"Я був українцем, попри те, що народився в росії", - Роман Бахарєв

Мистецтво і культура існують мільйони років, мільярди сюжетів та творів навколо нас, однак ми продовжуємо тягнутися до цього і творити. Повномасштабна війна перевернула мислення багатьох людей і змінила їхню творчість - це наш спільний досвід, який виріс із травми. Про музику, пошуки коріння, помилки, Донецьку область, злам та надію дивіться та читайте скороченому варіантові та дивитеся у повному в ексклюзивному інтерв’ю Інтенту з Романом Бахарєвим - українським музикантом, лідером гурту Bah.Roma. 

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

В одному з інтерв’ю ти говориш, що смак формують складні твори, що музика має впливати, виховувати та викликати питання. За ці роки, які питання музика поставила особисто тобі?

Думаю, що у нас з нею такі давні стосунки, які сподіваюся, що можуть ще тривати довго. Час від часу або я запитую в неї щось, або навпаки вона у мене, і ми шукаємо відповіді на питання. Але ти права абсолютно, що смак виховується завдяки складним творам. Тобто для того, щоб сформувався певний смак, ми маємо прочитати книжку - другу, третю, четверту, подивитися якесь кіно - не просто голлівудську комедію, а все ж таки зрозуміти та знати режисерів. Так само і з музикою. 

З кого для тебе починається український рок? Хто є цією старою школою?

Я думаю, що зараз дуже багато музики української й рок-музики в тому числі. Але я пам'ятаю себе в юнацькому віці, коли мені подобався гурт "Океан Ельзи". І я такий кажу мамі, що напишу таку ж пісню, гарну. Взяв гітару, почав писати - українською. Мої перші пісні були українською і це було прикольно. У місті Торезі, це зараз місто Чистякове, яке вже 10 років окуповано росією. 

Я все ж таки орієнтувався на гурти кінця 60-х - початку 70-х років, це все ж таки рок-н-рол більш британський. Я на цій музиці зростав, і вона на мене впливала. І досі впливає насправді. Led Zeppelin, напевно, що це базис. Я вважаю, що їх треба знати, у них чимало класних альбомів. Там є пісні, завдяки яким можна пережити будь-які стани. 

Я чую багато етніки у сучасній українській музиці, і у твоїх роботах вона зʼявилася, як ти дивишся на цю тенденцію? 

Мені дуже подобається. Це саме про коріння. А зараз ми знаходимося прямо на зломі історичному, і маємо впливати на культуру саме через музику, відстежуючи свої коріння. Тому що зараз ми набуваємо ідентичності, почали розкопувати, хто такі українці, хто ми є. І нам це потрібно буде транслювати своїм дітям також, тому що ми були часткою совку. Кожного дня знаходимось в пошуках своєї ідентичності. І саме завдяки цьому, завдяки цим корінням, які ми додаємо в музику, я думаю, що ми розкопуємо свій код. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Чи комфортно зараз в Україні працювати музиканту, можливості та життя  з повномасштабкою інше? 

Я думаю, що це стосується не тільки музикантів. Взагалі, в принципі, ми всі змінилися. Я повторюсь, просто в один момент все змінилось. І, звісно, у когось ще раніше, у 2014 році. У когось досі не відбулося. Вже три роки повномасштабного вторгнення, і люди досі не розуміють. Ми всі вийшли з зони комфорту. Але людина завжди адаптується під те, що відбувається навколо. І я бачу, що музиканти, і я в тому числі намагаються працювати, маючи те, що зараз є. Я відчуваю, що відбуваються величезні зміни. І ці зміни на краще, дійсно. 

Раніше я навіть не міг уявити, що я поїду в Британію і буду там грати концерти. Що мене буде презентувати колишня Девіда Боуї. Перший мій концерт був в Британії. Ми збирали гроші для фонду Tulsun Foundation. Це фундація, яка опікується дитячими будинками Київської області. Загалом було близько 400 дітей. Ми збирали гроші. Я поїхав. Перший концерт в Британії. Ми написали Біллі Лінну - це вокаліст гурту "The Subways". Ми пишемо Біллі про те, щоб він підтримав нас і допоміг зібрати кошти для дітей. Він каже, що окей. Це моє перше сильне враження, тому що я думав все життя, що ці люди десь там. А я з маленького містечка. 

Щодо літератури є фраза, що до 20 століття всі слова вже були сказані. Тобто століття до нас люди займалися мистецтвом і культурою і пройшли всі сюжети. Як щодо цього в музиці, ти експериментуєш, хочеш бути не схожим на самого себе, як шукати нове? 

