Нугзар Суарідзе про фільм, який російській церкві не до вподоби

Без фінансової підтримки, з командою друзів і вірою в необхідність сказати правду — так грузинський документаліст Нугзар Суарідзе створював фільм-розслідування "Духовна боротьба". Стрічку про те, як релігія стає полем битви за безпеку держави. Він досліджує вплив москви на церкви України та Грузії, замовчувані сторінки історії та причини, через які офіційний Тбілісі досі уникає визнання українського Томосу.

Інтент поговорив з автором про те, як він працював із чутливою темою. 

Презентація фільму. ФОТО: Інтент / Катерина Галенко

Ви приїхали до України восени 2022 року аби побачити війну зблизька й зафіксувати непомітний, але важливий фронт — релігійний. З якими труднощами зіштовхнулися під час збору матеріалів і роботи з джерелами?

Було складно в усьому. Особливо — у доступі до інформації. Після інтерв’ю з джерелами я шукав додаткові матеріали, багато читав, переглядав архіви, працював з інтернетом — і так збирав пазл загальної картини. Фільм спочатку вийшов дуже великим. Довелося скорочувати, відсіювати матеріал, який хоч і був цікавим, але не вписувався у логіку сюжету. Також була проблема в тому, що офіційно Грузинська патріархія відмовилася від коментарів.

Ще один мінус: коли працюєш з релігійною тематикою, ти одразу розумієш: жодної фінансової підтримки не буде. Донори уникають таких тем. Вони бояться заангажованості, бояться торкатися релігійної сфери — "надто чутливо". Тому я з самого початку знав, що робитиму фільм без жодної підтримки. Усе — власним коштом та силами друзів. Друзі допомагали з монтажем, графікою, озвучкою. Ми знали, що не заробимо на цьому, але були впевнені: правду треба показати.

Тобто вся робота — на ваших плечах?

Так. Я сам приїхав в Україну, сам їжджу містами, показую фільм. Живу дуже скромно, інколи буквально "як паломник". Але іноді журналіст чи документаліст мусить діяти так — без готелів і грантів, просто тому, що правда потребує голосу.

Я так розумію є багато матеріалу, який не увійшов до стрічки. Думали опублікувати це окремо?

Я думав над цим. Але ситуація така: у мене не лишилося майже нічого, що могло б кардинально доповнити картину. Зате є архівні матеріали — наприклад, зустріч Ющенка з путіним. Там по їхніх обличчях видно напруження, видно, куди все рухається. І такі речі хотілося б розвинути окремо, але часу бракує — бо все це фактично волонтерська робота.

Презентація фільму. ФОТО: Інтент / Катерина Галенко

У фільмі є відчуття повільного, поступового нагнітання, а в фіналі — швидко настає жах. Це була задумка?

Історично саме так усе й відбувалося: на початку не було ані швидкої комунікації, ані сучасних медіа. росія цим користувалася. А коли з’явилися цифрові медіа, інформаційний простір став неконтрольованим. Події почали розгортатися стрімко — і у фільмі це відображено.

Це і змістовний, і художній задум: показати, як довго нас "душили", і як швидко все вибухнуло у XXI столітті.

У фільмі ви згадуєте про християнізацію Русі. Ви кажете, що росія фактично веде війну не з Україною, а з історією.

Так. Історичний факт: у росії немає власної дати християнізації. Християнство прийшло через Київську Русь. російська церква десятиліттями намагалася прибрати слово "Київська" з формулювань.

У фільмі є сцена: Ющенко зустрічається з патріархом. На сайті рпц пишуть про "хрещення Русі", а Ющенко оголошує "хрещення Київської Русі — України". Це символічний момент боротьби за історичну правду.

Скільки часу ви шукали героїв і знімали фільм?

Приблизно рік. Але це рік нерівномірної роботи — коли був вільний час. Починав у Львові. Мені дуже допоміг Ігор Балинський — підказав, що з православними у Львові важче, ніж на Волині. Потім порадив звернутися до Ольги Булковської — і ми разом працювали на Волині, їздили в храми, зустрічалися з громадами.

