Як впоратися з вигоранням: поради від журналістів

"Є шалена ідея, - каже мені колега. - Ти це зробиш найкраще. Ідея - написати блог, дуже зухвалий блог - як вигорають у журналістиці".

Нам тяжко, чому ми мовчимо, - продовжив Олександр (ім’я змінено) і запропонував навіть іронічний заголовок: "Журналісти все брешуть, ось правда". 

Я погодилася.

Колега подзвонив "могутньому старцю" одеської журналістики, а той чудово, на його думку, сформулював: "Вигоряють журналісти, але не люди".

Але я з цим не згодна. Вигорають як раз люди. І це нормально. Чогось всі так бояться це визнати. 

Історія на кшталт "здрастуйте, і так, я трудоголік" важко дається. Це ж страшно. Що подумають колеги? Я не витримав напруги. Не зміг. Підкачав усю редакцію. Ох... Я як згадую, як це вперше відчула, аж моторошно. 

Колись давно в мене було таке перевантаження на новинній стрічці, що були напади. Після чого в мене були провали в пам’яті. Мене відсторонили на деякий час. Епілептичні напади не підтвердилися і я займалася SMM. 

Тоді вперше на святкуванні Нового року в редакції я говорила, що нам усім потрібна лікарня, реабілітація суто для журналістів. Особливо після висвітлювання трагічних пожеж в одеському коледжі та готелі "Токіо стар", де загинули 25 людей. На мене тоді якось подивилися як на психічно хвору. Більше я про це ніколи не говорила. 

<picture></picture>
Пожежа, яка забрала 16 життів. Фото: Facebook/В'ячеслав Грубий

Потім почалася повномасштабна і ми взагалі стали працювати як скажені. Просто тому, що так вирішили. Так треба було на той час. Багато хто з нас тоді жив в офісі й писав на нічних змінах новини.

Після цього я знайшла нову роботу - в розслідувальній журналістиці. І мене це не вилікувало. 

Так, ти знаходиш покидьків, це класне відчуття, але потім їх "вибілює" поліція, на Ківалова НАБУ закриває очі, БЕБ не перевіряє сумнівні заправки, які працюють виключно з готівкою. 

А під час розслідування воєнних злочинів на тобі ридають люди, бо більше не витримують чекати рідних з російських в'язниць. 

Головне в цій ситуації зрозуміти, що редакція проживе і без вас. Бо тут - ви на першому місці, а не черговий корупційний покидьок. Якщо все дістало, треба взяти перерву, подумала я.

А ще раджу подивитися з цього приводу популярний серіал "Розрив". Це про те, як технологічна корпорація використовує медичну процедуру "розриву", щоб відокремити неробочі спогади деяких своїх співробітників від їхніх робочих. Я не змогла додивитися перший сезон. Це жесть у чистому вигляді, або як робота перетворює тебе на робота, який заповнює таблички. І це стає твоїм космосом, який поставили на "репіт". 

<picture></picture>
Кадр з серіалу "Розрив"

Але я хочу звернути увагу перш за все на тілесний аспект проблеми. Що відбувається під час вигорання? Ти перестаєш слухати себе, відчувати, що ти хочеш, все відбувається на конвеєрі, за планом, похапцем - спілкування, любов, сон, їжа. В такому стані взагалі неможливо виявити, що не так? 

Я вирішила попитати в колег, що вони роблять і що вони відчувають у таких стосунках з собою? 

На жаль, тут мало чоловіків, багато з моїх колег пішли в ЗСУ і не мають змоги коментувати. 

Олександр, редактор зі стажем

Що таке вигорання журналіста важко сказати. 

Важливо інше - чи був журналіст. Для мене вигорання - це зупинка мотора десь між мізками та серцем. Коли людина відключає або душу, або мозок вона перестає бути журналістом. Без серця залишається редактором, без мізків бризкає слиною в соціальних мережах.  

Журналіст - це той, хто вміє одночасно правдиво розказати та розважати цікавою інформацією. 

Чи вигорів я до кінця? Мені здається, що ще щось тліє...

Аня, спецкор, багато їздить на прифронтові та деокуповані території

Вигорання. Так, воно, безумовно, є. І його стає більше і більше щодня. Люди втомилися від війни, але ми маємо писати про згуртованість та направленість на перемогу. Ні - втомі! Ні - красі та життю, якщо вони без хоча б легкого забарвлення війною. Щодо історій з життя самих військових -  не можна писати більшу частину розмови. І зовсім не з безпекових міркувань…

Якщо відкрилася фотовиставка, то треба дізнатися, як змінилися роботи митця з початку вторгнення. Якщо театр  - чи є у трупі ті, хто зараз боронить країну. Навіть якщо пишеш про притулок для тварин, треба наголосити, що у ньому знайшли прихисток хвостики з прифронтових населених пунктів. Я втомилася.

