"Я роками відстоював право бути поза політикою, зараз немає такої розкоші", - Гамлет Зіньківський

Стріт-арт - це мова комунікації із суспільством, яка може і, мабуть, має говорити про простір навколо нас. І попри те, що вуличне мистецтво вже ніби не є чимось новим для України, воно досі не завжди прийняте людьми та досі не стало загальновизнаним. Про патріотизм, захист свого, суперечки, зміну суспільства читайте у скороченому варіанті та дивіться у повному в ексклюзивному інтерв’ю з харківським художником Гамлетом Зіньківським. 

Чи може стріт-арт стати новою мовою комунікації, яка зберігає пам’ять про війну? 

Я хочу дожити до моменту, що будуть просто таблички. Нюрнберг, центральна площа - дуже гарна, старовинні будинки, собор фантастичний - все. І таблички. Ти бачиш, як воно виглядало - поле було, просто каміння, і такі горбки від будинків. Все відновили. І тільки по фотографіях ти бачиш, що 70 років назад Нюрнберг був просто спалений вщент. Хотілося б побачити таблички Бахмута та Маріуполя. Йдеш по класному сучасному місту і бачиш таблички, як воно виглядало. А поки цього немає, а я особисто можу робити стріт-арт, то хай живе якийсь час.

Фото надав співрозмовник 

Стріт-арт – коли ти звертаєшся до людей на вулиці, до будь-кого, в принципі. Тому що галерея — це така історія, в неї треба сходити, а в нас населення не те щоб сильно бігло туди. Якщо це Київ, Одеса, Харків, то є куди піти. Є ж міста, де взагалі немає галереї. Там є якийсь один салон на все місто, де продаються якісь жахливі та натюрморти - нема, що дивитися насправді. А на вулиці з твоїми роботами стикається будь-хто. І для мене дуже важливий цей формат. Якщо ти дійсно хочеш звертатися до людей, то роби це на вулиці. 

Реакції суспільства, особливо на деокупованих територіях відрізняються від реакцій до 2022 року?

Я Новий рік провів в Куп'янську і пішов погуляти по знищеному мосту. Мені дуже сподобався міст, який упав, я зрозумів, що там треба зробити якийсь напис. Пройшов якийсь час, і навесні я приїхав туди та зробив напис - просто взяв валик величезний і просто на весь міст зробив величезний напис - живі, контужені, щасливі. І там внизу дорога, по котрій проїжджають військові. 99% машин - військові, військова техніка. І я побачив перші ж реакції бійців, які бачать це - посміхаються, хтось зупиняється, виходить, робить селфі на фоні цього моста. Це надихає, хоча в принципі сюжет страшний. 

Фото: facebook/NV

Люди на деокупованих територіях - це просто: "Ти приїхав до нас малювати? Дякуємо тобі". 

Якщо не міста-мільйонники, то у яких містах вуличне мистецтво комунікує із суспільством і якою є там робота? 

Це Ізюм 2017 року, коли я малював. Запрошення було нібито від влади, але скоріш від мера. Тому що мерія взагалі не розуміла навіщо на нього (Гамлета, - ред.) витрачають гроші. 

Зняли радянську хату на 10 діб, купили фарбу і привезли мене з драбиною - прямо забезпечили до кінця моїх днів. У мерії кожного ранку чвари та скандали стосовно моєї нової роботи та мер, який шле всіх якомога далі, народ біжить дивитися на нову роботу, а я вже наступним ранком в іншому місці малюю іншу роботу. 

У Тернополі було запитання. Я закінчив роботу і підійшов до мене чоловік, був такий діалог:

•  Добрий день.
• Добрий день.
• А звідки ви? 
• Я з Харкова. 
• А чому у вас така українська мова? 
• Харків - Україна. Які питання?
• Ну я просто не очікував, що люди з Харкова знають українською.
• Як є.
• І це ви художник і нам тут таке намалювали?
• Ну так.
• А чому не патріотично?
• Це так, щоб була лелека, вишиванка, тризуб і прапор?
• Так. 
• Ви знаєте, те, що я от з Харкова приїхав в Тернопіль, тут малюю свої роботи - це і є патріотизм, тільки на інших сходинках. 
• Не розумію.
• На жаль.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Ці патріотичні роботи - це також спосіб людей виразити свою реакцію на навколишні події. 

