Герої не вмирають: Владислав Рачинський

"Влад прийшов із коледжу і сказав: "Я обіцяв диплом – ось вам диплом, а тепер я йду до війська, - згадує свого сина Юлія Георгіївна Рачинська. – Я розуміла його, бо вже сама служила в армії, не могла бути осторонь".

Інтент продовжує цикл публікацій про загиблих захисників "Герої не вмирають".

Командир відділення 7 стрілецької роти 121 бригади ТрО сержант Владислав Віталійович Рачинський, перебуваючи на бойовому завданні, отримав тяжкі поранення від вибухового пристрою. Його серце перестало битися через дев’ятнадцять днів 21 квітня 2026 року. Владиславу було тільки 22 роки.

Про його життя, любов до України, успіхи в навчанні та кар’єрний рух юного сержанта розповіли його матір Юлія Георгіївна, керівник Сергій Шульга та побратим Юрій Середа.

"Влад з дитинства був дуже самостійним, цілеспрямованим та позитивним, - розповідає Юлія Рачинська. – Він займався дзюдо й постійно привозив нагороди зі змагань районного та обласного рівня. У школі син захоплювався математикою та фізикою. Був кращим із цих дисциплін.

Ще у школі Влад був дуже патріотичним, постійно носив оселедець. Після дев’ятого класу він поступив в інженерний коледж у Кропивницькому на спеціальність "Автомобілі та двигуни", син добре знався на техніці.

У коледжі Влад також був серед кращих учнів. У конкурсі есе "Що для тебе мова – музика чи зброя" посів перше місце.

У лютому 2022 року я поїхала працювати за кордон. І тут розпочалося повномасштабне вторгнення. Я поїхала назад, разом із волонтерами плела сітки та розливала коктейлі Молотова. Але відчувала, що цього недостатньо й пішла до військкомату. І з 1 березня стала на посаду діловода у 121 бригаді ТрО.

Син також хотів до війська, але я просила його спочатку завершити коледж, Владу було тільки 18 років. Він отримав диплом і сказав, що тепер його вже нічого не стримає.

У бойову бригаду Влада не взяли, проте взяли до 121 ТрО. Ми служили разом, хоча й не завжди в одному підрозділі".

"Ми тільки заходили на Херсонщину, і Влад до нас прибув, - згадує його керівник, командир роти Сергій Шульга. – Він був невеличкий, зовсім-зовсім зелений хлопчик, але дуже мотивований. Він горів, він жив службою. І постійно сам шукав, як зробити, пробував нові рішення, розвивався.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

Після навчання в Німеччині він став командиром відділення. Всі, навіть набагато старші за нього співслужбовці, ставилися до нього як до керівника".

"Ми знайомі були ще з його перших днів у армії, - говорить побратим Юрій Середа. – Спочатку ми обидва водіями були. Добрий, дуже старанний хлопчик. Він жив армією. Якщо потрібно було щось зробити, він всіх спитає, як це буде краще. Спати не буде, але буде шукати спосіб. Для автівки міг і за свій власний кошт зчеплення купити, якщо потрібно.

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

Він дуже старанний був. Допомагав мені якось виходити з позиції. Мені вже 57 років, вага 120 кілограмів плюс бронежилет та все спорядження.

Потім навчився літати на дронах. Якщо той безпілотник десь падав, Влад біг, шукав його. Такими, як він, армія могла пишатися".

"Влад навчився працювати на дронах для розвідки, - продовжує Юлія Рачинська. – Він за ці мавіки дуже переймався, навіть імена їм давав – Марійка, Соломійка, Андрійко. І ворожого дрона міг посадити неушкодженим.

Тоді, у квітні, він був на позиції, десь у 40-60 кілометрах від мене. Ми постійно були на зв’язку. Влад писав мені, що про нього мають робити репортаж як про одного з кращих бійців".

"Влад займався розвідкою і навіть розмінуванням, - продовжує Сергій Шульга. – Ворог тоді дуже щільно мінував територію. Багато накидував – і з сейсмічними датчиками, і з магнітними. Ми так і не знаємо, що це саме був за вибуховий пристрій. Про неуважність мова не йшла, він завжди все ретельно перевіряв. Влад дуже постраждав, його напарник трохи менше.

Він ще був у лікарні, коли прийшло підвищення на старшого сержанта. Він би міг зробити блискавичну кар’єру в армії. Влад справжній герой, ми їм пишаємось".

<picture></picture>
ФОТО надане співрозмовниками

"Влада встигли евакуювати до шпиталю, але він так і не прийшов до тями, - говорить Юлія Рачинська. – Я пишаюся моїм сином, бо я така ж сама. Я знаю, для чого я сюди прийшла й не піду, поки справа не буде завершена. Він був справжнім патріотом, і для мене він завжди був героєм". 

Антон Терехов