"Одеса очима чужинців": що мандрівники побачили за одеським міфом

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Одеса – місто, яке зібрало навколо себе неймовірну кількість міфів, починаючи з міфу про її створення на порожньому місці. Ми вже на прикладі цієї війни бачимо, як це реалізується – приходить російська армія, зносить все, що стоїть та квітне, і на руїнах починає будувати щось. У часи російської імперії це, на жаль, було майже звичною практикою. Але російська імперія й сучасна росія все ж таки не одне й те саме, тому з цього "щось" вийшла все ж таки Одеса, а не ОРДЛО.

Тут можна довго розмірковувати, що таке історія міста і скільки років можна йому нарахувати, якщо на місці міста стояло інше місто, як на місці Парижу Лютеція, або фортеця, яка мала іншу назву й належала іншій державі. Але це я залишу історикам, бо я сама не історик.

Міф про Одесу, точніше, імідж Одеси формували люди, які з неї виїхали, причому переважно вже в ХХ столітті. Частково це потужний пул письменників та поетів, яких приваблював саме "колорит" Одеси, її екзотичність, барвистість порівняно з нудною та офіційною москвою. Частково це емігранти, що осіли в Сполучених Штатах, і ось вони переважно зберегли імідж Одеси як загубленого раю, бо золота доба завжди в минулому. Так чи інакше, у результаті ми отримали певні складові іміджу Одеси – щирість, гостинність, яскравість, схильність до гумору та криміналізованість, демонстративність тощо... Я нічого не забула?

І головне: "Одесса – это чегой-то особенного". Тобто і за часів російської імперії, і за часів імперії радянської Одесу сприймали як місто з особливою аурою, окремою долею та власним світоглядом.

Міф є міф, і створювався він на базі ностальгії. Додамо сюди відгуки та спогади так званих "гостей Одеси" – людей, які приїжджали сюди переважно влітку й переважно до моря. Саме тому важливо зрозуміти, яке враження місто справляло на тих, хто на ностальгію не страждав: чужинців, іноземців, мандрівників, картографів, дипломатів.

Саме про це серія "Одеса очима чужинців", яку розпочав видавець і один з авторів ідеї Олександр Фрідман у 2025 році (співавторкою ідеї зазначена Людмила Гріншпан). Тут треба сказати, що канонічний одеський патріотизм проявився й тут, бо перед нами лише вибрані розділи з книжок – саме ті, що присвячені Одесі. Тобто ми маємо яскравий (як і все в Одесі), патріотичний (як і все в Одесі) і дотепний (як і все в Одесі) проєкт.

До того ж він ще й візуально привабливий. Наразі вийшло вже шість книжок однакового оформлення, тому якщо хтось збирає серії (я збираю), ось вам іще одна. До речі, книжки можна придбати або замовити в культовій Книгарні-Кав’ярні на Європейській.

Почнемо з першої книжки в цьому ряду (за хронологією серії). Німецький мандрівник та письменник Йоганн Георг Коль (назва книжки "Від Тилігула до Аккермана через Одесу та Люстдорф", 2025 рік; вперше вийшла друком у 1841 році) описує свою подорож Україною 1838 року, причому достатньо проникливо.

Так, у передмові упорядниця Світлана Кучеренко наводить таку фразу автора: "Немає сумнівів: коли колос росії розпадеться на шматки, Україна буде серед тих частин, що самостійно звільняться". До речі, він називає термін "Новоросія" суто штучним утворенням – ніхто з тих, з ким він спілкувався, ці землі так не називав. Тобто все в дусі сучасності.

Не дивно. Коль взагалі, здається, був крутим: наприклад, у праці 1841 року "Транспортування та поселення людей залежно від рельєфу місцевості" він, згідно з Вікі, сформулював математичну теорію розвитку міста й описав, як зрештою ці міста розвиватимуться за рахунок хмарочосів та підземних торгових центрів. Також він є автором транспортної ієрархічної моделі.

Про що саме текст? Про те, як утворені лимани, як видобувають сіль (аналогія з золотом напрошується сама собою), до чого тут іспанський консул та задунайські козаки, кого можна побачити на Пересипу (вози, запряжені волами, обози, татарські верблюди, навантажені фруктами та тютюном, подорожні екіпажі польських панів).

Кого тут немає? Правильно, росіян, хоча зустрічаються подорожні до москви та Санкт-Петербурга.

Що ще є? Митні декларації? Так, і при в'їзді треба декларувати іноземне та зберігати квитанцію – бюрократія безсмертна.

