Імперія в космосі: чому "Фаренго" Єшкілєва – справжня космоопера

Фантастичну епопею "Фаренго" Володимира Єшкілєва, якого ми маємо шанс побачити в Одесі в червні, видавець ("Жорж", 2026) визначає як "першу українську космооперу". Для Єшкілєва, плідного письменника з Івано-Франківська, це далеко не перший масштабний проєкт. Свого часу він підвів теоретичну базу під "Станіславський феномен", а його прозу у Вікіпедії умовно поділяють на чотири магістралі: історичну, фантастичну, артгаузну та конспірологічну. До того ж трилогія вже виходила друком у видавництві "Ярославів Вал" близько десяти років тому. Перша книжка - "Тінь попередника" - з’явилася ще у 2011-му.

Можна, звісно, сперечатися, чи справді "Фаренго" - перша українська космоопера. Наприклад, цикл "Ойкумена" Генрі Лайон Олді з’явився раніше, однак був написаний російською мовою і виданий у росії. Втім, цікавіше тут інше питання: що саме сьогодні називають космооперою? Де проходить межа між нею та науковою фантастикою? Адже перше видання "Фаренго" прямо визначало цикл як "науково-фантастичний".

Взагалі я дотримуюся тієї точки зору, що наявність і популярність національної наукової фантастики (космоопери сюди ж) – ознака здорового суспільства зі здоровою візією майбутнього. Саме в цьому контексті популярність "Колонії" Кідрука, як і перевидання "Фаренго", дуже надихає. Але спочатку розберемося все ж таки з космооперою. Так, є певні маркери, що відрізняють космооперу від наукової фантастики. В першу чергу це легкість, з якою протагоністи мандрують космосом попри наявні закони фізики й дистанції у світлові роки. Для цього використовуються квазінаукові концепції – Темна Матерія, кротовини, гіперпростір тощо. Втім, самі по собі такі елементи ще не роблять твір космооперою. Скажімо, "Інтерстеллар" теж активно використовує подібні ідеї, однак жодного разу не є космооперою.
Інша характерна риса – присутність загадкових артефактів, слідів давніх цивілізацій і так званих Предтеч. Такі мотиви часто трапляються у творах Андре Нортон, але майже відсутні, наприклад, в "Ойкумені" Генрі Лайон Олді, у "Дюні" чи в масштабному циклі Лоїс Макмастер Буджолд про Майлза Форкосігана.

Часто космоопера тяжіє й до містики: парапсихічних здібностей, пророцтв, таємних орденів. У "Дюні" чи "Ойкумені" такі елементи відіграють важливу роль, тоді як у Буджолд їх немає. Те саме стосується й інших розумних рас: в одних циклах вони присутні, в інших автори обмежуються різними формами самого людства – біоконструктами.

Важливою рисою космоопери є масштабність - кілька планет, кілька світів, велика кількість героїв, пересування з планети на планету. Водночас масштаб сам по собі теж не є визначальним критерієм. Скажімо, "Заснування" Айзека Азімова – масштабна епопея, але відносять її все ж таки до наукової фантастики.

Звісно, космоопера не може обійтися без космічних війн – майже в усіх перелічених текстах хтось із кимось воює у просторі.

Тож космоопера – жанр із досить рухомими межами. При цьому всі перелічені твори об’єднують дві риси. По-перше, космоопера – це буквально космічний масштаб подій. По-друге, тексти мають великий, розгалужений на багато книжок сюжет.

Показово, що якраз у "Фаренго" всі ці типові ознаки космоопери є в наявності. Тобто є таємні товариства Носіїв Вищого Знання (щось на кшталт Бене Ґессеріт у "Дюні"), є телепати, є рештки старих цивілізацій (як у Андре Нортон у "Космічних саргасах"), є недружня цивілізація Ящерів, є воєнні космічні бази, є злобні ненажерливі тварюки з безодні, є людство, яке розселилося по космосу, є біоконструкти. Звісно ж, всі пересуваються з планети на планету з порушенням законів фізики. Зовсім не дивно, що Єшкілєв, за фахом філософ, за покликом серця культуролог, добре знається на жанрах. І якщо щось робить, то за правилами.