Ольга, має багатий досвід керівництва медіа

Я майстер спорту з профвигорання. В тілі я це відчуваю апатією, на кожну операцію потрібно в 3-4 рази більше дій. Перевантаження я відчуваю моторошними нападами мігрені, від яких рятує тривалий відпочинок. Приблизно раз на квартал у мене починається зростання тиску, я перестаю нормально спати та з'являються напади головного болю. У цей момент мені треба виплакатися, вимкнутися, провести кілька днів у роздумах і побудувати стосунки з роботодавцем (особисті кордони, розповісти про свої тригери тощо).

Раніше я йшла з роботи, зараз я розумію, що з війною далеко тікати нікуди, і це не вихід.

Тому я коли відчуваю, що накриває, намагаюся взяти пару днів на перезавантаження, проаналізувати причини своїх відчуттів і постаратися пояснити людині, з якою я працюю, що не так.

Враховуючи характер і тягар відповідальності у цих людей, це не просто, не з першого разу. Один раз у мене пішло майже два роки для встановлення більш-менш гармонійних відносин.

Все як у шлюбі. 

А ще допомагає японська лазня. Контраст холодного-гарячого та відпочинок після цього.

Олена Чернишова, розслідувачка 

Я з 2016 року в розслідувальній журналістиці. Тому безперечно за цей час, це вже майже 10 років, в мене були приступи вигорання.

Було бажання змінити напрямок своєї професії на щось більш лайтове, тому що іноді стикаєшся з великими проблемами та з тим, що ти не можеш їх вирішити. Тобто ти їх описуєш, але дуже хотілося б результату. Коли ти бачиш прояви корупції або несправедливості, але це нічого не змінює, це насправді дуже розхолоджує і з'являється час від часу якась зневіра в професії, у своїх силах, в тому, що ти робиш і кому це справді потрібно.

Під час повномасштабної ці настрої посилились через те, що всі ми перебуваємо в перманентному стресі.

Марія, журналістка-інтерв'юерка

В мене була така історія двічі. І головне, що я зрозуміла з цього всього, що мене потрібно мотивувати, я не можу працювати від дзвінка до дзвінка без результатів. Тобто якщо я не бачу, або кількісних, або якісних показників, то я згасаю.

Коли я трішки подорослішала, то почала говорити про це з людьми, з якими я працюю. Тобто ось в мене впала мотивація, треба щось змінювати. Або свої задачі, або їх напрямок, або формат. 

В мене така історія тягнулася два місяці, але потім я пішла з цих проєктів, бо нічого не змінилося. Я сама стала тією людиною, яка псує всі задачі, а я цього не люблю. 
На фізичному рівні я відчувала втому. Ти не відновлюєшся, відчуваєш тяглість часу, погано спиш. Це псує життя, яке в тебе існує повз роботи в принципі.

Олександра, продюсерка медіахолдингу

Я зрозуміла, що вигоріла, коли у вихідний день була неподалік від офісу і не змогла зайти в нього, хоча це був найближчий туалет в радіусі 300 метрів. Я просто не захотіла бачити цю будівлю. Думаю, вигорання працівників медіа - це класика. Складно тримати work-life баланс, коли робочі чати палають з ранку до ночі, без перерви хоча б у святкові дні. Ми завжди там, де щось трапляється - прилітає - народжується - перемагає, де свідки розказують, а експерти - коментують. А потім стається той день, коли не хочеш  бачити офіс улюбленої роботи. 

Я поговорила з керівництвом, терміново пішла у відпустку на 3 тижні, попередила колег, що вперше за 7 років не буду читати чати (не читала), а у разі форс-мажорів попросила дзвонити на мобільний (не дзвонили). 

Поки я відновлювалась наодинці біля моря, виявилось, що не так сталося, як гадалося. Я - не така велична постать, і без мене все нормально працює. Оце був інсайт відпустки, оце була нарцисична травма))). 

Я повернулась з маленькими персональними реформами: вимкнути звукові сповіщення всіх месенджерів, у неформальному спілкуванні попросила колег з різних відділів за можливістю дотримуватися етики діджитал-листування. Я почала слідкувати за своїм емоційним станом. Якщо відчувала, що цунамі вже поруч і скоро "накриє", то знову їхала одна на море під Одесу на 3 дні. 

Це спрацювало. Тепер, коли менеджер шоубізнесу надсилає мені після 20.00 інформацію про те, що "моя артистка через тиждень планує презентацію нової пісні", я не відповідаю або надсилаю у відповідь посилання на інструкцію "Як відправити відкладене повідомлення в телеграм". Додаю смайлик і мені не соромно. 

На сьогодні мій ментальний статус такий, який заповіла нам велика В. Сердючка: "зірка, не зірка, але життя зараз таке, що під рукою треба завжди мати свій городик". У кожного - свій городик,  мій - це квиток на потяг "Чорноморець".

Саме цією історію я б хотіла закінчити свій блог. Бо вона мені найближча. 

Зараз мене потроху відпускає. Малюю. Фотографую. Пишу те, що хочу. Відчуваю, що це потрібно. 

<picture></picture>
Ната Чернецька. "Дівчинка з рибою"

Це те, що я любила завжди, але ж робота-робота-робота. Тому моя історія з "ворк-лайф балансом" не склалася. 

Любить та бережіть себе. 

Ната Чернецька