"В українців є "генетичний код виживання", - письменниця Вікторія Белім

Письменниця, журналістка та перекладачка з перської мови Вікторія Белім знову приїхала до України. Вона працює над новою книгою про збереження культурної спадщини в умовах повномасштабної війни. Матеріал для роботи Вікторія збирає особисто – у прифронтових регіонах, спілкуючись із людьми, які, попри небезпеку, зберігають культуру, громади й навіть почуття гумору. Одним із таких місць став Херсон. Про досвід життя в місті, силу його жителів та мету майбутнього видання читайте далі в інтерв’ю Інтента. 

Вікторія, ви володієте українською мовою та маєте українське коріння. Звідки у вас такий особливий зв’язок з Україною?

Я народилася в Києві, але коли мені було 15 років, переїхала до Сполучених Штатів Америки. Проте мій зв’язок із батьківщиною залишився надзвичайно міцним незважаючи на те, що довгий час я не мала можливості повертатися до України. Вперше така нагода з’явилася лише в 2014 році. Та увесь цей час спогади про Україну, про Київ і особливо про маєток моїх прабабусі й прадідуся під Полтавою мали значний вплив і залишали яскравий слід для мене. Настільки, що моє професійне життя письменниці фактично почалося з замальовок, написаних на основі цієї пам’яті. 

Ви побували в Херсоні вперше в 2016 році, вдруге – в 2026-му. Як змінилося місто у вашому сприйнятті?

Спочатку я приїхала в Херсон усього на два дні. Потім планувала залишитися ще, але лише на короткий час: зробити інтерв’ю та поїхати далі. Однак швидко усвідомила, що так неможливо відчути справжнє життя міста.

Херсон сьогодні дуже непросто "відкрити" для себе навіть через такі буденні речі, як прогулянки чи пересування автомобілем. Тому що значна частина міста небезпечна й важкодоступна. Саме тому я вирішила залишитися тут більше ніж на десять днів – щоб просто зрозуміти, як місто живе зараз. Я робила все, що було можливо за цих обставин. І за певної допомоги побувала у так званій "червоній" зоні, бачила історичний центр, спілкувалася з місцевими мешканцями. І через розмови з людьми, які продовжують тут жити, мені найбільше вдалося збагнути Херсон.

Вікторія Белім за роботою в Херсоні в "червоній" зоні. ФОТО надане співрозмовницею 

Тож це херсонці спонукали вас побути у місті довше, ніж планувалося? Чим вони вас так захопили?

Так, саме люди надихнули мене залишитися в Херсоні на понад десять днів. Це були художники, актори, журналісти, фотографи, театрали, радійники, волонтери – ті, хто підтримує свою громаду. Це було неймовірно захопливо. Кожна зустріч і кожна розмова залишили яскраві спогади й по-особливому зворушили мене. 
Мене вразила любов херсонців до свого міста. І сам Херсон теж мене дуже вразив своєю… Навіть не знаю, яке це сказати. Не хочу вживати слово "незламність", бо воно вже настільки часто повторюється, що трохи втратило свого змісту. Але все ж таки Херсон – справді унікальне місто. 

Чи складно збирати історії на прифронтових територіях? Наскільки люди тут готові ділитися своїм життям?

Люди були дуже щирими й відкритими. Вони ділилися зі мною своїми історіями та спогадами напрочуд відверто. І що мене особливо вразило – це їхнє почуття гумору. Чесно кажучи, я навіть не пам’ятаю, коли востаннє так захоплено й глибоко спілкувалася з людьми. Я повторюю це знову й знову: саме херсонці стали причиною, чому я залишилася тут довше. Багато хто запитував мене: чи не страшно перебувати в місті. Але насправді всі ці зустрічі, розмови й емоції були настільки яскравими, що вони перекреслювали все інше. 

Що в Херсоні вас найбільше зачепило за живе?

Я була в одному з центрів, де спілкувалася з художницею. Вона викладає там уроки малювання. В якийсь момент її телефон задзвонив, і вона перепросила та відповіла. Потім вона пояснила, що це була її мама з міста, яке нині перебуває під тимчасовою окупацією. Їй дуже важко знайти зв’язок. Єдине місце, де він з’являється, є вкрай небезпечним. Попри це, вона щодня намагається приходити туди, щоб зателефонувати доньці. Це єдиний спосіб, аби вони могли поговорити.

Коли чуєш таку історію, то починаєш розуміти, наскільки глибокий вплив має ця війна й наскільки він травматичний. Усі ці розповіді роблять абстрактні речі реальними. Ти починаєш відчувати цю травму війни значно глибше. Я часто згадую цей випадок. Він для мене дуже болісний, але водночас надзвичайно важливий для усвідомлення того, що відбувається. 

Херсон став не єдиним прифронтовим містом, де ви побували під час цієї поїздки до України?

Так. Я була й на Сумщині, й на Донеччині. Я також досить довго жила в Харкові, була там на резиденції в Літературному музеї в грудні 2025 року. Тому я можу порівняти свій досвід у Сумах, Краматорську, Слов’янську, Харкові й Херсоні. Кожне місто дуже відрізняється. У кожному свої проблеми, своя атмосфера й навіть своя ментальність. І це дуже відчувається.

Ще хотіла б додати, що під час перебування в Херсоні я провела парфумерний майстер-клас у Центрі життєстійкості. Адже у мене є ще одна професія – парфумер. Я маю досвід роботи з ароматами та ольфакторними практиками як зі своєрідною терапією. Тому запропонувала провести такий захід. Це була дуже тепла й цікава практика як для мене, так і для учасників.

