Семен Кантор: "Музей не повинен бути інструментом політики"

Керівник Музею сучасного мистецтва Одеси Семен Кантор розповідає про те, чому Одесу безглуздо зводити до бандитського фольклору, кого з померлих авторів забули незаслужено, хто головний сучасний художник Одеси, як суперечки з митцями рятують виставки та чому головне, чого сьогодні бракує Одеському музею сучасного мистецтва, - це не ідеї, а квадратні метри.

Давайте почнемо з того, як би ви описали головні відмінності одеського сучасного мистецтва від, наприклад, київського чи харківського. Які основні віхи визначають одеську специфіку?

Я б виділив три міста, з якими є сенс порівнювати Одесу: Харків, Львів і Київ.

Харків і Львів мають яскраві регіональні особливості, обумовлені їхньою історією та культурою. У Харкові дуже сильно відчувається технічна та інтелектуальна складова. Остання завжди переважає над емоційною та метафізичною. Це стосується й образотворчого мистецтва. Сучасне мистецтво взагалі починається там, де з'являється інтелект художника, не просто бажання відобразити світ, а саме творчий інтелект. Львів – це очевидна західна культура, вона відчувається в усьому.

А от із Києвом складніше. Він, безумовно, відрізняється, але… Знаєте, ще за радянських часів серед інженерів та науковців побутував жарт: "Хто такі науковці Києва? Це одесити, які не доїхали до Москви". При всій прадавності Києва…

Київ – це культурна столиця. А столиця – це губка, що вбирає з навколишніх регіонів усе найяскравіше, найталановитіше та найперспективніше. Через це київська культура насамперед підживлюється за рахунок адмінресурсу. Вона різноманітна й яскрава, але в ній менше відчувається власна традиція, як у Харкові, Львові чи Одесі.

Чи можна сьогодні створити абсолютно новий художній міф про Одесу, чи місто досі живе міфами минулих поколінь?

Перед тим як сперечатися, треба домовитися про терміни: що таке "міф", "старе" й "нове"? Для мене слово "міф" часто означає надуманість. А надумане минуле обговорювати просто нецікаво, цим у нашій країні й так займалися багато десятків років.

Що нав'язувалося чи артикулювалося раніше? Нав'язувалася бандитська Одеса, єврейська Одеса, торгова, пляжна… Спроба звести яскраве, багатогранне місто з потужним міжнародним стартом, власною історією та культурою до умовного міфу про Соньку Золоту Ручку чи кримінальні ватаги.

Чи можна сформувати новий погляд на місто? Безумовно. Але я б використав інше слово – самоідентифікація. Це природний процес для будь-якої молодої держави та суспільства, особливо під час війни. Війна загострює запитання "хто ми?", "навіщо ми?" і "куди ми йдемо?"

Що зникає з нашого мистецтва з відходом покоління нонконформістів 60–70-х років? Чи є щось, що молоді художники вже фізично не можуть успадкувати?

Знову ж таки, давайте про терміни. Я не дуже люблю штамп "нонконформізм" стосовно одеського мистецтва. Нонконформізм – це глибока ідеологія та незгода не лише з формою картинок, але й із системою. В Одесі нонконформістської ідеології як такої не було.

Єдиний, хто дійсно вписується в це поняття в 60-ті роки, - це Олег Соколов. У 1951 році він створив малюнок: чоловік у чорному пальті з піднятим коміром і чорному капелюсі. Поруч напис: "Любитель абстракції". Тоді за таку роботу можна було серйозно постраждати.

<picture></picture>
"Любитель абстракції", худ. Олег Соколов, 1951 р. ДЖЕРЕЛО: МСМО

Те, що в нас прийнято називати нонконформізмом, - це просто друга хвиля модернізму. І слава богу, що вона відбулася. З тієї групи модерністську лінію послідовно тримали лише дві-три людини, насамперед Валерій Басанець, Віктор Маринюк і Володимир Стрельников.

Тоді наша країна через ізоляцію відстала від європейського мистецтва на 60–70 років. Художники тієї хвилі цей розрив скоротили. А далі було потрібно йти вперед. У 90-ті роки одеські постмодерністи та концептуалісти вже принципово не відрізнялися від східноєвропейських чи західних колег, хіба що бюджетами. Часи змінюються, і нові покоління мають бути іншими.

