Вірний професії та країні до останнього подиху: історія медика Сергія Смоляка

Сергій Смоляк – каховчанин, який понад 35 років свого життя віддав служінню людям, працюючи фельдшером на станції екстреної медичної допомоги у м. Каховка на Херсонщині. За цей час медик врятував не одне життя й неодноразово ризикував власним задля інших. Та в січні цього року чоловік загинув під час чергової ворожої атаки, виконуючи свій службовий обов’язок. Яким був Сергій, через що йому довелось пройти в умовах окупованого міста й не тільки, команді Інтента розповів його син Олексій. 

Бути там, де потрібен 

Початок повномасштабного вторгнення Сергій Смоляк зустрів на станції екстреної медичної допомоги Каховської центральної міської лікарні імені родини Панкеєвих, де працював старшим фельдшером. Як тільки дізнався про те, що ворог перетнув кордон та стрімко рухається Херсонщиною, чоловік одразу ж зателефонував сину та сказав спробувати виїздити. Щодо себе зазначив, що має багато роботи й не може покинути тих, хто чекає на допомогу. "На той час у підпорядкуванні тата, крім основної великої станції швидкої допомоги, були й підстанції у селищі Зелений Під та селі Чернянка. Тож єдине, про що він думав, – як організувати роботу швидких так, аби вони могли попри все виїжджати на виклики та надавати допомогу людям. Дуже запам’яталась його фраза: "В такий час маємо бути там, де потрібні", – розповідає син Олексій Смоляк. 

Сергій Смоляк на робочому місці. ФОТО надане співрозмовником  

Перші дні нової реальності для фельдшера виявились дуже напруженими. Через високий рівень стресу в таких умовах людський організм давав збій: було чимало постраждалих, люди масово телефонували до швидкої. Сергію та його колективу довелось працювати понаднормово, аби закривати всі запити. Олексій згадує: "Попри те, що тато як керівник не повинен був сам виїжджати на виклики, він таки це робив. Їздив і тоді, коли інші не наважувались: уночі під обстрілами окупантів. Він був єдиним, хто без роздумів взявся рятувати жінку, яка народила в перші дні тих подій, але через ускладнення потребувала невідкладної допомоги, доступної лише в Херсоні. Це означало, що потрібно проїхати захоплену ГЕС. Та він сказав, що йому байдуже на власний ризик, якщо зможе врятувати людину. І таки зробив це".

Сергію навіть довелося власноруч посеред степу, обабіч дороги, приймати пологи – чоловік не встиг довезти жінку з віддаленого села до лікарні. Якось, переступивши через власні принципи й ризикуючи життям, медик поїхав до військового шпиталю окупантів, щоб прооперувати дитину, якій тоді ніхто не міг допомогти. Але це був лише початок.

Сергій Смоляк. ФОТО надане співрозмовником

Ставало все важче

Згодом викликів поменшало, та при цьому працювати медикам стало значно важче. Кожен новий випадок був більш критичним, запаси пального та медикаментів зменшувались, а зв’язок погіршувався або ж взагалі зникав. Але й це Сергія не зупинило. 

"Навіть тоді батько знаходив можливості для того, аби забезпечити швидку медикаментами й запчастинами, в чому допомагав і я.  Саме він вирішував питання дефіциту палива. Тато був медиком з доброю репутацією. Тож коли він звернувся по допомогу, власники заправних станцій та чимало фермерів, які знали його, поділились запасами для карети швидкої. Інколи, щоб забрати наповнені паливом каністри, він продумував цілі спецоперації, аби окупанти ні про що не здогадались та не відібрали", – говорить Олексій. 

До проблем з постачанням додався ще й тиск з боку росіян. Вони не тільки змушували працювати на себе, а й під прицілом зброї відправляли медичних працівників надавати їхнім військовим невідкладну допомогу на місцях прильотів. 

"Це було, коли наші захисники почали бити по окупантах та важливим логістичним об’єктам за допомогою HIMARS. Татові довелося їхати на виклик, де йому підставили зброю до спини та наказали надати допомогу одному з військових. Тоді від тата вимагали магії – врятувати ногу, яка вже була розтрощена під час прильоту. А єдине, що можна було зробити, – ампутація", – розповідає Олексій. 

Як зазначає родина медика, в окупації траплялось різне, але Сергій завжди знаходив мудрі рішення та вмів обернути все таким чином, аби й окупанти нікому не зашкодили, і своїм принципам українця не зрадити. Син Олексій згадує, що медику неодноразово вдавалось навіть обдурити окупантів: "Коли росіяни почали примушувати до співпраці, привезли на станцію швидкої просто мішок рублів та сказали всім роздати. Всіх, хто відмовиться, наказали записати в чорний список для "роз’яснювальних робіт". І тоді у тата виникла ідея, як обернути їхні же кошти проти них самих. Він поговорив з колективом, порадивши колегам взяти гроші, аби не видати свою проукраїнську позицію. Потім відніс їх до місцевих "міняйлів", обміняв на гривні, зарахував на картку та відправив на потреби наших Збройних Сил".

Залишатись не можна 

За кілька тижнів до звільнення Херсона на станцію екстреної медичної допомоги Сергія приїхало "новоспечене" керівництво та запросило його на розмову. Вони сказали, що знають про справжню позицію медика, але, зважаючи на його бездоганну репутацію як досвідченого фельдшера та надійного керівника, який навіть за таких умов зміг зберегти повний склад українського автопарку швидких, обладнання, організувати безперебійну роботу, вирішили дати йому шанс обрати.