Я дивлюся на роботи, котрих з 2022 року дуже багато з'явилося, всяких патріотичних. В ідеалі це мало б відбутися в 1991 році, коли я ще навіть не знав, що буду художником. Ну і перехід на українську мову. І відмова від проспектів Леніна. Ленінопад мав би бути десь в 1992-1993 роках. Ми жили б в іншій країні. 

В Україні є ринок стріт-арту зараз? Ним активно займаються останні років 15 і чи виросло це у напрямок?

Є цілі країни, в котрих це традиція - малювати. І тобі не треба бути художником, щоб щось малювати. Ти просто захотів і ти малюєш. Як в тебе виходить. Тому що в тебе є гараж, є стінка, чому б їх не розмалювати. І є просто розмальовані міста - це офігезно. У цьому плані можу сказати, що в нас ані традиції, ані ринку. Все, що в Харкові зроблено, жодного дозволу я не отримував. Щобільше, в Харкові стало можливо малювати художникам через мої роботи. Тобто, якщо під'їжджає поліція до художників, які щось малюють, запитують, що ви робите, вони показують ескіз - і все, будь ласка, малюйте. Не просять дозвіл від мерії. Ось це те, що я зміг зробити наполегливою роботою упродовж вже 17 років. Хоча на початку це були постійні хабарі міліції. Приїжджала міліція і я знав, що зараз мене відвезуть у відділок і знову будуть хабарі, знову мені будуть розповідати якусь фігню, що я буду гнити в Магадані - треш.

Фото надав співрозмовник 

Чи є приклади, коли робота (українська, закордонна) привела до глобальних змін?

Є приклад, коли через стріт-арт підіймаються ціни на нерухомість - дуже суттєво. Мій досвід малювання в Перу, містечка Кальяо, де в мене була виставка з Бобом Бассетом. Чувак - місцевий олігарх, купив цілий пасаж, п'ятиповерховий. Весь перший поверх - це зробив в галереї, якісь прикольні крафтові магазинчики якогось дизайнерського одягу, прикольної кави. А всі інші поверхи – це студії для знімання, звукозапису, майстерні, ще якась фігня. Ну такий просто культурний центр. А сам район – це портове місто, біля Ліми - столиці. Там рівень криміналу був такий, що не зустріти за день труп - прямо дивно. Там люди просто стріляли один одного на вулицях - це норма була така там. Він купив це приміщення. Поки він робив там реставрацію, паралельно запрошував художників, котрі малювали там, і буквально за чотири роки рівень криміналу там впав на 80 відсотків.

Чому не працювати в Києві - це принципова позиція?

В Києві звикли, що все є в Києві. Хоча б щось має бути не в Києві. Якщо я можу це хоча б своїм життям зробити, то я це зроблю.

Якщо вас запитають, де покататися в Україні, аби подивитися на це мистецтво, якою у переліку буде Одеса?

В Одесі була неймовірно гарна робота. Це якась поліклініка чи щось таке. Там сама стінка була якогось неймовірного охристого кольору, дуже схожого на шкіру. І я крейдою намалював чувака і потім закатав все навколо нього просто білим. Трішечки доправив обличчя, і там напис був "Ця стіна - мій дім". Офігєзна робота!

Фото: Facebook/Маяк

А потім починається скандал зі стіною срача в Харкові, де зафарбували мою роботу. І хтось з одеських активістів, ну не активістів, а просто муділа якийсь згадав, що є ще якась, що йому теж не подобається, тільки вже в Одесі. І він приїхав і закатав мою роботу. Одесити дуже смішно підтримали, було дуже багато смішних фраз стосовно Гамлета: "Ми з тобою". 

Чи треба зберігати стріт-арт, як сучасне мистецтво, або, наприклад, як зробили із роботою Бенксі в Україні?

Бенксі не доїжджав до Харківської області, ні, там не було. В Бучі та Ірпіні він малював, і там одну роботу його поставили в скло - молодці, клас, супер.