Кого ви вважаєте головним сучасним художником Одеси сьогодні?

Мій улюблений художник – Ігор Гусєв. Не скажу, що він безапеляційно "головний", але він дивовижно відкритий, різноманітний і має фантастично великий діапазон.

<picture></picture>
"Третя світова війна", худ. Ігор Гусєв. ДЖЕРЕЛО: Bird in flight

Що таке взагалі сучасне мистецтво? Для себе я сформулював так: якщо те, що створюється сьогодні, через 20–30 років сприйматиметься наступним поколінням як точний зліпок і маркер нашого часу – виходить, це й було справжнє сучасне мистецтво.

Чи згодні ви з цинічним твердженням, що "хороший художник – це мертвий художник"?

З точки зору мистецтвознавства та історії мистецтва – так (це, звичайно, жарт). Художника, який пішов із життя, простіше описати, оглянути весь його пройдений шлях.

А живий художник непередбачуваний. Візьмемо того ж Гусєва: він змінюється, реагує на контекст, видає абсолютно несподівані серії. Коли художник живий, його історію неможливо закінчити, вона пишеться просто зараз. Тому мені шкода мистецтвознавців та істориків сучасного мистецтва.

Коли ви вперше дивитеся на роботу невідомого автора, що стає вирішальним? Чи є внутрішній критерій, який вас ніколи не підводив?

У мені живуть три ролі: технар із незакінченою художньою освітою, колекціонер і директор Музею сучасного мистецтва Одеси. Коли я дивлюся на роботу як директор музею, я шукаю в ній штрихи, важливі саме для одеського контексту. Одеському мистецтву притаманні м'яка іронія, теплота та певна концептуальна глибина. Сьогодні я приблизно в 70% випадків можу одразу відрізнити одеську роботу від неодеської та сказати: "О, це наша людина".

Що б ви порадили людині, яка хоче почати колекціонувати сучасне одеське мистецтво, але боїться помилитися?

Щоб дізнатися смак вина, його треба пити. Боїшся – помиляйся, пробуй далі. Нічого іншого людство не вигадало. Усі ми вчимося на помилках.

Як змінилися пріоритети МСМО після 24 лютого 2022 року? Що зараз на першому місці: збереження фонду, фіксація воєнної реальності чи створення безпечного простору для містян?

Давайте по порядку.

Збереження колекції. Ми, мабуть, єдиний музей в Одесі, який без зовнішніх вказівок і грантів за півтора місяці повністю упакував і вивіз свою колекцію на Західну Україну. У середині березня 2022 року три 20-футові контейнери силами команди з чотирьох осіб (з яких був лише один чоловік) були відправлені в безпечне місце.

Захист спадщини в місті. Саме ми першими закрили захисними конструкціями вуличні мармурові скульптури. І тільки вже потім після нас почали закривати мішками Дюка та решту пам'ятників.

Рефлексія війни в мистецтві. Культура під час війни змінюється, але проривні речі не з'являються миттєво. Ми оперативно показали те, що було створено, наприклад, воєнні серії Ігоря Гусєва (виставка "Високоточна любов"). Робити виставки "для галочки" ми не будемо. Ми – приватний музей і показуємо тільки те, що дійсно має художню цінність.

Чи може музей сьогодні бути політичним, не перетворюючись на інструмент політики?

Музей не повинен бути інструментом політики, але він цілком може транслювати ідеологію та цінності. Сидіти на вершині гори й відсторонено спостерігати за сутичкою – так не буває, особливо коли йдеться про сучасне мистецтво, де важлива громадянська та інтелектуальна позиція.

З якими труднощами сьогодні стикається приватний музей в Україні у стосунках із державою та меценатами?

У нашому суспільстві, на жаль, досі стереотипно не люблять багатих і успішних. Музей за своєю природою не може бути прибутковим, він потребує постійних інвестицій. Але ставлення до приватних ініціатив насторожене.

Якщо говорити про приватних колекціонерів Одеси, то номер один із величезним відривом – це Семен Верник. У нього неймовірно цілісна, логічна та з великим смаком зібрана колекція одеського мистецтва.

Сучасне мистецтво часто викликає реакцію: "Я теж так можу" або "Мені це незрозуміло". Як музей працює з цим? Де проходить межа між просвітництвом та елітарністю?

