною, бо в моїй родині всі говорили українською, а в школі, університеті, серед друзів і близьких – ні. Тому я завжди прагнула знайти людей, поруч із якими моя мова не була б бар’єром, з якими я могла б почуватися вільно.

В "Пласту" я знайшла середовище, де я і мої діти могли б спілкуватися в першу чергу українською мовою. Все решта було другорядне. На вишколі, ще перед початком занять, мені відгукувалися всі цінності організації: любов до мандрівок, до України, прагнення виховувати це в дітях. І загалом – навчити їх бути свідомими, самостійними, дієвими, вміти брати на себе відповідальність.

Як ви стали частиною організації?

Подруга скинула зголошення на вишкіл для дорослих. Це був КВДЧ – дводенний пластовий вишкіл. Там розповідають, що таке "Пласт", яка його структура, які принципи, методика, історія. Для людини, яка нічого не знає, дають з усім познайомитися. В підсумку ти приймаєш рішення, чи йдеш ти далі, тобто чи пишеш заяву на вступ до "Пласту". За підсумками цих двох днів я мала якісь сумніви. Пізніше я зустрічала багатьох людей, які в той чи інший період свого життя були членами "Пласту". Мене захоплювали їхні історії, те, що вони розповідали про цю спільноту.

Я вирішила, що це моя доля, що я там маю бути. Написала заяву й отримала можливість займатися виховницькою діяльністю з дітьми. Тут ти прокачуєшся на кожному занятті, тому що треба навчитися знаходити підхід до кожної дитини, залагоджувати конфлікти, навчити їх самостійності, спонукати і створювати для них середовище, щоб вони самі розвивалися. З ними треба гратися, співати й розважати їх. Щоб дітям було весело, ми маємо вчити пісні. Заради них я навчилася грати на укулеле, щоб наші заняття були більш веселі й музичні. Так мене б нічого не змусило, а тут був стимул навчитися новому. Перебуваючи в "Пласті", ти постійно вчишся новому.

Ви кажете, що сумнівалися, йти чи не йти. Чому?

Я сумнівалася, чесно скажу, щодо релігійної складової. Бути вірним Богові – перший пункт пластової присяги. В програмі є цілий розділ щодо виховання дітей в релігії, в християнських цінностях. Я вірю в Бога, але не ходжу до церкви щонеділі, не сповідаюся. Я не дотримуюся всіх цих норм, як люди, які дійсно щиро вірять. Мене це зупиняло, бо я боялася бути нещирою. Як я можу дітям щось розповідати чи з ними молитися, якщо я сама, наприклад, дома не молюся перед їжею? Тому що виховник має навчати, будучи взірцем для інших.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Я спілкувалася з людьми, які вже давно в "Пласті", і побачила, що там не всі були дуже релігійні. В першу чергу тут об'єднували цінності свідомого українського спрямування. Не було категоричності. Бо я думала, що мене в шию виженуть. Скажуть: ах, не так похрестилася, ти не пластунка. Я бачила, що немає осуду з боку інших дорослих, тобто тебе приймають. Я розуміла, що все окей, я не є чужою. З часом, коли ти спілкуєшся з людьми і ти в цьому, ти спокійніше це сприймаєш. У нас є заходи щонеділі, наприклад, літургії чи якісь обряди. У мене не виникає якогось дискомфорту, як це могло бути на самому початку, коли відчувала себе чужою.

Скільки часу ви в одеському "Пласті"?

Трохи більше двох років.

Більше 110 років скаутському руху загалом. Чи є наші українські національні особливості?

Наші українські в порівнянні з діаспорою?

З діаспорою, так.

Мені складно аналізувати. "Пласт" був заснований у Львові 21 квітня 1912 року. Потім він емігрував за кордон у 14-му, коли почалася війна, і розвивався вже в еміграції. За незалежної України він знову повернувся сюди. Мені складно порівнювати, яким є "Пласт" за кордоном і в Україні, тому що в мене немає досвіду комунікації з пластунами з діаспори. Хоча до нас приїжджали делегації з Італії та Німеччини, але з ними спілкувалися інші виховники. Мені здається, разючої відмінності нема. "Пласт" дуже чіткий за своєю програмою та структурою. Виконання програми і в Україні, і за кордоном є однаковим. Мова виховання усюди українська.

