Європа вже готується до можливої агресії, а в нас досі проблеми з евакуацією музеїв, - Олександра Ковальчук

Що не так з Мінкультом? Що потрібно зробити Одесі, щоб подолати культурний розрив зі Львовом? Як залучити фінансування ЮНЕСКО на сотні тисяч доларів? Інтент поговорив про це із заступницею директорки Одеського національного художнього музею (ОНХМ), співзасновницею  ГО "Museum for Change" Олександрою Ковальчук, яка зараз знаходиться в Америці. Також поспілкувалися про основні проблеми, через які українські музеї майже не мають шансів на нормальний розвиток, депресію, фінансові страхи та феномен "диктатури" ексдиректора музею Олександра Ройтбурда. 

Як ви оцінюєте евакуацію культурних цінностей в Україні? 

Проблема, на мій погляд, в тому, що за три роки повномасштабного вторгнення були три команди Міністерства культури. І через цю зміну команд, в тому числі будь-які проєкти страждали. 

Щодо евакуації, то не було людини в відомстві, яка б цілеспрямовано займалася тільки цим напрямком. 

На жаль, законодавство з цього приводу досі не змінено за роки війни. Зокрема те, що стосується вивозу колекції за кордон. Наприклад, якщо ми кудись веземо роботи й маємо можливість там залишити на кілька років, поки їх небезпечно повертати, то чинне законодавство нам цього не дозволяє. Колекцію можна вивозити тільки на виставки або на дослідження. 

Ми бачимо, як зараз Польща, Норвегія, Швеція та інші країни виділяють мільйони євро на програми з підготовки щодо захисту культурної спадщини при можливій агресії. А ми не можемо зробити стратегічну роботу вже під час агресії. 

Чому, на вашу думку, Міністерство культури та стратегічних комунікацій України за три роки війни не запустило політики щодо збереження культурної спадщини? 

За останні, мені здається, місяць-два міністерство, можливо під тиском громадськості, почало займатися якоюсь координацією цих процесів і з'явилися якісь інструкції. 

Проблема в тому, що в Мінкульті немає достатньої команди, яка б за це відповідала. Вона потребує людей, які б займалися виключно евакуацією. 

Також є виклики на кожному рівні. З директорами музеїв,  військовими адміністраціями та місцевими органами ситуація різна. Десь це люди патріотичні та вмотивовані, а десь навпаки.

Проблему з евакуацією можна було б передбачити. Зараз треба евакуювати сотні тисяч предметів з декількох прифронтових областей. І коли одночасно треба організувати евакуацію такої кількості предметів, то, по-перше, це фізично неможливо. По-друге, всі області скорочують видатки на культуру. Кількість працівників у музеях щорічно тільки зменшується. Для того, щоб евакуювати треба все запакувати. А з малою кількістю людей це неможливо. 

Я правильно розумію, що прямо зараз йдеться про Сумщину?

Так. Також йдеться про Запоріжжя та область, Харківщину. Ну як мінімум ці області. 

Цікавить історія з постраждалими від атаки рф вітражами Одеської філармонії. Є думка, що це не автентичні вітражі. Це правда? 

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Згідно з даними департаменту культури Одеської ОВА, під час реставрації філармонії якісь фрагменти цих вітражів були зроблені заново, а якісь були автентичні. 

Наша задача після атаки рф полягала в тому, щоб зібрати та відновити старі вітражі, щоб не було потреби знов робити нові. Організацією процесу займалася моя колежанка Дарья Дʼякова - директорка ГО "Museum for Сhange". А я координувала залучення експертів та донорів.

В Україні погано розуміють, що таке культурна спадщина. Люди крутили у скроні, думаючи, що ми якісь ненормальні, коли збирали вітражі по крупицях. Можна ж просто зробити нові. Але це стирання нашої історії. І це те, до чого нас привчав Радянський Союз. Що щось можна знищити, щось переробити, можна знести собор і на його місці побудувати щось інше. Можна взяти синагогу і в ній зробити архів. І так далі. 

Як часто ви згадуєте ексдиректора музею Олександра Ройтбурда? Якби ШІ відтворив з ним відео, що б він зараз робив?

