"Спогади" Тараса Федюка: як була влаштована радянська літературна кар'єра

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтенту в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій. Цього разу мова піде про "Спогади" Тараса Федюка (Тернопіль, Навчальна книга – Богдан", 2024) – мемуари лауреата Шевченківської премії про літературне середовище Одеси 1970-х і про те, як працював радянський літературний процес.

Почнемо з головного. Тарас Федюк – хороший поет. Тарас Федюк – лауреат Шевченківської премії. У Тараса Федюка нещодавно був ювілей. Тарас Федюк випустив книгу спогадів.

Мемуари взагалі така делікатна річ. Їх можна читати із захопленням, якщо: а) вони скандальні; б) вони торкаються досвіду, якого в тебе немає, зазвичай екстремального; в) вони стосуються осіб, які всім відомі; г) вони, навпаки, стосуються твого власного досвіду, знайомих тобі імен і ситуацій.

Але тут теж така тонка штука. Бо в останньому випадку працюють деталі, дрібниці, вміння спіймати дух епохи. До того ж хоч як це некомфортно, автор має бути безжальним до себе та інших. Саме тоді всі читають оті мемуари. Лають, плюються, ображаються, але читають. Наприклад, я отримала менше, ніж очікувала, від мемуарів Наталки Діденко "Тролейбус номер 15" ("Видавництво Старого Лева", 2025). Я сама пам’ятаю той Київ і приблизно саме ті локації, я там жила в дитинстві, у мене ностальгія, тож я відкрила книгу з певними очікуваннями... Ну, кому не хочеться знов побувати там, куди неможливо повернутися фізично? Але авторка, я б сказала, була занадто обережна і тактовна там, де це стосується об’єктів її спогадів, а мемуарам як жанру це не на користь. Хоча конструкція книги, яка вибудована навколо маршруту тролейбуса її дитинства та молодості, сама по собі дуже красива.

<picture></picture>

Вступ до "Спогадів". ФОТО: Марія Галіна

Не те щоб читач хотів "шкандалю", хоча не без того. Але він вимагає конфлікту, будь-яка художня література вимагає конфлікту, а мемуари – це все ж таки художня література. Ну а зараз повернемося до "Спогадів" Тараса Федюка (Тернопіль, "Навчальна книга – Богдан", 2024). Мене вони давно вже цікавили, бо ходили такі чутки, що вони відверті та безжальні щодо братів по перу. А серед них були й мої знайомі. Ну ось нарешті все склалося.

Найцікавіше для мене тут – усе, що про самісінький Застій, 70-ті. Потім – уже все, що було потім...

Не люблю словосполучення "одеський поет", бо це часто означає "поет локального масштабу". Давайте так. Тарас Федюк – поет, який тривалий час мешкав в Одесі, часто бував у Києві (хто, до речі, знає, де отой "Еней"? Я знаю, це був або є приємний генделик при Спілці письменників на Банковій, коли я там була, там робили неперевершену "Криваву Мері" з сирим жовтком). А в Одесі – "Зося", старий "Гамбринус", який в Одесі кочував з локації на локацію як своєрідний Летючий голландець. Будинок художника на колишній Бєлінського з майстернями на першому поверсі. Одеське відділення Спілки, що було розташоване навпроти. Куряж... Знаєте, що це? А я знаю, бо жила поруч.

Люсьєн Дульфан, Юрій Михайлик, Ігор Неверов, Борис Нечерда, якому фактично присвячена ця книжка, Євгеній Голубовський, Віктор Маринюк і Людмила Ястреб – це тільки ті, кого я знала особисто або про кого чула. Одеса (яку Борис Чичибабін у тому вірші, що цитує тут автор, як на мене, образив несправедливо) насправді провінційною не була, особливо там, де це стосується мистецтва. Або була не більше за інші міста. Але культурний осередок був тісний, художники зналися з поетами, члени СП – з неформалами, україномовні літератори – з російськомовними, і всі, судячи з мемуарів, тільки й робили, що пили по генделиках і вдома. Інколи ще закусували. Певно, були ще бурхливі романи, складні еротичні історії, але тут читач буде розчарований, бо автор насправді не лізе в приватне життя своїх колег.

Сам Тарас Федюк у передмові пише, що будь-яке життя неминуче закінчується крахом, і цю заяву можна розглядати як свого роду виклик. Бо саме його поетичний шлях можна вважати успішним. Я б сказала, еталонним післявоєнного радянського поета – від села (або містечка) до столиці, від перших публікацій в місцевій газеті та до Шевченківської премії. Книжки виходили, до Спілки письменників його прийняли, за кордон у літературні відрядження їздив, дружив із хорошими людьми, знав тих, хто зараз вважається класиками. А ось зараз трошки про те, що за радянських часів вважалося літературним успіхом. Тобто чого саме прагнули молоді амбітні літератори?

Звісно, щоб їх помітили метри. А ще чого?