"Тоді батька поставили перед вибором: "Або береш паспорт і працюєш на нас, або маєш час на виїзд. Якщо спробуєш хитрувати, заплатиш життям!" На це тато сказав, що своє свідоме життя прожив в Україні, кар’єру побудував в Україні, що любить свою країну і не потерпить іншої. Ясно було одне – залишатись не можна, потрібно їхати. Так вони стали останніми, кому вдалось проїхати через пункт пропуску у Василівці", – зазначає Олексій. 

 Вже на початку листопада 2022 року медик разом із дружиною та її батьками опинився на підконтрольній Україні території, в Києві. Там він одразу сказав, що в такий час не може сидіти склавши руки та подався на пошуки роботи. Олексій згадує: "Тато досить швидко знайшов роботу у державній лікарні та приступив до виконання обов’язків. Як і на Херсонщині, тут його також добре приймали і колектив, і люди. Деякі з пацієнтів, яким він допоміг, навіть телефонували якось на гарячу лінію до КМДА з проханням відзначити його роботу. А він постійно повторював, що просто робить те, що має робити медик".

Крім нової роботи, чоловік продовжував підтримувати всіма можливими методами колег, які залишились в окупації, донатив на потреби ЗСУ, проводив власний збір на забезпечення для знайомого військового медика, який займався евакуацією в районі Кринок на Лівобережжі Херсонщини та продовжив дистанційно вести курси підвищення кваліфікації для студентів Бериславського медичного коледжу. А ще з кожної зарплатні чоловік відкладав кошти на гостинці для колег з Лівобережжя Херсонщини. Він вірив, що першим поїде повертати медицину до звільненої Каховки.

Сергій Смоляк з сином Олексієм та дружиною. ФОТО надане співрозмовником

Востаннє 

Хоча Сергій вже перебував не в окупації, виїзди на небезпечні виклики не припинились. Змінились лише обставини та атмосфера навколо. Тепер медик виїздив надавати невідкладну допомогу  постраждалим прямо на місцях прильотів під час російських масованих атак. Щоразу він ризикував власною безпекою задля порятунку інших життів.

"Таких випадків було багато. Оскільки машина швидкої приїздила найпершою на виклики, неодноразово неподалік від них лягали шахеди. А було й таке, що коли він віз дитину на термінову госпіталізацію, перед каретою швидкої за кілька сотень метрів впала балістична ракета. Тоді машину сколихнуло, але тато сказав їхати, адже час на порятунок збігав", – розповідає Олексій. 

Та знаковим став виклик, під час якого медику довелося не тільки надавати допомогу, а й спостерігати, як зі зруйнованих цехів одного з підприємств рятувальники виносили обгорілі тіла працівників, яких вже важко було впізнати. 

"Коли він приїхав додому, розповів про все та сказав моторошну фразу: “Якщо таке трапиться й зі мною, хочу, щоб мене поховали рідні люди, а не як невідому особу чужі". Тому згодом батько купив військовий жетон і носив його, не знімаючи, ніби відчував неминуче", – говорить Олексій. 

9 січня 2026 року Сергій виїхав на свій, як виявилось, останній виклик на місце обстрілу в Дарницькому районі столиці. Того разу потерпілих майже не було, тож невдовзі бригади медиків отримали наказ від чергового лікаря про завершення чергування. Про це Сергій, як керівник мобільного штабу, пішов попередити працівників пункту допомоги ДСНС. І саме в цей час відбувся приліт ще одного шахеда.

"Той шахед впав дуже близько. Тато намагався врятуватись, закривши голову руками та впавши на землю. Але коли його колега підійшов, він, на жаль, вже був без ознак життя, адже отримав травматичну ампутацію ноги від стегна, а один з уламків пронизав його в районі серця зі спини", - з жалем констатує син загиблого.

Віддати належне

Загибель Сергія та розголос ситуації родиною фельдшера став вирішальним фактором в питанні захисту медиків у таких надзвичайних ситуаціях. Після трагедії бригади екстреної допомоги виїздять на місця обстрілів лише з урахуванням вищого рівня безпеки та за узгодженням із військовими й ДСНС, а не автоматично одразу після першого вибуху. Більше того, у разі ймовірності повторного удару диспетчери нині можуть ухвалити рішення не відправляти медиків, поки територія не буде перевірена.  

"Приклад тата показав: яку б професію ми не мали, в першу чергу всі ми люди, вразливі та беззахисні в таких умовах. Тож потрібно ставитися з розумінням до кожного фахівця, дбати про безпеку кожного й пам’ятати всіх, хто, ризикуючи власним життям, рятує українців у таких складних реаліях. Кожен з них – людина, яка робить титанічну справу", – наголошує Олексій.

Аби вшанувати пам’ять Сергія, його родина ініціювала петицію про присвоєння йому звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Для цього вже зібрано необхідну кількість підписів. Також Олексій зазначає: "Крім підписаної петиції, маю на меті встановити неподалік місця загибелі батька пам’ятник. Але не тільки йому, а й усім українським співробітникам служби "швидкої допомоги". Хочу, щоб скульптурне зображення тата стало уособленням пам’яті про медиків, які загинули, виконуючи професійний обов’язок під час російсько-української війни. Ми маємо віддати їм належне".

Сергій Смоляк з родиною. ФОТО надане співрозмовником

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Олег Пархітько

Ганна Компаніченко