<picture></picture>
Володимир Єшкілєв. ФОТО: Nadiia Dutchak

Але я тут виділю ще одну рису, типову для космоопер, – це поєднання витончених, просунутих технологій з архаїчними соціальними структурами. Простіше кажучи, космоопера майже завжди про Імперію. Про її становлення, про її падіння (частіше – про падіння), про повстанців, про заколоти, про заколоти проти заколотів, про інтриги космічного масштабу. А ще імперія – це завжди про жорстку кастовість, ієрархію – що в "Дюні", що в "Форкосіганському циклі", що в "Ойкумені". Світ "Фаренго" тут не виняток: нижчу сходинку ієрархії займають клони, вищу – старі роди, більшість яких, як ведеться, мали в засновниках зрадників, контрабандистів, бандитів та піратів.

Сам Єшкілєв зазначає, що становлення імперій – такий же необхідний елемент історичного циклу, як і падіння. І саме ці процеси автор досліджує в "Фаренго". Тут треба віддати шану його історичній чуйності, бо "Тінь попередника", перша частина циклу "Фаренго", була опублікована в 2011-му. Ми бачимо в романі розгорнутий опис бойової роботи безпілотних військових катерів, дронів (космічних, звісно). Я навіть вирішила, що автор трошки при перевиданні модернізував текст з урахуванням сучасних реалій. Але на запитання він відповів, що обмежився лише мінімальною редакторською правкою. До речі, нічого подібного я в космооперах до того не бачила.

Єшкілєв взагалі вміє передбачати. В інтерв’ю Наталі Дудко на сайті газети Львівської міської ради "Ратуша" він ще у 2012-му зауважив, що "...майбутнє буде більш жорстким, тоталітарним і менш гуманним". Це ми й спостерігаємо наразі. Саме таке майбутнє письменник вибудовує в "Фаренго". Звісно, якщо щось передбачаєш, воно трапляється не там, не так і не тоді. Але будь-яка модель вчить нас приймати жорстоку реальність.

Ну й ще про наше, актуальне. Я звикла, що простір в космооперах крутиться навколо центрального героя або невеликої кількості героїв, яким ми співчуваємо і з якими себе ідентифікуємо. Тут Єшкілєв чесний з нами. Ніякого "хлопчика, який вижив", ніякого героя з фізичними або психічними вадами, який бере гору завдяки своїм здібностям, Призначенню, Долі або гіперкомпенсації... Історія рухається зіткненням заколотів та інтриг, протистоянням намірів різних спільнот, контріграми розвідок. Окрема людина тут мало що може. Альянси виникають і розпадаються, всі чогось прагнуть, часто різного... Принаймні це чесно, і це виділяє "Фаренго" з-поміж інших космоопер. Але це переводить нашу взаємодію з текстом на рівень інтелектуальної гри. Бо насправді у великій історії немає ані графа Монте-Крісто, ані Одіссея, ані навіть Гаррі Поттера. Буває так, що долю людства підштовхують у правильному напрямку зовсім не ідеальні, а подекуди й навіть не дуже приємні люди.

Хочу сказати про мінус, який є продовженням плюсів. Якщо кожен має свою правду і неправду, якщо колеса історії рухаються взаємодією багатьох дійових осіб у різних точках населеного Космосу, якщо неможливо виділити головного протагоніста (взагалі-то саме в космооперах добро та зло чітко розділені), то ми ризикуємо втратити частину того, що змушує нас із тривогою та надією гортати сторінки в очікуванні подальших подій. До речі (хоча я, може, занадто прискіплива), мене трохи здивували на початку "земні" тваринні метафори та асоціації – світло лососевого кольору, персонаж, котрий  махнув рукою, ніби відганяючи муху, думки, що скачуть білками тощо. Враховуючи, що частина героїв росла не на Землі, така пристрасть до земної фауни трохи дивує.

Наостанок згадаю дуже приємне, естетичне оформлення нового видання. Як на мене, єдиний шанс для паперової книги вціліти як явищу – це перетворитися на арт-об’єкт. Таке видання, зі стильною обкладинкою, кольоровим обрізом і приємним на дотик папером, може прикрасити будь-яку книжкову шафу.

Марія Галіна