Урбанізація Буджака: як маленькі містечка перетворювались на міста

Зростання міського населення такого аграрного регіону, як Буджак, розглядалося у зв’язку з адміністративно-територіальними та соціально-економічними змінами краю у ХІХ столітті. При цьому часто залишалися поза увагою специфічні особливості Буджака: нечисленне молдавське населення, відсутність залишків кріпосницьких відносин, наявність торговельно-портової інфраструктури та значна частка іноземного населення, представленого "задунайськими" і "варшавськими" колоністами. Перебування цих міст у складі Румунії у 1857–1878 рр. також суттєво вплинуло на їх подальший розвиток. Звернення до урбанізаційних процесів у ширшому контексті дає змогу краще зрозуміти сучасне становище міст регіону

З приєднанням Буджака до Російської імперії міське населення було малочисленим і здебільшого складалося з колишніх селян. Як зазначав російський урядовець Павло Свіньїн: "Здебільшого мешканці Кілії займаються хліборобством та рибальством, місцевого купецтва немає… Мешканці Аккермана не поділені на стани… всі вони займаються рибальством". Завдяки впровадженню ринкових відносин у господарствах іноземних колоністів та урядової політики, спрямованої на перетворення регіону на центр товарного виробництва, процес соціального розшарування міського населення значно прискорився.

За переписом 1819 р. населення Ізмаїла складало 6570 чол., Аккермана – 5472, Рені – 1547 чол., Кілії – 3620 чол., Кагула – 1530 чол., разом – 15 679 чол. За переписом населення 1844 р. чисельність міського населення зросла до 60 тис. осіб (25% населення краю). Найбільшим містом регіону лишався Ізмаїл (27852 мешканців). Йому поступалися Аккерман (16241), Рені (6532) та Кілія (5932). Впродовж І половини ХІХ ст. міське населення Буджака (без урахування Болграда) зросло у 3,9 разів. Найбільше збільшилася чисельність населення Ізмаїла та Аккермана – важливих торгівельних центрів регіону.

У роки румунського панування найбільшими містами регіону були Ізмаїл (32 тис. осіб), Кагул (9,6 тис.), Болград (6,6 тис. мешканців). Міське населення склало вже 39,6% людності краю.

У пореформені роки процес урбанізації населення (історичний процес зростання міст та їх ролі у суспільстві, що проявляється збільшенням міського населення, поширення міського укладу життя тощо) дещо загальмувався. Продовж 1856–1900 рр. частка міського населення Бессарабії скоротилася з 21 до 15,3%. Основними причинами цього процесу були:

• завершення переселення іноземців до Бессарабії;
• переорієнтація міщанських хазяйств від сільського господарства до торгівлі та ремісництва, що призвело до еміграції неконкурентоспроможних ремісників до сіл;
• проведення селянської реформи 1868 р., яка скасувала кріпацтво і тому більшість селян-втікачів отримали змогу повернутися до сіл;
• еміграція до селищ міщан у зв’язку з поширенням попиту на сільськогосподарську продукцію.

За відомостями міських управ 1900 р. понад 28,7 тис. мешканців Аккермана (60% населення) мешкали за межами міста. У посадах Папушой і Турлаки – 14,8 тис. міщан (55%). Всього за межами міст проживали понад 100 тис. міщан губернії або 41% їх загальної кількості.

Зростання відбулося у проміжок 1880–1890 рр., коли відроджувалася торговельна інфраструктура портових міст. Відтік міщан кінця 1890-х рр. традиційно пов’язують із завершенням світової продовольчої кризи 1875–1896 рр. та стабілізацією зернового ринку. У містах лишилися професійні ремісники, буржуазія, дворянство та незначні за чисельністю прошарки пролетаріату та інтелігенції.

Чисельність міського населення за переписом 1897 р. визначена у 88 489 осіб, або 17,4% всієї людності. В Аккерманському повіті частка городян становила 10,7%, в Ізмаїльському – 24,7%.

Статистичні дані початку ХХ століття свідчать про зростання чисельності міського населення регіону. Станом на 1 січня 1902 р. найбільшими міськими центрами були Ізмаїл (35,2 тис. осіб), Аккерман (33,9 тис.), Болград (13,7 тис.), Кілія (12,9 тис.) та Рені (7,7 тис.). Загальна чисельність населення цих міст становила понад 103 тис. осіб.