Наприклад, цього року моя донька мала нагоду відвідати табір у Німеччині. Там деякі діти спеціально вчили українську мову, щоб мати можливість долучитися до "Пласту". Мене це дуже вразило. Круто, що це спонукає дітей. З того, що я чула: у нас в Україні програма насичена і має відповідати всім пунктам, а за кордоном є певна доля вольності та лайтовості. У них є години, коли вони гуляють, дивляться на небо, просто розслабляються. І це, мабуть, дає дітям більше простору для творчості. В нас все-таки більше дисципліни. Але це не мій досвід, а моїх колег.

Навіщо "Пласт" Одесі?

Він дуже потрібний Одесі. Нам в Одесі дуже потрібна будь-яка організація чи структура, яка би показувала нашу українськість, нашу українську свідомість. Тому що твердження, ніби Одеса – російське місто, створене Катериною, - це пропаганда, брехня й нашарування. На жаль, люди забули свою справжню історію і навіть не намагаються дізнатися, якою Одеса є насправді, які люди тут мешкали. Тому "Пласт" є тією організацією, яка може показати, що в Одесі було багато українців, які говорили споконвіку українською мовою, несли культуру, показати справжнє обличчя Одеси.

В теперішніх умовах це дуже важливо, тому що це про виховання дітей. Час дуже складний – спочатку був коронавірус, а зараз війна. Діти дуже втрачають у шкільному вихованні через тривоги й онлайн-освіту. Ми в майбутньому можемо зіштовхнутися з певною проблемою, що діти не можуть бути самостійними, вони не навчені критично мислити. Саме "Пласт" може все це дати. Тобто він заповнює прогалини не стільки шкільного виховання, а загалом. Дає підґрунтя історичне, свідоме, національно-культурне. Я вважаю, що в Одесі й у нашому регіоні це дуже важливо. Якщо взяти Галичину, Львів, Тернопіль, Івано-Франківщину, то там немає необхідності відстоювати, що ти українець. Навіть не те, що доводити, у них це само собою. То ми повинні для себе й дітей все це показувати й щоразу ніби підкреслювати.

СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Є велика проблема навіть із середовищем спілкування. Я говорила з дітьми. На уроках вчитель ще якось комунікує з дітьми українською, але поза школою, на перервах вони говорять російською. Це сумно. На всіх спортивних секціях усюди є оця російська культура досі. На мою думку, в таких структурах, як "Пласт", ми можемо потроху це викорінювати, пропонувати дітям щось цікаве українське, показувати, що є альтернатива і вона прекрасна. І ми маємо відмовитися від того старого, насадженого батьками.

Я по своїх дітях помічаю, як позитивно впливає "Пласт".  Вони дійсно стали більш самостійними. Особливо бачу зміни в старшій доньці. У неї почався перехідний період, і для неї зараз моє слово не завжди є якимось взірцем чи прикладом. Для неї більше важливе її оточення. І коли я бачу її оточення – подруг-пластунок, чую, як вони обговорюють табори, діляться враженнями, - то щиро радію, що свого часу привела її в це середовище. Тепер я за неї спокійна. Вона за це літо тричі їздила в різні пластові табори. Я не турбувалася, де вона, як вона, з ким вона. Я розуміла, що вона в оточенні хороших людей, вона під захистом, там вона навчиться хорошому і з натхненням повернеться додому.

Одесі "Пласт" потрібний. Хочеться, щоб ще більше про нас знали, більше підтримувала місцева влада. Є певні моменти – це ж волонтерська вся структура. Заняття відбуваються за рахунок батьківських внесків. За ці кошти ми купуємо канцтовари для дітей, проводимо заняття, відвідуємо музеї. Дуже важливо мати місце, де ми всі збираємося. В "Пласті" це називають "домівкою". До прикладу, у великих містах, як Київ, Львів, є не одна домівка, у них є кілька осередків. А у нас, на жаль, в Одесі всього цього немає, і це складно. Щоб провести заняття з дітьми, ми  щоразу домовляємося з друзями, підприємствами, які нас підтримують, які нас люблять і готові приймати. Виділення домівки можливе у випадку, якщо місцева влада знайде якусь комунальну установу і дозволить нам там займатися. Сплачувати оренду якогось приміщення, перекладати це все на плечі батьків некоректно.