Парфумерний майстер-клас від Вікторії Белім у Херсоні. ФОТО надане співрозмовницею

І всюди ви спілкувалися з людьми. Як плануєте використати зібраний матеріал?

Я використаю його у своїй майбутній книзі "Троянда і полум’я". Задум цього видання виник досить давно. Ще під час моєї роботи на півночі Індії, де я спостерігала, як у Кашмірі люди намагаються зберегти свою культуру попри дуже складні обставини. Коли я була там, то зрозуміла, наскільки це важливо. Тому що збереження культури й культурної спадщини насправді допомагає зберігати й нас самих. Якщо люди мають таку місію, вона дає сили, надихає й допомагає жити навіть у найважчих умовах.

Звідки така назва книги та що вона несе в собі?

Назва поки що робоча. Але вона відображає контраст, який я добре знаю з перської поезії. Троянда – це символ краси, натхнення, чогось високого й великого. Полум’я – це небезпека, відвага, а іноді й форма самопожертви. І саме у взаємодії цих двох сил, краси й небезпеки, часто й відбувається життя.

Ще додам, що для мене робота над цією книгою – це передусім можливість бути тут, в Україні. Мені надзвичайно важко переживати цю війну на відстані. Тому я намагаюся приїжджати сюди настільки часто, наскільки це можливо.  

Це ж не перша ваша книга про Україну?

"Будинок з півнями. Що замовчували в моїй родині" – моя перша книга, над якою я працювала кілька років. Почала її в 2014-му, а завершила в 2021-му. Цього року, в лютому, вона вийшла українською мовою.

У Херсоні Вікторія Белім презентувала україномовну версію книги "Будинок з півнями. Що замовчували в моїй родині". ФОТО надане співрозмовницею

У книзі йдеться про мою сім’ю та родинні історії, які довгий час замовчувалися, але які дуже важливо було знати, щоб краще розуміти нашу історію, культуру, свідомість і ідентичність. Тому це видання – своєрідний мікрокосм української історії, побачений через призму долі моєї родини. Водночас це й моя особиста історія повернення в Україну – пошуку цієї країни, а також пошуку України в самій собі.

"Троянда і полум’я" має інший акцент? У ній буде висвітлено історії людей із прифронтових територій?

Саме так. Це також історія Херсона. Точніше, всіх людей, з ким я зустрічалася. І це спроба донести їхні голоси, їхні розповіді до моїх читачів. Є кілька моментів, які особливо закарбувалися в пам’яті. Можливо, один із них – мій візит до художнього музею та до синагоги. Нині обидві будівлі розташовані у так званій "червоній" зоні. Я дуже вдячна пресофіцеру 30-го корпусу Морської піхоти ВМС ЗСУ Артему Рудакову, який допоміг організувати цей візит і забезпечив супровід.

Я постійно думаю про центр міста, який був колись квітучим, а тепер зруйнований. Це справило сильне враження і водночас було небезпечно. Але бути там, спілкуватися з людьми, які працюють у музеї, та з тими, хто приходить до синагоги й підтримує свої громади, для мене було надзвичайно важливо.

Вікторія Белім за роботою в херсонському театрі. ФОТО: Суспільне Херсон 

Чому під час війни особливо важливо говорити про культуру та її роль у житті людей, громад?

Для мене культура під час війни – це насамперед збереження самих себе і своїх громад. Дуже часто культура під час війни стає інструментом пропаганди. Але я бачу її головне призначення в іншому – у здатності людей берегти свою ідентичність, свою пам’ять, свої спогади про місто.

Війна, звісно, несе багато руйнувань та втрат. Але історія доводить, що культура здатна пережити навіть найважчі часи. Україна вже не раз проходила крізь це, але її національна самобутність залишалася – різноманітна, яскрава, з багатьма коренями. І ці історії також важливо розповідати. Саме тому під час мого перебування в Херсоні я намагалася спілкуватися з різними громадами. Наприклад, з німецькою спільнотою, яка й досі живе в регіоні. А ще з єврейською та грецькою спільнотами – історія Херсонщини неможлива без цих людей і без тих культурних шарів, які вони створюють і підтримують.

Вікторія Белім збирає історії різних культурних громад. ФОТО надане спірозмовницею

Як, на вашу думку, українцям вдається зберігати культуру та ідентичність у таких складних умовах?

Я переконана, що в нас є певний "генетичний код виживання". Тому що історія України, особливо ХХ століття, – це постійна боротьба й постійне виживання. Я можу сказати про себе. Я виросла на спогадах своєї прабабусі про мого прадідуся. Вони знали, що таке війна, що таке голод, що означає виживати. Але вони також знали, як насолоджуватися життям і знаходити красу в його різних проявах. Мені здається, що саме ця здатність дуже відчутна в Україні. Ми можемо шукати себе, відкривати щось світле й тепле і зрештою радіти навіть у найскладніших обставинах. І водночас із цим – виживати. 
А ще наше почуття гумору – це взагалі окремий вид культурної спадщини. Іноді я думаю, що його можна було б навіть зареєструвати в ЮНЕСКО як нематеріальну культурну спадщину.

Яку істину про Україну ви хотіли б, аби європейський читач відчув і зрозумів завдяки вашій роботі?

Я дуже хочу, щоб європейці усвідомили: Україна – це частина Європи. Наша історія – це частина європейської історії. І те, що ми переживаємо зараз, – це не щось віддалене чи ізольоване. У певному сенсі це також дзеркало для всієї Європи.

Я не прагну звучати як Кассандра й пророкувати якісь похмурі сценарії. Але мені здається, що події в Україні змушують нас усіх замислитися над тим, яким може бути майбутнє Європи й наскільки крихким є мир, до якого багато хто вже звик. 
 

Олег Пархітько

Яніна Надточа