Окрім міст, значну роль у поселенській структурі відігравали посади, зокрема Турлаки, Шабо, Тузли, Вилково та Папушой, сукупне населення яких перевищувало 26 тис. осіб. Загальна чисельність населення міст і посад регіону на початку ХХ століття сягала майже 130 тис. осіб.

У цілому міське населення складало понад 30% загальної чисельності мешканців регіону.

Абсолютну більшість міського населення Буджака складали міщани. За переписом 1897 р. такими себе визнали 24 921 мешканців Аккермана (88% населення), Ізмаїла – 19 857 осіб (89,1%), Рені – 11 017 (94,8%), Кілії – 5912 (85,2%). Частка міщан регіону значно перевищувала губернський показник (79%), що свідчить про давні традиції збереження та розвитку міщанського стану.

Міщани складалися з дрібних виробників, торговців, ремісників, духівництва, інтелігенції тощо. За загальноросійським переписом 1897 р. 22% міщан Бессарабії займалося сільським господарством, 21% були зайняті у промисловій сфері, 21% працювали у торгівельній, 4% – у транспортній сфері, понад 13,3% – належали до обслуги, поденників, 3,7% були представлені духівництвом, 7,8% – урядовцями та військовими. В цілому, соціальний склад міського населення губернії суттєво не відрізнявся від загальноросійського.

<picture></picture>
Міщани Бессарабії. ЗОБРАЖЕННЯ: humus.livejournal.com

Другу за чисельністю верству міського населення складали селяни, які продовжували займатися господарством. У 1819 р. у Тучкові (Ізмаїлі) проживали 404, у Рені – 194 болгарські сім’ї, які займалися скотарством. У 1843 р. у місті нараховувалося 131 особа відставних нижчих чинів, з яких 93 займались хліборобством, 38 – промислами.

За румунськими джерелами 29,5 тис. з 55 тис. міщан займалися сільським господарством. Але румунські статисти зарахували до міщан мешканців Вилково, Тузлів, Болграда. За свідченням секретаря Бессарабського губернського статистичного комітету Олександра Єгунова, ці посади не відрізнялися від звичайних сіл. Власне міське населення не перевищувало 15% загальної кількості населення і здебільшого складалося з ремісників (15 тис. осіб), купецтва (2 тис.), румунського боярства та урядовців (1,8 тис. осіб).

Підтвердженням розрахунків є прохання мешканців посаду Турлаки (Аккерманського повіту) щодо виділення кожній сім’ї 0,5 дес. для виноградарства. За свідченням ізмаїльського урядовця Григорія Оссовського у 1903 р. 110 мешканців Ізмаїла та передмість засіяли понад 66 дес. землі. Критикуючи урбанізацію румунської доби, російський уряд не зробив суттєвих кроків щодо відновлення саме торгівельного та промислового потенціалу міст.

<picture></picture>
Селяни Буджаку. ЗОБРАЖЕННЯ: gazeta.ua

Згідно з статистичними звітами 1905 р. майже половина міщанських наділів були до 10 дес., чверть – від 10 до 100 дес. Якщо використати до міщан майнову диференціацію селян за розмірами земельних наділів, то понад 50% міського населення можна віднести до середняцьких та заможних селянських господарств, що в цілому, не відрізняється від показників сільської місцевості.

Всього за переписом 1897 р. селянами себе визнали 2470 осіб (4,9%) населення Ізмаїла та Аккермана та 895 осіб (4,8%) населення Рені та Кілії. Певне скорочення було викликано поверненням селян до сіл та їх переходу до інших прошарків населення.

<picture></picture>
Торговці худобою. ЗОБРАЖЕННЯ: mahala.com.ua

До "інших станів" відносимо ремісників та міських поденщиків, інших робітників. Кількість міських ремісників постійно зростала протягом всього окресленого періоду.

За переписом 1844 р. ремісники складали 1,2% населення Ізмаїла, 1,6% Аккермана, 2,3% міщан Рені. У Кілії ремісниками назвалися тільки 25 осіб.

З кінця ХІХ ст. слід окремо визначити промислових робітників. Через свою нечисленність (у 1908 р. на 32 підприємствах Ізмаїльського повіту працювали 657 робітників, зокрема понад 130 робітників – на підприємствах Болграда) вони фактично не фіксувалися російськими урядовцями. Напередодні Першої Світової війни пролетаріат в регіоні тільки-но зароджувався і ще не оформився в окрему соціальну категорію.