Фото: village.com.ua

Навіть з урахуванням того, що вона може бути зруйнована одним обстрілом, один приліт і все, і немає роботи. Документування залишається в фотографіях. Я не встигаю закінчити роботу, її вже фотографують зі мною в процесі. Воно залишається в електронному вигляді, дуже багато матеріалу. У 90-х не було у кожного в кишені фотоапарата, разом з відеокамерою. А все це зараз в телефоні. 

Чим Харків вам особливий?

Харків — це моє місто. Я стільки вже зробив, і воно настільки вже впізнаване. А коли їдеш малювати кудись.

Треба робити, відстоювати. У мене були історії, коли я робив роботу, потім графітники додавали своїх тегів, я не встигав їх зафарбувати, тегів стає більше і більше. А потім приходить ЖЕК, просто все закатує сіреньким. І знаєш, що я робив далі? Я приходив і повністю відновлював цю роботу. На цій стіні буде ця робота. Якщо я розумів, що робота вже актуальність втратила, підтерлася і мені цікавіше було б зробити щось нове, то я так і роблю. Є роботи, які я понад 10 разів відновлював і виправляв.

Знаєш, ця позиція ще з радянських часів, що художника може образить кожен. От я своїм життям доводжу навпаки - художник може образити кожного.

У 2020 році ви говорили, що ваше мистецтво не є політичним, зараз це не виглядає таким, змінилася позиція?

Все змінилося, на жаль. Зараз вони (митці поза політикою, - ред.) виїхали за кордон. Я роками відстоював право бути поза політикою. На жаль, зараз в мене немає такої розкоші.

Звичайно, є величезна кількість людей, від переїзду котрих не змінюється нічого. Що воно було тут, що воно кудись переїхало - взагалі пофіг. Ну, типу, нічого не змінюється. Дуже сумно, що не всі сепари виїхали. Я пам'ятаю цю розмову у 2015 році, коли мені кажуть, що два мільйони людей виїхало в росію. Я кажу - дуже сумно, що не 15 мільйонів - просто **** в росію і все.

Є дуже класні зміни, що величезна кількість молоді приходить на українську мову. Хоча величезна кількість людей молоді жере російський контент, розмовляє російською мовою.

Є інша феноменальна штука. Після фільму "Будинок слова" я часто заходжу в книгарні та постійно бачу там молодь. І вони читають не тільки сучасників, але і починають читати те, що було - все, що радянська влада розстріляла зараз просто ожило. Тобто відповідь на Розстріляне відродження через 100 років – це нове відродження. І воно офігезне.

Ти запитувала про соціальні зміни, чи можуть вони бути через якийсь стріт-арт? Гіпотетично так. Не факт, що я в житті встрягну в ситуацію, що я щось глобально зміню стріт-артом. Якщо чесно, я більше вірю в якісь радикальні історії, ніж в стріт-арт. Але я можу казати про персональні якісь зміни, і цих історій дуже багато. Якось дівчинка підходить до мене, каже: "Я дуже люблю вашу роботу з дирижаблем. Ця робота змінила моє життя. Я настільки залипла в цю роботу, що через три дні звільнилася зі своєї офісної роботи та почала писати вірші, тому що мені завжди це подобалось, і в мене вийшла перша збірка віршів". І вона стала поетесою через одну роботу, це настільки на неї вплинуло.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Дійсно, як ця історія на початку фільму ("Обережно, життя триває", - ред.) про те, що я вже знаю бійців, котрі вчилися читати на моїх роботах. Ну а це час. Просто треба було помалювати 15 років. Ну трохи більше, з текстами та побачите це нове покоління, котре зараз захищає мене, мою країну, моє місто.

Я вже занадто реаліст, щоб чогось доброго чекати від влади. Якщо я можу щось робити сам, я це буду робити. Коли ми тільки починали стріт-арт, ми дуже мріяли, щоб нас підтримувала мерія, давала фарбу, щось ще. І от коли мені вже просто сказали: "Чувак, все, що хочеш - для тебе все, що хочеш, будь-яка стіна, сюжет, ліса, машину з люльками, роботяг-малярів - все, що завгодно, просто роби, що хочеш". А мені від вас вже нічого не треба. Я вже і так роблю все, що завгодно. Не в тих масштабах, мені це вже просто не цікаво - на фасадах, десятиповерхівках щось малювати. І в цьому я радий, що залишаюсь вільним. Я вибив цю свободу.

Марія Литянська