Ну і, власне, Одеса. Автор пояснює нам, чому саме ця локація обрана для побудови ключового порту (з допоміжними транспортними вузлами в Миколаєві та Херсоні). Аналізує обсяг зовнішньої торгівлі. Між іншим зазначає, що греки та англійці – найсміливіші моряки, вони ходять у море навіть взимку, в грудні, але найжвавіша торгівля тут з Італією.

Ну і далі все по канону: про бруд, про бруківку... Про мову, до речі. Так, автор визначає російську як "мову міжнаціонального спілкування", як мову ринку й офіційну мову. А ось мова торгівлі та біржі – італійська. Ну і, звісно, французька – мова аристократів. А ще є їдиш...

Купецькі доми тут грецькі, італійські та німецькі, банки – єврейські... Барбершопи – виключно грузинські. Кого тут немає? Ну, ви вже зрозуміли. А чого хотіли: лист до Константинополя йде 2–3 дні, до Санкт-Петербурга – 8–10.

<picture></picture>
ФОТО: Марія Галіна

Ні, це таки місто в межах російської імперії, і готель, де зупинився наш мандрівник, зветься Hotel de Petersbourg, але ось: "Готель... це велика будівля на прекрасному бульварі міста з видом на гавань... Будинок розташований на тому самому місці, де колись стояло невелике турецьке містечко Хаджибей, а в минулому – римський Портус Істріорум, які й стали попередниками теперішнього міста..."

То скільки років Одесі? І чиє насправді це місто? (так, і ПерЕсип насправді це ПересИп, штучна гребля).

Взагалі дуже приємний й уважний текст, ще з упором на німецьке Причорномор’я, на побут колоністів і діяспорян, що зрозуміло. Ілюстровано гравюрами Геннадія Гармідера.

Майже в той же час у Британії виходить книга англійського мандрівника, науковця, професора мінералогії Едварда Кларка "Подорожні записки Росією, Тартарією і Туреччиною", короткий фрагмент якої вийшов під назвою "З Миколаїва до Одеси та з Одеси до Інеади" (2026). Нотатки та коментарі – перекладача Сергія Щербакова, за що йому велика вдячність.

Наш автор – мінералог, тому чималий шматок рукопису присвячено саме вапняку: і його геологічній історії, і його особливостям як будівельного матеріалу (знаємо, знаємо), і теорії існування Понто-Каспійського басейну (так, так). Ну і далі, як завжди. Херсон був не дуже зручною локацією для будівництва морського порту, а тут – саме те, що треба.

Здається, наш автор любив поїсти: кілька сторінок – хвала місцевій кухні... Стоп.

"Навряд чи знайдеться багато міст, що піднялися б із цілковитого небуття до нинішньої величі з такою приголомшливою швидкістю, як Одеса. Ще в 1789 році тут тулилося непоказне татарське поселення Хаджибей. Його відібрав у турків генерал Рібас". Де Рібас, мовляв, не побудував Одесу, а відбив її в турків – саме через це й став її першим губернатором. Проте вже за Павла ніякої активної допомоги одесити не отримали. Навпаки – гроші для будівництва нового пірсу імператор їм відпустив під величезну позику, через що оригінальний зухвалий задум так і не був реалізований. Саме тоді доля Одеси балансувала на межі краху, якби не генерал Воронцов...

Все знов як завжди. Квітуче місто, дохід з митних зборів, поки петербурзький двір не скасував привілеї, попри обіцянки.

Ну й так далі. Що є? Ліцей. Чого немає? Води та палива. Ще бракує інтелектуального життя: одна газета та єдина книгарня. Не те щоб мене це дивувало...

Наступна книжка (всі вони радше брошури, але не будемо прискіпливі) – це "Від Одеси до української Біблії" Роберта Пінкертона (2026). Автентична назва, звісно, набагато довша і теж містить у собі слово "russia". Вона вийшла друком у Лондоні в 1833 році, але опис Одеси датований 1819 роком, тобто помітно раніше за дві попередні подорожі. Що ж побачив цей англієць – представник Британського та іноземного біблійного товариства, який фактично прибув із Місією?

Ну, по-перше, Пінкертон (красиве прізвище, ага?), вочевидь, романтик. Сонце в нього червоне, як кров, море реве, кожна хвиля намагається знищити судно. Не дивно, адже вони прямують до Одеси в листопаді. Але ж це англійці – пам’ятаєте, що про них писав Коль? І романтик він такий, англійський, тобто вельми собі прагматичний, коли йдеться про побутові справи.