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Я не можу сказати, щоб він зараз робив. Саша був сильно хворий. Можливо на початку вторгнення він був би за кордоном і лікувався. Але в чому я впевнена - він постійно б був на зв’язку і ми мали задоволення читати його дописи на фейсбуці по всім гарячим темам: трохи саркастичні, з цим його особливим почуттям гумору. 

Я дуже часто пригадую Сашу. Намагаюся зберегти пам’ять про нього, систематизувати матеріали, пов’язані з ним в музеї. І постійно думаю про те, що може все ж таки зробити видання - інтерв’ю зі співробітниками музею про те, як вони працювали з Сашею.

Як зараз розвивається Клуб Маразлі?

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Ми вдячні людям, які продовжують підтримувати музей під час повномасштабного вторгнення. 

Також ми підвищили суму щорічних внесків. Вона з дати заснування клубу була 30 тисяч гривень на рік. Вирішили збільшити до 45 тисяч. І це значно вплине на можливості музею планувати бюджет, виставки, програмну діяльність. 

Обласна рада фінансує зарплатні та комунальні послуги. Все інше - від туалетного паперу до транспортування робіт художників на виставки, їх оформлення - це все фінансується з Клубу Маразлі. 

Ви казали, що Ройтбурд не вірив в стратегування. Чому? Чи зараз музей робить стратегічні сесії?

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Саша - це унікальний випадок в історії української культури. І він не може бути повторений ще кимось. Його роль була бути льодоколом, який пре вперед, розриваючи цю кригу, стару структуру музею. Він самостійно ухвалював рішення. Це такий директор воєнного часу. Це диктатура, але виправдана. Коли він швидко ухвалює рішення, і музей рухається, виходячи з його уявлень. 

Зараз з цього стартапу з харизматичним засновником нам треба перейти в формат інституції, яка діє на зрозумілих і прозорих механізмах. І ми поступово до цього рухаємося. Нами була запущена Опікунська рада як спосіб прозорості керування. Вона і допомагає, і контролює. 

При цьому стратегувати зараз доволі важко, коли ми не знаємо, що буде завтра. Тому ми говоримо про наші процеси, про наші уявлення, очікування музею. 

Ви казали, що робота з Ройтбурдом була виснажливою. Втім вона приносила надзвичайно потужні емоції. Як вона змінилася? Де берете емоції?

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Я за цю повномасштабну війну була у двох сильних епізодах депресії. Де брати сили для ефективності? На характері. Для мене музей - це щось пов’язане з моєю місією. І я так бачу себе в старості. Що я приходжу і волонтерю там. Я відчуваю відповідальність за музей. 

Саша, чи є страх, що все може розповзтися та повернутися назад? 

Звісно, що такий страх є. В нас з директоркою Катею Кулай постійно бувають панічні атаки, пов’язані з ризиком втрати фінансування. Необхідність пошуку грошей, обмеженість команди, ми постійно відчуваємо, що йдемо на межі. 

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Немає відчуття безпеки. В принципі в українців зараз взагалі немає відчуття безпеки, але тут ми постійно знаходимося в тонусі. Якщо ми вигоримо  і не зможемо далі працювати - це теж може бути. 

Чи хтось з працівників музею пішов воювати? Чи відчуваєте ви брак професіоналів?

Ми відчуваємо нестачу працівників музейної справи, культменеджерів, і ситуація тільки погіршується. 

Наш науковець і дослідник Олександр Дмитренко фактично на початку вторгнення мобілізувався, він артилерист. Ми постійно підтримуємо зв’язок і чекаємо на нього в музеї. Сподіваємося, що зможемо цього або наступного року видати його велике дослідження, присвячене Одеській художній школі. 

Розкажіть, як приблизно планується ваш робочий день в Америці? 

На початку вторгнення ми приїхали до моїх батьків у Сполучені Штати. Вони громадяни США вже багато років. Для мене дуже важливо, що я знаходжусь в родинному колі в цей час. 

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

За ці три роки мій робочий день поділений між Одеським національним художнім музеєм, ГО "Museum for Change" і загальними зусиллями убезпеченню культурної спадщини України. Минулого року я почала роботу в проєкті RES-POL (Швидка експертна підтримка політики у сфері культури та медіа в Україні - ред.). Це розробка політик для Міністерства культури, саме я займаюся темами збереження колекції під час війни, цифровізації, реставрації. 