Ти кажеш про літературу, а в музиці скільки нот? І вже ж все, просто з послідовності двох акордів, ти можеш написати сотні, тисячі пісень. Тим більш зараз, коли технічний прогрес не стоїть на місці - є купа електронних інструментів, які ти можеш додавати, аранжування і це одвічний пошук просто нових форм, нових сенсів. Зупинився – значить помер. 

Це стосується будь-якого мистецтва. Танцюють люди вже мільйони років. Що нового? Але ж ні. Люди продовжують, тому що це про любов, про відчуття. Раніше я взагалі думав, що от натхнення потрібно для того, щоб працювати. Я там чогось чекав, очікував: "Натхнення, прийди до мене!". Але згодом я зрозумів, що ти можеш його просто не дочекатися, його може не бути взагалі. Чи існує воно? Здебільшого це все ж таки про твою відповідальність, про те, що ти можеш сісти, змусити себе, взяти інструмент до рук і почати працювати. Кожного дня просто береш, робиш це, от і в тебе щось виходить. 

Які у тебе стосунки зі своїми помилками?

Помилок дуже багато було і я їх продовжую робити, тому що людина, помиляючись, вона вчиться на своїх помилках. У мене їх було чимало. Якщо про якісь громадянські, то вони у мене були до моменту, коли не сталася повномасштабна війна. По-перше, я відчував дуже сильний вплив росії. Я і хотів туди. У мене там була величезна аудиторія. Я думав, що я маю туди йти. Тим більше, що був такий наратив від артистів, які вже мали успіх, що спочатку треба стати популярним там, тоді йти до України. 

Я задавався сам цим питанням, що я відчуваю, де я помилявся, де були основні мої помилки. І озираючись назад, я розумію, що весь час, який я дивився в той бік, я б міг робити український продукт. 

Ти виріс на Донеччині, багато згадуєш її, але аби просуватися артистам у 2000-х треба було їхати до Києва. Зараз ти себе вважаєш донеччанин чи киянином все ж? 

Я живу 20 років в Києві, і там народилася моя донька. Але я досі прописаний в Донецькій області. Іноді це ускладнює трошки життя, у мене були проблеми з банкінгом, я не міг розраховуватися картками, довелося зробити ВПО, щоб все було окей. На своєму ресурсі я продаю квитки на майбутній концерт в Донецьку. Я вважаю, що Донецьк – це Україна, я дуже люблю це місто. І я дуже болісно сприймав 2013-2014 роки, коли перші біженці з Луганщини та Донеччини почали їхати до Києва. Люди не хотіли їх селити. Мені було так боляче. Але потім сталася війна, і люди зрозуміли. Я знаю багатьох, які не сприймали донецьких в той момент, але потім опинилися на їхньому місці й зрозуміли, як це. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

А яка музика, культура була навколо тебе, коли ти зростав в Донецькій області?

Коли я зростав, спочатку у мене був магнітофон, а потім з'явився касетник. Це був дуже цікавий період. У когось там був Маяк такий, вони двокасетні були, можна було переписувати з касети на касету. Або ми приносили, я брав свій магнітофон і йшов до когось, і ми переписували так само. Але це дійсно було прикольно, тому що касету береш, ручку, і я знав, скільки мені потрібно відмотати, щоб саме на тій пісні зупинитися. 

В цьому було більше цінності. Ми з хлопцями, коли переїхали з Донецька гуртом в Київ, у нас сотні дисків були, під тисячу. Ми переїжджали з хати на хату, ці диски зі собою. Але у нас був ритуал. Ми ввечері сідали всі разом, переслуховували, ділилися враженнями, музики, всі разом покривалися мурахами. Прослуховування музики разом — це щось неймовірне. 

Зараз це досвід багатьох людей, коли ти може й хочеш на день приїхати додому, але не маєш цієї можливості. Поділись своїм досвідом, якому вже понад 10 років.

Маю сказати, що у мене нікого там не залишилося, крім двох моїх друзів юнацтва. Коли почалася окупація, один з них мені подзвонив і почав кричати в трубку: "Алло, ять, Рома, скажи там своїм, щоб вони забрали війська звідси". І я такий: "Чувак, що відбувається? Ти що, ти сказився?". Найцікавіше, що вони вдвох там залишаються. Один з них має трьох дітей. Ми майже не підтримуємо зв'язок. Але десь пів року тому ми розмовляли з ним. І я думаю, запитаю, чому ми зараз по різних сторонах з ним. Здається був 2001 чи 2002 рік, приблизно. Тоді ми ще вчилися в технікумі та заповнювали всі свої атестати - російською, а потім в якийсь момент все почали заповнювати українською. Тобто відбулася українізація в документальному плані. 