Публікацій. Хто ж їх не хотів тоді? Зараз усе трошки не так, про це пізніше, але тоді майже єдиний засіб легітимізації як літератора – це публікація в місцевій газеті, потім у журналі. Але публікації, як пише сам Федюк, потребували так званих "паровозів", тобто віршів, які мали свідчити про лояльність автора. До того ж обережні редактори дуже насторожено ставилися до формальних експериментів. Що найпаскудніше тут – що "паровози" оті вимагали саме від дебютантів, і тут уже це був суто їхній вибір: погоджуватися чи ні.

Книжок. Ти міг вважатися "справжнім" письменником або поетом тільки тоді, коли видавав першу книжку. У часи, коли саме друковані культурні продукти були майже єдиним наочним результатом твоєї діяльності (я не про самвидав, хоча, може, до цього повернуся), це цілком природно. Книжка – це те, чого прагнули майже всі молоді автори. Візитна картка, перепустка в літературу, підтвердження того, що ти не дивак якийсь, а справжній поет, предмет заздрості менш удачливих колег, вершина щастя... А потім, якщо все гаразд, треба було видати ще й другу.

Чому? Тому що в Спілку письменників приймали на підставі книжок. Вийшло дві – ок, можеш подаватися. Не факт, однак, що приймуть, але подаватися маєш право.

Спілка – це була ще одна вершина, якої прагнули досягнути амбітні літератори. Спілка – це в умовах радянського дефіциту можливість отримати коли-не-коли лекції та відрядження, пов’язані з гонорарами іноді якщо пощастить, закордонні відрядження, іноді путівку в Дім творчості (такий аналог творчої резиденції), рідко, але можливо – квартири, трошки інше, порівняно з "простими громадянами", медичне обслуговування тощо.

І ще. Про це, власне, й пише Тарас Федюк. Гонорар за першу книжку становив приблизно тисячу карбованців. Просто щоб ви зрозуміли: я, працюючи лаборанткою в одеському НДІ, щомісяця отримувала 65 карбованців. З мене навіть податків не брали.

Для молодих людей це шалена спокуса. І якщо ти був членом Спілки, то мав право видавати книжку раз на два роки (поправте мене, якщо я помиляюся). А ще оті лекції та відрядження, пов’язані з гонорарами, закордонні відрядження (про них дуже смішно тут, особливо про Кубу) тощо... Тож не дивно, що початківці-літератори пили коньяк у ресторані готелю "Червоний" коштом добрих членів СП. А не тільки по бадегах шарилися.

Про підхід до публікацій і дохід від публікацій трохи пише сам Федюк:

"Юрія Усиченка я застав лише трішки, проте один його вислів став у середовищі крилатим: "Каждая строчка пісателя должна давать доход сам-семь. Сначала – на радіо, потом на тєлевіденіі, потом – в газєте, потом – в украінском журналє, потом – в кнігє, ізданной на Украінє, потом – в кнігє, ізданной в Москвє". Жарт, не жарт, але тоді гонорари платили за все. Єдине, що вимагалось, це саме така почерговість".

Тобто від автора, щоб якось крутитися у цій системі, вимагався певний цинізм або просто розуміння правил гри. Ну так, чому ні... Держава, така, як вона є, і існує, щоб щось із неї отримати. І ще. Реальний успіх книги тут не мав значення, навпаки, якщо книгу читач справді питав і розшукував, це якось насторожувало владу. Десь недодивилися. А тираж принаймні в Одесі у поетичних збірок був десь 5-10 тис. прим. Це вже було закладено при друку. А чи продалося воно, чи ні... Ну, як вийде.

Гонорари не заробляли, гонорари отримували.

Ну і тут трохи про Юрія Усиченка, бо я пробила його в пошуку.

Ви його знаєте? Я, власне, ні. І які такі "Унесённые ветром"?

Отож.

Тут про дуже тонке. Художник може писати на замовлення мармизи вождів революції, прикрашати автобусні зупинки радянською символікою тощо, а потім йти в майстерню і писати щось таке, що жодна худрада не пропустить. Художники завжди так жили, для них мармизи вождів – просто кольорові плями. Але з поетами інше. Слово – зовсім інша матерія. І якщо поет Домрін напідпитку в’їхав у щит (зараз би сказали – білборд) із наочною агітацією, збив його або пошкодив, а потім хвилювався, що через це його не випустять за кордон, бо ж він спокусився на святе, то які вірші він може після цього написати? Справа навіть не в цензурі. Справа в самоцензурі. Скільки геніальних або просто хороших текстів ми не побачили через таке перехоплене страхом горло? Через думку, що "не піде". Бо вони, справжні тексти, нікому не потрібні. Потрібні обережні. Потрібні "паровози".

Отож...

Щиро кажучи, в обох кейсах назви говорять самі за себе, ні? Назви радянських книжок – взагалі цікава штука, вони підступно кричать про зміст, про лояльність, про рівень таланту.

Чи був інший шлях? Звісно, був. Це шлях Стуса.