Успішно діставшись Одеси, вони одразу (навіть після огляду місцевим медиком) прямують до карантинного лазарету. Сам автор робить примітку – не дивно, бо чума лютує не тільки в Туреччині, звідки вони йдуть, а й поруч, у Бессарабії. Лазарет, згідно з описом Пінкертона, міг зіпсувати здоров’я тим, у кого воно ще було, але мандрівник підтримував себе вивченням Євангелія, надрукованого російською.

Пінкертон пробув у карантині майже 20 днів, причому його речі, на його ж здивування, зберігалися на складі разом із речами людей, що прибули з чумних міст (ну, все як завжди). Він виявився людиною, яка розуміється на механізмах розповсюдження зарази, тому деякі порядки карантину його трохи здивували. Пізніше він поскаржиться на них, а ще на умови в тюремних камерах, які відвідав як добрий християнин, графу Ланжерону. Ось цікаво: чи змінилося щось після цього?

Ну, і щодо Одеси – нагадую, що це було років за 20 до візитів Коля та Кларка – опис приблизно збігається. "Притулок народів", де всім знайдеться місце, але... саме в цьому списку немає якраз українців (я нарахувала 11 націй). Гадаю, для нашого ентузіаста різниці між росіянами та українцями не було.

Він теж прискіпливо ставився до вапняку як до будівельного матеріалу, а щодо пилу та бруду – про це, здається, писали всі, кому не ліньки.

А в Миколаєві, щоб ви знали, базувався адмірал – командувач Чорноморського флоту. Саме там, а не в Севастополі. І, до речі, на відміну від Одеси, всі будинки (від державних до приватних) там побудовані з цегли, причому "в сучасному стилі" (який він був тоді?).

Що цікаво, наш англієць теж багато уваги приділяє німецьким та швейцарським колоністам. Може, тому, що це була чисельна спільнота, яка процвітала – до певного часу, коли їхню колонію атакували та знищили курди у 1826 році. Далі кілька сторінок займає опис насильства – на жаль, все як завжди.

Але... Уявіть собі гавань, де водночас завантажуються й розвантажуються від 300 до 400 кораблів! Уявіть собі вулиці, запруджені возами з кукурудзою, яку звозять зі своїх губерній "селяни Малоросії" (на відміну від гостроокого німця, англієць не дуже переймається термінами). Вже є Рішельєвський ліцей, Міськсад, є церкви – одним словом, місто. В селах же панують дивні звички – наприклад, не промовляти при сторонніх християнське ім’я дитини... Ілюстровано книгу відповідними картинками з Вікі, з посиланням на сторінки.

І нарешті... Трошки раніше за Пінкертона (в 1819 році) Одесу відвідав американець. Книга "Опис Одеси" (2026) Роберта Стівенса в оригіналі вийшла під довгою назвою "Опис Одеси з деякими міркуваннями, що показують вигоди торгівлі в Чорному морі для Сполучених Штатів Америки та переваги торговельного договору з Туреччиною. Від американця, який мав можливість ознайомитися з відповідними фактами та представляє цю працю, щоб ознайомити з ними співгромадян" (видання дає трошки інший переклад). Ось вміли ж давати назви науковим працям!

Ми, як ви помітили, мандруємо назад у часі. Це принаймні цікаво й дає таку приємну зворотну перспективу.

Дивно, але саме американський мандрівник виявився завзятим імперцем. Мовляв, агресивна Туреччина спустошила причорноморські землі, якими блукали "орди кочових татар", а ось за Петра й особливо Катерини почався розквіт, що благотворно вплинуло й на Туреччину.

Мирний договір 1774 року, який завершив російсько-турецьку війну, стимулював розвиток торгівлі в Чорному морі. Що показово, першим значущим портом з російського боку став Херсон. Але через те, що гирло Дніпра взимку виявилося непридатним для судноплавства, імперські чиновники почали шукати йому заміну... Саме так вони і звернули увагу на "татарське село Коджабей"…

У цьому, зауважу, є свого роду кліматична іронія. Саме на тоді (див. Вікі) припав один із піків Малого льодовикового періоду, три температурні мінімуми якого прийшлися якраз на 1650, 1770 і 1850 роки. Якби не він, саме Херсон панував би на нашому узбережжі, а не Одеса.

А ще іронія полягає в тому, що, оспівуючи досягнення імперії, росіян автор не згадує взагалі. Болгари, німці, слов’яни (хто?), які шукали нового життя на нових землях, француз-губернатор... Що ще?