Усі органи почали працювати українською. Для мене це був виклик, я такий вау, російську я знаю, але я українцем себе завжди відчував. Я був українцем, попри те, що народився в росії. А для мого друга, який досі там живе, для нього це було, типу чому я маю українською заповнювати? І от ми з ним говорили про це рік тому. Я кажу чувак, так, а ти ж українець, у тебе український паспорт, ти живеш в Торезі. Але так довго пропаганда працює, що він абсолютно ватний. І починаєш говорити з людиною, наче десь чіпляєшся за щось, живе, а потім розумієш, що ти не можеш його переконати, бо він живе в цьому дуже багато років. 

Але там не було можливості якось розвиватися? 

Звісно, тому я й поїхав звідти спочатку в Донецьк, а потім коли вже вчився на якомусь курсі, зрозумів, що мені там теж замало місця. І я вперше поїхав в Київ, і ось там я такий, вау! Я хочу сюди, я хочу жити тут. Потім почав шукати можливість будь-яку, переїхати, зачепитися. І сталося все так, що я опинився в Києві. 

Ти мобілізувався нещодавно. 

Це було складним рішенням, але я його давно вже прийняв, що я маю піти до війська, що я можу бути ще більш корисним. Я займаюсь волонтерською діяльністю, ми допомагаємо війську, але я можу виконувати додаткову функцію у війську і бути більш ефективним. Я їздив з Культурним десантом і був майже на всіх напрямках фронту. Минулого року я був в Авдіївці, коли міста вже майже не було. Ми грали два концерти на двох позиціях. 

Це такі концерти, які найбільше мене вразили. Ми приїхали до хлопців на позицію, вони там жили вже майже пів року. Це 16 поверхів і цей будинок артою зрізаний до 12-го поверху, одного під'їзду немає, тому що він повністю провалився вниз, тільки стіни залишилися. А в сусідньому під'їзді жили хлопці в підвалі. Десь 20 людей. І ми зайшли, вони на нас навіть не дивились, настільки були втомлені. І ми почали концерт. 

От ми почали працювати, і ці хлопці сиділи, вони спочатку взагалі ніяк. Кожен артист намагається якось жартувати. Причому такі жарти, іноді нижче пояса. Я розповідаю якісь історії смішні. Просто намагаючись залучити хлопців до взаємодії. Після концерту я побачив, що вони почали посміхатись, потім аплодують. Потім в кінці вже хтось з нами почав підспівувати якусь пісню. І ми їхали, вже обіймалися, хлопці нам дякували. Тобто я бачу, що ця робота вона важлива. Ми попрацювали, я бачу, що хлопці стали більш жвавими. Я відчував, що я дотичний до цього, я на своєму місці,  все ж таки це допомагає. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

З чого почалося рішення переходу на українську мову?

Це був мій останній концерт. Моя українська теж не одразу з’явилася. Я дуже соромився, тому що я не міг довго говорити щось, туплю, думав, що буду російською продовжувати. Я довго з собою домовлявся, але концерт в Бучі, він напевно, що відкрив очі. Були перші ряди. Я починав пісню співати, а вони ось так закривають вуха і не слухають. А потім ми спілкувалися, я зрозумів, що вони були в окупації. Взагалі неможливо розказати, що вони пережили там. І їм просто на фізичному рівні слухати це боляче, тому що російська мова в них викликає просто біль. Я домовився з собою, що не буду співати російською. Я подумав скільки у мене є українських пісень, що я можу заспівати, але цього все одно не вистачає. Треба пісні. Буду писати. 

У пісні ти написав кажуть, надія є, та, що врятує нас. Що це за надія?

Хочеться, звісно сказати щось гарне, що все буде окей. От, я в це вірю. Не знаю, що тобі сказати тут. Звісно, все буде класно. Болить, тому що ціна дуже висока. Насправді дуже висока ціна, про яку ми, можливо, ніколи не дізнаємося. Страшно, але якщо немає надії, то це точно смерть. Тому, як кажуть, надія помирає останньою. Щоб не було, людина так влаштована, їй потрібно вірити. 

Марія Литянська