Герої не вмирають: Максим Мосенз

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників "Герої не вмирають".

Кулеметник 3-ої стрілецької роти військової 120-ої бригади територіальної оборони Максим Олександрович Мосенз за позивним "Малюк" загинув 24 березня 2024 року поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донеччини. Бійцю було тільки 27 років.

Про його життя та службу розповіли мама Наталія Володимирівна Мосенз, класна керівниця Людмила Іванівна Максименко та побратими з позивними "Метал", "Матрос" та "Історик".

"Максим з дитинства був дуже самостійний. З першого класу він мав великий інтерес до історії нашої країни і до військової історії, - розповідає Наталія Володимирівна. – За свої кишенькові гроші міг купувати старовинні тарілки, хустки чи каски. Навіть не можу сказати, що я в ньому це спеціально виховувала, але патріотизм був у ньому всередині.

Син дуже цінував українську літературу. Любив вчити вірші Тараса Шевченка та інших наших поетів. Максим був артистичний, і будь-які шкільні концерті проходили за його участі.

Коли Максим був у другому класі, він за власною ініціативою пішов до церкви допомагати батюшці. І деякий час всерйоз хотів присвятити своє життя вірі. Він знав молитви, був смиренним, добрим та людяним. Майже ніколи не бився у дитинстві, і завжди намагався домовитись з іншими хлопцями. І дуже допомагав мені по домашньому господарству.

Пізніше син захотів стати барбером. Після школи пішов на навчання у Вінниці, почав працювати і йшов до своєї мрії – мати власний барбершоп. На жаль, завадила війна.

Поки він навчався два роки, все наше село Демівка Чечельницького району на Вінниччині було перестрижене та перефарбовано. Діти, друзі, родичі, однокласники – всі. А потім ми шукали йому клієнтів у Вінниці. Я й сама у суспільному транспорті роздавала його візитівки. Так поступово він практикувався, а потім працював без вихідних – два дні в перукарні, два дні – у барбершопі.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

У сина після школи з’явилося нове хобі – страйкбол. У Вінниці він знайшов собі групу, з якою цим займався. Вони виїжджали на тренування раз на 1-2 тижні.

Десь за тиждень до початку повномасштабного вторгнення Максим сказав мені, що війна скоро почнеться. Я не вірила, а в нього вже був зібраний рюкзак з речами. 24 лютого син сказав мені, що йти до війська – то є його обов’язок. Стримати його було неможливо.

Коли Максим зі своїм батальйоном поїхав до Чорнобиля, вони стояли у селі Володимирівка. Там він познайомився з Надією. Вона, її мама й сестри готували дома їжу для бійців, підгодовували їх. Максим був дуже щасливий. Він хотів одружитися з нею. Я і зараз спілкуюсь із Надійкою і люблю її як свою дитину.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

Спочатку у Максима була Київщина, потім Чорнобиль, потім Бахмут і Часів Яр. Коли він міг, то телефонував або писав мені. Останній раз ми спілкувалися 23 березня 2024 року, о 23:45 це було. Він телефонував по вайберу. Сказав, що в нього є тільки 15 хвилин на розмову, бо вони виходять через пів години. Попереджав, що вихід буде важкий. Казав, що любить Надюшку і просить не залишати її без турботи.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

Вони йшли групою, щоб атакувати російський спостережний пункт. Вихід був успішний, але на зворотному шляху їх накрило скидом з дрону.

24 березня після обіду мені написав ротний, що Максим зник, але його шукають. Через важких для мене півтора роки стало остаточно відомо, що син загинув.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

Він дуже любив свою країну, свою батьківщину. Йти до війська – то був його свідомий вибір. Максим щиро вірив у те, що робить. Син не боявся втратити своє життя заради того, щоб жили інші.

Я почала допомагати бійцям під час війни і продовжую робити це зараз. Ми з волонтерами шукали тканини та спочатку шили військову форму. А зараз робимо адаптивний одяг для тих бійців, що проходять лікування та реабілітацію". 

"Ми з "Малюком" воювали практично з перших годин, з 24 лютого 2022 року, - розповідає побратим "Метал". – Він був дуже чуйний та ввічливий. Максим поважав старших і ніколи ні в чому не відмовляв. Таких людей, як він, на світі небагато. А ще "Малюк" добре стриг нас, своїх побратимів. Дуже якісно та з задоволенням це робив".

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками 

"Він був дуже чуйна, світла, достойна та порядна людина, - додає побратим з позивним "Матрос". - Здавалося, що його доброта розповсюджується на всіх оточуючих. Завжди з трепетом його згадую. Напевно, боже забирає кращих з нас". 

"Макс завжди посміхався, завжди був життєрадісний, - згадує побратим "Історик". – Був наймолодший у нашому взводі. Велика подяка батькам за нього. Максим прибіг до військкомату сам. Був дуже вмотивований боєць, який багато уваги приділяв своїй підготовці. Це дуже важка втрата для нас. Хай спочиває з богом". 

"Максим був світлим, добрим, життєрадісним, усміхненим, активним учнем, - розповідає класна керівниця Людмила Іванівна Максименко. – Був дуже відповідальним, на нього завжди можна було покластися. Веселий, креативний, він часто брав участь у самодіяльності. Максим запалював зі сцени своїм гумором та піснями. Брав участь і у змаганнях загонів юних пожежників, був готовий допомагати та рятувати. Він мріяв та складав плани на майбутнє. Я вдячна батькам за виховання сина. І щиро дякую Максиму за захист країни". 
 

Антон Терехов