А ще війна 1806 року та окупація росією Молдавії та Валахії, що зумовило розширення ринку для Одеси. Так, війна була стимулом для торгівлі – власне, тому війни й велися. Вважаю, саме через це й треба розглядати отой захоплений опис імперських здобутків. Бо американці – таки прагматична нація (принаймні його аналіз торговельного обсягу одеського порту свідчить, що він далеко не дурень). Знов відзначу розширені коментарі перекладача Сергія Щербакова, які уточнюють історичні аспекти роботи.

Так, саме нотатки американця, чия держава нещодавно (в історичному масштабі) виборола незалежність, виявилися панегіриком імперськості. Це контрастує і з поглядами тверезого німця Коля, який бачив потенціал саме в українській незалежності й не помічав ніякої "Новоросії". І зі спостереженнями англійського місіонера, що ближче познайомився зі шпиталями та в’язницями, карантинними порядками та недолугою санітарією – тобто саме тим, чим мали б опікуватися чиновники, і з вільними людьми, якими чиновники якраз не опікувалися. І з нотатками англійського вченого, який вважав гальмом для розвитку саме імперію.

Згідно з автором, завдяки тому, що "російський уряд займався цим успішно і з турботою", у 1803 році, за часів губернаторства герцога де Рішельє, до Одеси прибули 536 суден, переважно в баласті. Але. Назад вони повезли виключно пшеницю, яку постачали "місцеві уряди Поділля, Волині, Києва та Херсона", бо – і ось це для нас важливо – "місто ще не встановило... торговельних відносин з внутрішніми районами імперії". То насправді Стівенс описує майже незалежний регіон, який постачає свій і тільки свій товар. Найкраще, що могла зробити для його розвитку імперія, – це залишити його у спокої, надавши відносну самостійність, зокрема фінансову.

У мене є певна підозра, що оскільки первинно нотатки були написані французькою, частково вони розраховувалися на те, що їх прочитають високі російські чини – і через те сприятимуть діловим зв’язкам Америки та Причорномор’я. Тобто вони улесливі понад усяку міру.

А зараз підсумки. Історія Чорноморського узбережжя на початку XIX століття могла піти різними шляхами. Ключовим портом могли стати Херсон або Миколаїв, і тут зіграло роль саме географічне розташування Одеси – глибока та захищена бухта, яка дозволяла безпечно перебувати там великій кількості суден хоча б із квітня по жовтень... Тому всі інші недоліки – степ, вітри, що несли пил та бруд, спека влітку, нестача води й рослинності та навіть будівельного каменю – були вже неважливі, адже з цим можна було якось впоратися. Проте саме це помічали всі приїжджі, бо тут працював контраст, зазвичай притаманний фронтиру.

Саме це забезпечило й розвиток міста, і його мультинаціональний склад, де росіяни – це насправді меншість, порівняно хоча б із німцями. Саме це сформувало зрештою його дух, його майже демонстративні пошуки свого окремого статусу та незалежності від двох імперій. І це не має нічого спільного з тим іміджем, який активно просуває ностальгуюча діаспора і який зараз використовують російські маніпулятори. Торгове місто, водночас жорстке й толерантне, як і всі торгові міста.

Щодо імперії, вона на неспокійних землях виступала чимось на кшталт кримінальної "даху", який боронить місто від інших імперій на піку їхньої експансії (хоча б тієї ж Туреччини). Тут можна поставити питання, на яке ми не маємо відповіді: яке місто виросло б на місці Одеси, якби амбіції російської імперії зазнали краху? Турецьке? Угорське? Вільний поліс? Це, насправді, була б цікава альтернативна історія. Але, поза сумнівом, щось там було б, бо... ну, ми вже зрозуміли. По-перше, єдина судноплавна гавань на узбережжі в епоху розвитку торгівлі та (ось-ось уже) промислової революції. По-друге, тут, як ми бачимо, завжди щось було.

Чого б хотілося наостанок – ілюстрацій хорошої якості. Але найважливіше – коментарів спеціалістів, бо без супровідного історичного аналізу нам зараз важко розібратися, що  до чого.

В нас є ще дві книжки серії – це робота Лоуренса Оліфанта "Одеса та політичні горизонти напередодні Кримської війни", первинно 1852 рік, і "Одеса та її жителі очима англійського полоненого в Росії" Вільяма Беркхардта Баркера, первинно 1855. Але це вже інший етап історії Причорномор’я й міста, і ми про них розповімо пізніше, якщо редколегія нам дозволить.

Марія Галіна