Впродовж ХІХ ст. різко скоротилася частка дворян та урядовців серед міського населення Буджака, що було спричинено занепадом дворянського землеволодіння в регіоні.

За переписом 1827 р. у посаді Тучков (Ізмаїл) взагалі не було дворян. Тут проживали тільки 37 відставних офіцерів, 42 відставних нижчих чинів та 25 польських шляхтичів. У Рені мешкали два відставних офіцери.

<picture></picture>
Дворянство. ЗОБРАЖЕННЯ: historyextra.com

Тимчасове зростання чисельності міського дворянства відбувалося у 1830-х рр. За звітом 1835 р. Ізмаїльського градоначальника Сергія Тучкова у місті на той час мешкали 12 227 осіб, з них 716 дворян (5,6% населення), у 1843 р. кількість дворянин і різночинців зросла до 1 801 (6,5% населення). Згодом їх частка значно зменшилася через стрімке зростання міського населення. Так, в Ізмаїлі у 1847 р. було 899 осіб дворян і чиновників (зокрема військових), які склали 3,05% населення міста. У 1845 р. у Кілії мешкали 98 дворян і чиновників, зокрема 25 різночинців, що становило 1,88% від загальної кількості населення міста.

У 1897 р. в Аккермані мешкали 683 дворян з родинами, в Ізмаїлі – 559, що становило 2,5% населення. У Рені та Кілії було зафіксовано проживання 207 дворян з родинами, зокрема 118 – в Кілії, що складало 1,1% населення міст.

Наприкінці ХІХ ст. більшість дворян Ізмаїльського повіту (1109 з 1525 осіб) переїхали до Ізмаїла. Фактично міста стають осередком дворянства, де аристократи поступово утворили місцеву інтелігенцію та урядництво.

За кількістю осіб, купці та почесні громадяни займали четверте місце у міському населенні Буджака.

<picture></picture>
Базар Ізмаїла 1880 р. ЗОБРАЖЕННЯ: bessarabia.ua

У першій половині ХІХ ст. купецтво було представлено поодинокими особами, які здебільшого мешкали в Одесі, Аккермані, Ізмаїлі. Так, майор Лавров у 1808 р. звітував: "Заможними купцями в Кілії були одесити Меттака і Хіоні".

За переписом 1897 р. в Аккермані купців разом з сім’ями нараховувалося 336 осіб, почесних громадян – 175 осіб, в Ізмаїлі – відповідно 14 та 106 осіб. Разом їх загальна доля становила 1,25% населення. В Рені та Кілії було зареєстровано 2 купця та 77 почесних громадян. Частка цієї категорії в зазначених містах складала – 0,4%.

Малочисленим було духівництво. Священиків з сім’ями в Аккермані та Ізмаїлі нараховувалося 333 особи (0,7%), в Рені, Кілії – 69 осіб (0,4%).

Доцільно визнати етнічний склад соціальних станів міського населення. За переписом 1844 р. 10,1% мешканців міського населення регіону складали молдавани, 3,6% євреї, 38,2% росіяни, 15,8% українці (в урядових звітах – "малоросіяни"), 9,3% болгари. Очевидне суттєве переважання серед міщан росіян та українців, які здебільшого були представлені дворянами, різночинцями, офіцерами та ремісниками.

Наприкінці ХІХ ст. за етнічним походженням більшість серед міщан Кілії та Рені складали українці (30,6% населення), молдавани (25,2%), росіяни (14,4%), євреї (9,7%). В Ізмаїлі та Аккермані 22 532 міщан (44,6%) визнали себе українцями, 10 453 (20,7%) – росіянами, 7968 (15,6%) – євреями.

За етнічним походженням більшість купців Ізмаїла та Аккермана складали євреї (174 особи), вірмени (63 особи), росіяни (50 осіб). Серед почесних громадян найбільше було росіян – 213 осіб, вірмен – 58, українців – 45 осіб. В Рені та Кілії серед купців та почесних громадян переважали росіяни (41 особа) та молдавани (26 осіб). За етнічним походженням 1185 дворян зазначених міст були росіянами, 44 – українцями, 13 – молдаванами.

Отже, у структурі міського населення Буджака переважали українці та росіяни. Найчисельнішою соціальною групою залишалися міщани, тоді як інші верстви населення – селяни, робітники, купецтво та дворянство – були менш представленими, однак відігравали помітнішу роль у політичному житті міст, що потребує окремого подальшого розгляду.

Андрій Шевченко