"Ким ми були": говорити за тих, хто не повернувся

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену творчості сучасних українських авторів. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Дослідникам ще доведеться вивчати сучасну українську воєнну прозу як феномен, якому, мабуть, немає аналогів.

По-перше, на фронт пішли мотивовані творчі люди, здатні до рефлексії, які навіть у тих умовах продовжують художнє дослідження навколишнього світу, історичної ситуації, власної особистості в умовах війни включно. Тут я відсилаю до документальної вистави "Лютого театру" "Попіл мрій", яка саме і спирається на рефлексію митців, що воюють.

По-друге, це, як зауважила ще в перші дні навали Вікторія Амеліна (її, як багато кого з митців, вбила росія), перша війна, досвід якої транслюється в режимі real time – через блоги військових, листування тощо.  Це не так звана "лейтенантська проза", в якій досвід опрацьований заднім числом. Це література, яка створюється тут і зараз і в тому ж режимі real time потрапляє до читача, і майже з тією ж швидкістю – до видавця.

Така проза саме через умови її створення має певні ознаки. По-перше, вона структурована в часі й має ознаки щоденника, бо створюється "на колінці", фрагментами – і фрагментами потрапляє в мережу. Бо формат диктується обставинами. Як результат, конструкція тримається на емоційно сильних, яскравих, але швидкоплинних епізодах. Я би назвала це флеш-письмом – сподіваюся, цього терміну до мене ніхто не вигадав.

По-третє, тут працює відомий принцип айсберга – щонайменше на дві третини ця проза складається з умовчань. Ми можемо тільки реконструювати, що там ховається у темних водах пам’яті. Це наочно можна побачити на прикладі може вже еталонної книжки Артура Дроня "Гемінґвей нічого не знає" (2025, "ВСЛ"). Тут (цитую Вікіпедію) "твір позиціонується як "свідчення солдата" - художнє осмислення досвіду війни через фрагментарні тексти, сни та спогади".  Навіть на підставі цієї лапідарної характеристики можна зрозуміти, що досвід опрацьований через несказане, приховане, його можна лише реконструювати: частково саме через порожнечу, відсутність – символіка сну тут працює як один із ключів.

Цензура – ще один впливовий чинник. Не тільки воєнна. Хоча коли щось пишеться в режимі real time, у форматі блогу, то як без неї? Але є й інші форми цензури. Скажімо, блог Олександра Закерничного, одесита, який загинув, захищаючи Батьківщину, автора книги "Записки добровольця" (2023, 2024, "Сітон"), читала також його родина. Звісно, це накладало певні обмеження на відображення воєнних реалій. І тільки в подальшій художній трансформації (документальна драма за "Записками..." була поставлена в Одесі в Театральній лабораторії "Воля" - авторка сценарію, режисерка-постановниця Стася Волошина; композиторка Людмила Самодаєва представила монооперу на підґрунті текстів) за нібито гумористичними нотатками проступив монструозний сюрреалізм розпочатої росією війни. Є й інші "зони тиші" - бо  далеко не все взагалі можна розповісти, особливо якщо це стосується вкрай травматичних ситуацій.

Усе це, до речі, зближує військову прозу не так із репортажем, як із поезією – через оперативність висловлювання, безпосередній емоційний відгук і смисли, що лише частково проступають на поверхні тексту. Недарма збірка воєнної прози Валерія Пузіка "Ким ми були" ("Віват", 2025) присвячена Максиму "Далі" Кривцову, поету і воїну (загинув 7 січня 2024 року під час бойових дій на Харківщині).

Валерій Пузік - український художник, письменник, режисер, військовослужбовець. Оскільки він пішов добровольцем на фронт у січні 2015 року, то всі проблеми, пов’язані з сучасною воєнною прозою, йому довелося долати ще десять років тому. Але не тільки кожен автор має свій, особистий досвід. Навіть досвід однієї людини може бути різним. Скажімо, перша частина книги, "Примарна зона", починається з болючої для одеситів дати – 2 травня 2014 року. Олега, героя епізоду, який, мабуть, вперше в житті став свідком та безпосереднім учасником бойового зіткнення, ми ще побачимо в кінці книги. І це вже інша людина.

Так, книга розпочинається нібито від третьої особи, зі стороннього погляду, але потім автор повертає собі це "я"... І зрозуміло чому.  "Примарна зона" вибудована на тому, що перед нами нібито матеріали для неіснуючого військового журналу. Ну, як неіснуючого? Здається, планувався такий журнал у 2015 році, але потім замовники злилися, а матеріали залишилися. Репортажі, інтерв’ю, портрети. Особливо портрети, бо це портрети посестер і побратимів.

Близькість на війні – особлива річ. Побратими, до речі, теж особливі. Тут можна показати посестрі свій вірш і почути, що відчувається вплив Жадана. А можна від іншого вже побратима почути власне вірш Жадана. Емпати, тобто творчі люди, з загостреним відчуттям справедливості, з потребою виправлення світу. А може й просто романтичне налаштовані люди. А може просто хороші люди. Вони пішли одними з перших.  Скільки з них не повернулося?

Перша частина насправді – реквієм. Мартиролог.