Я вважаю, що з глядачем не потрібно загравати чи підлаштовуватися під його сьогохвилинні смаки. Це не означає, що не треба займатися просвітництвом чи культуртрегерством – пояснювати потрібно обов'язково.

Але мистецтво не зобов'язане бути просто зрозумілим "дзеркалом дійсності", для цього давно є фотографії та кіно. Якщо художник створює щось принципово нове, воно майже завжди спочатку викликає відторгнення або іронію. Завдання музею – не опускати планку, а допомагати глядачеві дорости до розуміння.

Як ви розумієте, що виставка дійсно відбулася? За відвідуваністю, відгуками критиків чи внутрішніми відчуттями?

Насамперед за внутрішнім відчуттям нашої музейної команди. Повноцінної професійної арткритики у нас, на жаль, практично немає.

Кількість відвідувачів теж дуже важлива: не можна вдавати, що ти працюєш у вакуумі. Думку аудиторії потрібно враховувати, щоб змінюватися самому, але в жодному разі не підлаштовуватися під спрощені запити.

Чи є в колекції музею роботи з детективною або курйозною історією?

Так. Наприклад, у перші роки мого директорства мені принесли чудову роботу Олександра Ройтбурда, але без підпису. Я віддав аванс. Пізніше, коли сам Саша Ройтбурд побачив цю роботу, він довго лаявся на людину, яка її продала, але підтвердив: "Робота не моя, але дуже добра. Поставив би свій підпис".

Відомо, що художника Олега Соколова, про якого ми вже говорили, часто підробляють. Як музей ставиться до проблеми фальшивок?

Графіку дійсно підробити найпростіше. У нашому музеї автентичність робіт Соколова не викликає сумнівів. Ми особисто описували еталонну колекцію, передану його вдовою Оленою Шелестовою. Усім іншим при купівлі графіки потрібно дуже суворо перевіряти провенанс та історію побутування роботи.

<picture></picture>
"Плач Ярославни", худ. Олег Соколов, 1978 р. ДЖЕРЕЛО: МСМО

Чи трапляються у вас жорсткі конфлікти з художниками через концепції виставок або кураторські рішення?

Не буває хорошої виставки без суперечок і кураторських конфліктів. Це абсолютно нормальний робочий процес, де зіштовхуються его художника та бачення інституції.

Якби у вас була можливість без обмежень за бюджетом придбати в колекцію музею одну улюблену картину, що б це було?

Майже всі ключові одеські автори представлені у нас дуже добре, цим ми пишаємося. Мабуть, наш найбільший біль – це відсутність великих, фундаментальних робіт Анатолія Ганкевича. Ось його ранні та великі речі я б дуже хотів бачити в колекції.

Якби можна було запросити на один вечір трьох одеських художників, які вже пішли з життя, кого б ви обрали?

Якщо говорити про класиків старої школи – звісно, Теофіл Фраєрман. З більш близьких до нас за часом… Я був у дуже хороших стосунках із Володею Наумцем. Ще мені була б неймовірно цікава Людмила Ястреб, хоча не впевнений, наскільки простою була б ця розмова.

Про Сашу Ройтбурда я навіть не кажу. Він пішов зовсім нещодавно, і наші стосунки з ним завжди були бурхливими: ми півтора місяці могли бути в ідеальному контакті, а потім півтора місяці бурхливо сперечатися й сваритися.

Назвіть одеського художника, якого сьогодні недостатньо знають, але через сто років вивчатимуть у підручниках як генія.

Називати когось "генієм" сьогодні затія сумнівна, це визначає тільки час. Але я назву автора, якого сьогодні незаслужено забувають, і для мене це стало сюрпризом. Це Віктор Павлов. Я завжди вважав його найпотужнішою, найсильнішою особистістю й яскравим художником, ми дружили. Нещодавно я зіткнувся з тим, що навіть молоді одеські мистецтвознавці та історики мистецтва його практично не знають. Це дивовижно й дуже несправедливо.

<picture></picture>
"Таємна вечеря", худ. Віктор Павлов, 2009 р. ДЖЕРЕЛО: Галерея Дім художників

Яким ви бачите Музей сучасного мистецтва Одеси через десять років?

З набагато більшими експозиційними територіями. Нам катастрофічно не вистачає площ. В іншому – продовжувати робити те, що ми робимо: розвивати молоду команду, тримати планку та зберігати культуру Одеси.

Ната Чернецька