Шлях бунтаря.

Або дивака, який просто не вміє або не хоче пристосовуватися. В Одесі це шлях саме дивака, поета Ігоря Павлова, якого всерйоз почали публікувати після 1991 року.

Але в тих умовах просто не чинити ницості, не доносити, поводитися гідно, навіть сидячи на більш-менш адміністративній посаді – й те було по-людськи. Бо спокуси, звісно, були. Диявол – це ловець душ, ми знаємо. І ми знаємо багато талановитих людей, уже із сучасного погляду класиків, які проявили себе навіть у тих умовах. Ну, якщо говорити метафорами, у безкисневому середовищі та під тиском. На дні, тобто. І яких ми пам’ятаємо і шануємо.

Але не дивно все ж, що вони так багато пили. Час від часу, коли читаєш, здається, що окрім п’янок нічого й не було, а може, просто в автора така планида, що йому випало спостерігати переважно епізоди бурхливого життя літературних братів.

Що показово, сучасна, пострадянська поетична генерація майже не п’є.

Але що ще показово, 90-ті автор сприймає скоріш як драму, як завершення певного етапу, як розпад братерства, як занепад. Книжки майже не виходять (ще б пак, Великий Спонсор скінчився), всі розбіглися у справах, хтось ломанувся в політику, хтось у пияцтво, хтось у бізнес...

Ось тут ми поступово добираємося до фіналу рецензії. Це дуже корисна книжка, бо вона написана хорошою, розумною і талановитою людиною, свідком епохи, написана про нас, про те, звідки ми всі вийшли, і наочно показує механіку літературного процесу за радянських часів. А вона була дуже специфічна. Я трохи здивувалася, коли автор несподівано перетворюється на такого собі вікового буркотуна (а я знаю, що він не такий, але...), і пише щось на кшталт: ось наше покоління допомагало одне одному і "системно підтримувало молодь", вісімдесятники дотримувалися, мовляв, стратегії "я підтримую молодь, якщо молодь підтримує мене", "дев’яностики" займалися переважно боротьбою з конкурентами, а потім прийшли літератори, які взагалі не вступають між собою в жодні стосунки, молоді безкорисливо не допомагають, а ще й платні курси влаштовують.

Я хочу посперечатися. Річ у тому, що система "наставничества", як її називали, – це суто радянська система, бо вона жорстко пов’язана з ієрархією. Саме в 70-ті літературна кар’єра, як і будь-яка інша, робилася дуже повільно, і відомим або статусним поет, як правило, ставав, м’яко кажучи, у солідному віці. Звісно, молодь ішла до нього, розраховуючи на підтримку, тож сама собою складалася система протекцій і вертикальних зв’язків. До того ж сама ситуація тиску з боку держмашини вимагала триматися разом заради ефективної протидії та взаємодії. Але держмашина й роздавала блага, які належали виключно їй, а отже, підтримка (якщо це не була підтримка дисидента) майже нічого не коштувала ані тому, хто просив, ані тому, хто давав, ані навіть тому, хто отримував – це я про епізод із Синицею, його співпляшником і квартирою для Нечерди. До речі, коли Синицю на посаді змінив Козир, ходив серед одеситів такий жарт: "Краще Козир в руках, ніж Синиця в небі". Ось такий суто літературний каламбур.

А зараз ніяких вертикальних зв’язків немає, є суто горизонтальні. Ризома. І до речі. Пам’ятаєте про гонорари за поетичні книжки? Зараз ти успішний автор, якщо тебе видають не за твої. Пам’ятаєте про наклади 5-10 тисяч примірників? Зараз це 100-200 примірників. Але ніякого державного контролю, ніякого тиску. Ти вільний як вітер. Ти нікому нічим не зобов’язаний. Тобі не потрібна протекція метрів. Тобі не треба їздити до столиці, щоб маніфестувати себе. Не треба оббивати пороги літературних журналів. Публікація? Є соцмережі. Але. Література більше не є державною годівницею. Автори бестселерів, звісно, отримують свої гроші так чи інакше – гонорари, екранізації... Поет має заробляти чимось, спорідненим із поезією, але не поезією, якщо він не автор пісень. Звідси всі ці майстер-класи, літературні курси, щось ще, я не знаю. І ще одне: поезія – це справа молодих. Завжди такою була. Радянська система була викривлена, неприродна, хоча, звісно, здавалася нормою тим, хто там виріс і сформувався, бо людина – дуже пластичний матеріал. Зараз одна система змінила іншу, ось і все. А щодо дружби та теплих стосунків – ну, поезія – справа самотня, але люди завжди тягнуться до людей. До речі, війна наочно показує, хто є хто. Екстремальні ситуації проявляють усі якості – і найкращі, і найгірші.

Серед наших поетів є герої. Ось майже і все.

Авторка рецензії та редакція дякують культовій "Книгарні-Кав’ярні" на Європейській за наданий примірник. Охочі можуть придбати книжку на місці.

Марія Галіна