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Мій робочий день починається о 6 ранку. Тому що я намагаюся побачитися з партнерами в Україні та Європі. Іноді консультую ЮНЕСКО або інші міжнародні організації. Десь о 2-3 я закінчую робочий день, коли в Україні настає вечір. Я фізично знаходжусь тут, але ментально - в Україні. 

У вільний від роботи час я проводжу лекції про історію української культури. Намагаюся показати, що це не тільки вишиванки та писанки. І таким чином збираю кошти на тактичну медицину через місцеву благодійну організацію. 

Як ЮНЕСКО допомогло відновитися музею?

<picture></picture>
Захисні конструкції на подвір’ї ОХМ. Фото: Museum for Change

Люди мало розуміють, що означає ЮНЕСКО. Організація не може захистити наші пам’ятки архітектури. Їхня головна роль - навчання, наукова співпраця, експертиза. Це велика міжнародна організація, яка переобтяжена певними бюрократичними процедурами для того, щоб забезпечити прозорість використання грошей платників податків. 

Вони підтримували багато громадських об'єднань в Україні. Тільки через "Museum for Change" ми реалізували проєкти на 300 тисяч доларів. Наразі закінчився тендер на встановлення тимчасової вентиляції в ОНХМ. Вартість цих робіт - понад мільйон гривень. 

ЮНЕСКО декілька разів підтримувало наш музей під час прильотів, які повпливали на будівлю. Організація допомогла встановити OSB панелі на фасаді зі сторони Приморського бульвару і зберегти автентичний світловий зенітний ліхтар на другому поверсі. Я постійно рекомендую інституціям, де є такі цінні світлові ліхтарі, де є розписи, превентивно їх знімати. 

Розповсюджена в Одесі поза "ну що там ЮНЕСКО" підсилюється російськими сітками. Для того, щоб ми втрачали віру і довіру до міжнародних інституцій, щоб відчували себе ізольованими, щоб ми думали, що нам ніхто не допомагає. 

А знаєте, кому ще цей наратив корисний? Усім забудовникам, які мріють продовжити забудовувати центр міста багатоповерхівками, які ламають історичний вигляд центру. Які зменшують можливості розвитку міста як туристичної локації. Зараз їм важче це робити. І вони будуть підсилювати цю фрустрацію для того, щоб лобіювати вихід України з цієї програми, вихід центру Одеси з зони ЮНЕСКО.

Чи є стратегічні плани ОХМ на життя після війни? 

<picture></picture>
Фото: Фейсбук-сторінка Олександри Ковальчук

Ми хотіли отримати Головпоштамт як другу будівлю музею. Втім ми розуміємо, що вартість опалення, потреби в реставрації - це дуже великі кошти, яких у музею сьогодні не має. 

Зараз ми зібрали дуже цікаву колекцію мистецтва війни. І ми хотіли б, щоб експозиція, присвячена цьому періоду, була повною. Тобто нам дуже потрібна нова будівля або перебудова чинної. 

Після того, як "Пространство" побудувало свої помешкання, чим вбило вид з Приморського бульвару, я подумала, що ми можемо добудувати сучасну частину музею на цьому відрізку бульвару. Так роблять по всьому світові, коли поєднують стару будівлю з новою. І це також вихід. 

Назвіть основну проблему, крім війни, через яку українські музеї майже не мають шансів на нормальний розвиток.

Якщо подивитися статистику, то найменша зарплатня в Україні у людей, залучених в музеї, бібліотеки та архіви. Директор музею отримує 10 тисяч гривень в місяць, співробітники - 8-6 тисяч. Це говорить про те, що для української держави значення цієї роботи найменш важливе. Люди, які відповідають за збереження колекцій, які коштують мільярди євро, отримують таку зарплату. Без цієї зміни неможливо розвинути українські музеї.  

Чи є в вас відчуття, що культурне життя в Одесі потроху відновлюється? 

Я не можу відповісти на це питання, тому що я занадто мало часу буваю в Одесі. 

У вересні, коли я була у Львові декілька днів, мене куратор Павло Гудімов повів у тур по нових галереях та музеям, які відкрилися там за пів року. Це створює здоровий магнетизм міста з перетягування людей з культурної галузі. 

Тому для того, щоб подолати культурний розрив зі Львовом, нам потрібно відкрити ще десять нових інституцій. 

Ната Чернецька