Чи була якась комунікація з місцевою владою з цього приводу – наприклад, із проханням надати приміщення, зважаючи на кількість батьків і дітей?

Так, була на початку зими. Ми комунікували з пані Ольгою Лозовою,  вона помічниця у військовій адміністрації. Вона казала, що обов'язково нам допоможе. Цей процес іде, але поки ми в стадії пошуку.

Тобто спілкувалися на початку зими, а ми вже на початку наступної зими?

Виходить так. Я розумію, що в них теж є свої задачі. Ми всі в роботі своїй. Але час іде, і поки рішення не знайшлося. Було б чудово, якби це було одне приміщення. Там було б більше розвитку, легше було б щось планувати й займатися з дітьми. А так ми залежимо від інших організацій, де маємо домовленості. Це складно.

Які потреби дітей і батьків закриває скаутський рух у нашому місті?

"Пласт" в Одесі не просто для того, щоб зайняти дитину. В "Пласт", в першу чергу, батьки віддають дитину за цим середовищем, про яке я казала. Тому що всі батьки, чиї діти у нас займаються, - дуже свідомі люди, з чіткою громадянською позицією. Вони бажали віддати дитину в "Пласт" не заради скаутських навичок, щоб в'язати морські вузли, наприклад, а заради формування правильних поглядів, цінностей і цього оточення. "Пласт" - велика організація, і дитина має можливість брати участь у різних таборах по всій Україні та всьому світу. Вона має шанс спілкуватися з великою кількістю людей, вчитись та обмінюватися досвідом. Вона може пробувати себе в різних сферах, тому що "Пласт" дає широкий спектр різної діяльності й можливість обрати, чим би ти хотів займатися надалі. Це не просто якийсь гурток, спортивна чи творча секція. Це саме отаке середовище, де будують правильні цінності.

Всі діти, які до мене приходили, залишалися. Хіба що переїздили в інше місто. Можливий певний відсоток, що дитина прийде на кілька занять і зрозуміє, що їй нецікаво. Я тішуся, що в дітей закриваються потреби в якійсь комунікації. Це не шкільне заняття – діти можуть себе проявляти. Ми трошки слухаємо, граємо, співаємо, щось майструємо, і в теплу пору намагаємося робити вилазки на природу.

"Пласт" позиціонується як велика гра. Не тільки для дітей, а й для дорослих, ми усі бавимося. Тому формат і підхід виховання через гру дітям подобається і заходить. Тому вони з нами.

Наскільки великий осередок в Одесі?

Близько 90 пластунів, серед них 70 дітей і близько 20 – дорослі виховники.

Якщо брати по Україні – це невелика кількість?

Це невелика кількість. Якщо порівнювати з Києвом і Львовом, то там тисячі пластунів. В цілому по Україні, я нещодавно читала статистику,  налічується 12 тисяч пластунів. В діаспорі за межами країни – біля восьми тисяч. Одеса й область рухаються вперед, ми розширюємося, це дуже тішить. Я бачу, як з кожним вишколом додаються нові виховники, ми набираємо нових дітей, утворюються гуртки.  Доєднуються різні люди, починаючи від молоді 20 років і до дорослих, які мають власних дітей.

Які традиції "Пласту" для вас особливо важливі?

Один із принципів, за якими живуть пластуни й які закладені в їхній присязі, - допомагати іншим. Я помітила цю особливість, ще не будучи сама в "Пласті". Я зустріла одну людину і здивувалася, що вона з великою самовіддачею готова допомогти. В наш час, мені здається, це важливо. Важливо навчити цьому дітей, тому що вони поки маленькі, трошки егоїстичні й не до кінця розуміють, чому варто щось робити для когось іншого. Тоді ми отримаємо суспільство краще, добріше. Особливо це важливо зараз під час війни. Військові це відчувають, багато тримається на волонтерах. Це і є принцип допомоги іншому. Ти нібито допомагаєш іншому, але в той же час допомагаєш собі. 
 

Ольга Лопатюк