З грузинськими богословами простіше — я їх знаю, розумію їхню позицію.

Хочу ще згадати мого знайомого, який живе у Києві, Георгія Біркадзе, який після перегляду фільму грузинською сказав, що цей фільм має бути й українською, — і він допоміг із озвученням фільму. За допомогою інших друзів вдалося озвучити фільм англійською та російською. Зараз стрічка озвучена чотирма мовами, і незабаром вона буде доступна в інтернеті.

Презентація фільму. ФОТО: Інтент / Катерина Галенко

Чи бояться грузинські богослови говорити про автокефалію України та історичну правду?

Є страх. Але правда одна. Якщо історичні факти проговорювалися ще на початку ХХ століття, а тепер церква замовчує їх — значить, щось не так.

У фільмі ви відтворили рідкісний епізод допомоги грузинського патріарха Леоніда українським автокефалістам у 1919 році. Наскільки складно було це дослідити?

Чесно? Я здивувався, коли знайшов цей факт. Він перевертає все уявлення про нинішню позицію грузинського патріархату. Якщо патріарх Леонід тоді допомагав — то чому зараз це вважається "канонічним порушенням"? Хто ж тоді порушує канони — він чи сучасні ієрархи?

Чому сучасна православна грузинська церква не визнає ПЦУ?

На мою думку, причина проста — вплив московського патріархату. Для церкви, що отримала християнство в IV столітті, сьогодні йти за москвою — принизливо. Але цей вплив досі сильний.

Презентація фільму. ФОТО: Інтент / Катерина Галенко

Як грузинська церква пояснила відмову коментувати фільм?

Я спілкувався з представником, уповноваженим відповідати від імені патріархії.

Моя помилка була в тому, що я розповів йому, хто вже дав інтерв’ю. Коли він почув імена грузинських богословів, які в мене у фільмі, сказав: "Якщо вони там є, ми участі не братимемо". Офіційно ж — посилаються на необхідність "ще глибше вивчити Томос". Вже шість років "вивчають".

Які форми російського впливу у релігійному середовищі вважаєте найнебезпечнішими?

росія дуже добре вміє чекати. Їй нікуди поспішати. Вона розставляє свої "щупальця" в усіх напрямках і чекає моменту, коли можна буде ними скористатися. Це особливо небезпечно в Україні, де досі багато людей ходять у російські храми — особливо в Одесі. Тут головне — не силою тиснути, а говорити, показувати факти, розвивати критичне мислення.

Чи показували ви фільм у Грузії? Яка реакція?

Був один закритий показ. А потім — показ в Українському домі для українців, які переїхали до Грузії після початку війни. Реакція була дуже хорошою, але грузинські медіа — майже не зацікавилися. Можливо, інформація неправильно доходить, можливо — бояться теми.

Ви розглядаєте фільм як інструмент суспільної дискусії?

Так, абсолютно. Я хочу бачити реакцію людей: що вони розуміють, що їх дивує, що змінюється у їхньому баченні. Коли люди дякують за правду — це найкраща винагорода.

Презентація фільму. ФОТО: Інтент / Катерина Галенко

Чи змінив фільм ваше власне ставлення до питання автокефалії?

Ні. Моя позиція й фільм — це одне ціле. Хіба що робота над ним ще більше укріпила моє переконання: церква має говорити правду. Замовчування — це хвороба, яка лише поглиблюється з роками.

Чи відчуваєте ви, що зараз — історичний момент для розмови про автокефалію?

Так, і цей момент давно назрів. Церковні рішення впливають і на політику, і на стосунки між Україною та Грузією. Якщо політика часом роз’єднує, то церква мала б об’єднувати. На жаль, сьогодні цього немає.

Плануєте продовжувати дослідження теми релігійної свободи?

Так, маю надію. Якщо буде запит на такі проєкти — я тільки "за".

Ната Чернецька