<picture></picture>
ФОТО: Марія Галіна

Як про це написати? Ну, наприклад, замість імен-прізвищ назвати позивні. Позивні взагалі цікава штука, бо вони обираються, на відміну від імен-прізвищ, свідомо. Тобто відповідно відображають певні характерні риси носія. Але позивні працюють не лише на індивідуалізацію. Вони водночас узагальнюють образ людини, зводячи його до однієї виразної риси, і певною мірою очуднюють його. Так невдала спроба журнальної роботи перетворилася на літературу, бо література – це те, що пропущене через рефлексію.

Сучасна військова проза взагалі побудована на отій рефлексії. На самоспостереженні. Самоаналізі. Недарма показовою є назва другої частини: "Про що я думаю, коли мовчу про війну". Ось герой (або автор, як вам зручніше)  потрапляє до Львова, бо там перевальний пункт абощо;  куди, як ви вважаєте, він іде? Звісно, до книгарні... Що він там бере? Звісно, твір Ернста Юнгера 1922 року "Війна як внутрішнє переживання" ("в цьому есе він подає свої філософські роздуми, чим, на його думку, є війна, як вона трансформує людину та змінює її духовний світ тощо" - з Вікіпедії). Тобто ми ще маємо рефлексію рефлексії, рефлексію другого порядку.

Як все це взагалі зрозуміти?

Це не те, що мало б бути, зокрема зі мною. Але воно є. І що наразі робити?

Як війна змінює все навколо мене?

Як я сам змінююся. А як саме змінююся?

Саме в "Ким ми були" всі ці питання якщо не артикульовані, то прослідковуються.

Щодо фрагментарності... Ми вже зустрічалися з цим терміном в характеристиці  "Гемінгвея..." Дроня, яка, здається, стала для нас еталонним визначенням нової воєнної прози.  Але ось і Пузік пише: "Усе фрагментами та уламками. Пам’ять – дуже дивна. Вона збиває все в один суцільний клубок. І ось, здавалося, ти знайшов нитку, якою можна йти далі, зазирати в минуле, згадувати слова, але запахи та звуки згасають. Слова втрачають сенс". Власне, вся друга частина – спроба утримати, зафіксувати втрачений сенс слів. Епізоди, роздуми, діалоги, випадкові зустрічі. Вийти з режиму мовчання. З примарної зони.

Нова військова проза -  це осциляція між щоденником і художньою літературою, баланс зміщується то в один бік, то в інший, пульсує...

Так, на перший погляд перед нами нон-фікшн, але, якщо придивитися, ми побачимо вибудований, закільцьований сюжет. Перший епізод першої частини – розстріл на Дерибасівській.  Друга частина починається теж з Одеси. Це епізод з усім одеситам відомою "пісочницею". Тут, на відміну від "одеського майдану", залучаються майже всі. Бо це вже інша війна, яка торкнулася майже всіх, змінить долю майже всіх...  Герой, альтер-его автора, в першому епізоді спочатку свідок, потім учасник "одеського майдану", в останньому епізоді другої частини – вже виснажений, але непереможний військовий, який у тимчасовій відпустці повертається в нікуди...

Повернутися остаточно неможливо. Остаточно повертаються тільки мертві.

<picture></picture>
ФОТО: Марія Галіна

Тут ми торкаємось останньої особливості сучасної воєнної прози, і це дуже чутлива тема. Це її щільний зв’язок з тонким планом. Звісно, на війні смерть ходить поруч, а матерія світобудови тріщить по швах. Але є ще одне. В американського фантаста Орсона Скотта Карда, автора класичної вже "Гри Ендера", є роман "Речник мертвих". Мені здається, що майже всі автори нової військової прози відчувають той самий обов’язок. Його можна розглядати як свого роду місію – говорити за тих, хто міг би плідно жити, але загинув від російської агресії. Говорити за випадкових знайомих, за побратимів, за друзів... Давати їм можливість ще трошки пожити, най хоч так. "Останні оповіді про невидиме", останній розділ книги, – це саме про те. Звісно, не тільки цей розділ – бо обізнаність автора стосовно долі його героїв (починаючи, як ми писали, з 2015 року) надає, я не знаю, як сказати – драматургії? Глибини? Тут будь-яке означення не працює, бо йдеться про живих людей зі своїми мріями та планами на майбутнє.

Валерій Пузік не вперше торкається цієї теми – варто почитати або подивитися його п’єсу "Привиди в гілках", написану вже під час Великої війни. Але, мабуть, не востаннє, і не він один...

Ну й наостанок. Книга оформлена жорсткими, експресивними і точними роботами автора, який виступає тут ще й як художник. Я вже не кажу про свідому гру зі шрифтами, про якість паперу тощо... Перед нами цілісний витвір мистецтва, артоб’єкт – власне, так і треба сприймати книгу "Ким ми були".

І зараз трохи про мистецтво. Те, що на війну з нелюдами пішла найкраща, креативна частина нашого суспільства, забезпечило нас безпрецедентними свідченнями злочинів росіян і мужності наших захисників. Але в цьому полягає й безмежний трагізм – бо ж оті найкращі гинуть на війні. Власне, ніхто не заслуговує такої долі – загинути в найдовшій, найстрашнішій війні в серці Європи замість того, щоб жити, ростити дітей, дорослішати, старіти, писати книжки... Адже ті, хто забезпечив світ воєнними щоденниками, прозою, віршами, картинами, розкрилися на повну, бо війна не знає слова "потім". Так, ми маємо потужний пласт "воєнного мистецтва", вибуховий розквіт культури, але все це відібрано від мирного часу... І це вже інша розмова, мабуть. 

 

Марія Галіна