"Будинок з півнями": пошуки родинної таємниці

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену творчості сучасних українських авторів. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Я вже писала, що ми намагаємось чергувати книжки, які написані авторами Українського Півдня або про Південь, з книжками, які нещодавно були презентовані в Одесі, незалежно від того, звідки походить автор. Тож зараз у нас саме другий випадок. Я обрала цю книжку для огляду недарма: вона цікава для нас тим, що є просто-таки класичним зразком певного літературного напрямку, який зараз набув потужності, причому він безпосередньо пов’язаний з Україною.

Ми всі приблизно знаємо, що таке родинна сага. Це белетризована історія кількох поколінь однієї родини, вписана у Велику Історію. Вона, як правило, велика за обсягом, і, хоча персонажі, їхні стосунки та приватні історії вигадані, історичні події, на тлі яких розгортається історія отих вигаданих персонажів, абсолютно реальні й часто драматичні. Вікіпедія, правда, каже, що "Дюна" та "Пісня льоду й полум'я" – сімейні саги, але тут я не згодна. Родинні саги — це "Сага про Форсайтів" та "Будденброки", а "Дюна" та "Пісня льоду й полум'я" — це епос. Я, якщо буде нагода, подумаю над тим, чим вони відрізняються.

Є, однак, близький жанр. Це такий різновид родинної хроніки. На відміну від родинної саги, така родинна хроніка спирається на реальний бекграунд: оповідач (частіше оповідачка, ми до цього ще повернемося) розбирає сімейні архіви, розмовляє зі старшими родичами, розглядає старі фотографії й читає старі листи. І найчастіше це робиться для того, щоб розкрити певну сімейну таємницю, дізнатися більше про те, про що уникають говорити, про певну подію або персонажа. Про травму.

Так, родинна хроніка нерозривно пов’язана з травмою. І часто з травмою особистою, яка переплітається з травмою історичною. А оскільки Україна наразі в тренді, а історія її — це просто низка історичних травм, то не дивно, що таких романів-повернень-розслідувань ми можемо знайти чимало. Тут можна згадати "Коротку історію тракторів по-українськи" ("A Short History of Tractors in Ukrainian", 2005) — роман британської письменниці українського походження Марини Левицької, в якому сюжет фокусується на двох історичних травмах — Голодоморі та Другій світовій. Можна згадати й інший бестселер — "Все ясно" Джонатана Сафрана Фоера ("Everything is Illuminated", 2002), де абсурдистський наратив ненадійного оповідача маскує незворотний трагізм української/юдейської історії. "Мабуть, Естер" ("Vielleicht Esther", 2014), роман німецької авторки українського походження Катерини Петровської, теж висвітлює тему Голокосту в Україні, зокрема знищення євреїв у Бабиному Яру. Що для нас важливо в останньому випадку — це питання мови ("Петровська здійснює й подорож новою мовою, послуговуючись "приклеєною до язика", за її власним висловом, німецькою", — пише критикиня Світлана Ославська), тобто процес занурення в іншу стихію.

Так, ви вже помітили. Всі ці герої мають українське коріння, але всі вони – іноземці. І всі ці романи написані іноземними авторами. В нас вони вийшли в перекладах.

Отже. "The Rooster House", 2023 (в  перекладі  Ірини Вакарчук "Будинок з півнями") Вікторії Белім з підзаголовком "про що замовчували у моїй родині" ("Книголав", 2026) був нещодавно презентований авторкою в America House Odesa.

<picture></picture>
ФОТО: America House Odesa

Героїня "Будинку з півнями" (вона alter ego авторки, і звуть її Віка) теж не виняток. Вона теж повертається в родинну мовну стихію. З тією лише різницею, що її звична мова спілкування — англійська. І, незважаючи на те, що її дитинство і підліткові роки минули в Україні й спілкується вона без проблем, всі легко розпізнають у ній чужинку. Бо вона й є чужинка. Чому це для нас важливо, побачимо трошки нижче.

Вона успішна молода жінка. Її мати з вітчимом виїхали до Штатів, коли їй було п’ятнадцять, вона жила там певний час, потім, вже дорослою, переїхала до Європи. Тож перед нами така просунута людина світу. Але ось що важливо. Батьки героїні розлучилися, коли їй було вісім. Тож не дивно, що у пошуках стабільності вона дитиною і підлітком прихилилася до старшого покоління, і селище Крутий Берег на Полтавщині, де свого часу жили її прадід Сергій і прабабця Ася, а потім бабця Валентина, стало для неї такою малою батьківщиною.

Далі все розгортається, можна сказати, за каноном (бо у родинних хронік є свій канон): мати пересилає до Брюсселя героїні дві коробки з її старими малюнками, щоденниками тощо. Серед старих нотаток вона знаходить блакитний записник прадіда Сергійка. Перша фраза в ньому: "Моє рідне село Маячка в Полтавській губернії було козацьким поселенням, і саме тому ми підтримали більшовицьку революцію". Педантичний комуніст, прадід, як виявилося, вів щось на кшталт сімейної хроніки. Шість його братів та сестер зустрілися з типовою долею української родини ХХ століття: хтось працював на царську владу і був через це вбитий, хтось поліг на Східному фронті, хтось-таки дожив до старості, а ось про сьомого, Никодима, було написано тільки: "Брат Никодим загинув у 1930-х роках у боротьбі за вільну Україну". І більше нічого. І ось героїня, як ви вже здогадалися, зацікавилася отим загадковим Никодимом і почала власне дослідження. Так, родичі підтверджують: був такий, однієї ночі прийшли і його забрали, і він зник назавжди.

А ще в Полтаві є страшний Будинок з Півнями.

Будинок з півнями, точніше з жар-птицями на фасаді, — мабуть, найкрасивіша будівля в Полтаві, але всі уникають навіть говорити про неї. Та й назва, звісно, евфемізм: так скісно описують те, що не можна, страшно називати прямо — щоб не накликати лиха. То Никодима забрали туди?

Далі все теж за каноном. Героїня їде до села, звідки походять Сергій та його родина, розпитує там, знаходить свідків та родичів. Читачеві може  й неясно, чому вона так напружено шукає отого Никодима, чому так хвилюється, коли випливає його ім’я (кожного разу ми читаємо, які саме емоції її охоплюють — починає калатати серце, тремтять руки, червоніють щоки, сироти біжать по спині тощо). Нарешті, і я б сказала, теж очікувано, виявляється, що подорож углиб родинної історії перетворюється на подорож до себе. Власна сімейна історія героїні теж приховує трагедію, а розслідування приводить до особистого катарсису й відновлення сімейних зв’язків.

Наша героїня, як ми вже казали, бачить усе очима чужинки. Вона взагалі вперше повертається в незалежну Україну, причому одразу після Майдану, коли на Майдані ще стоять намети. І їй усе дивно, навіть "Пузата хата". Навіть про київське метро та Хрещатик вона так детально розповідає, наче теж бачить уперше. Для тих, хто читає цю книгу в Україні, це виглядає як типовий авторський прийом очуднення — зробити звичне незвичним, подивитися на все з іншого погляду. Але я гадаю, що чинник тут інший. Книга не розрахована на українців — це такий невеликий лікнеп для іноземного читача з історії та географії. Про Чорнобиль – є. Про Майдан – є. Про репресії – є. Про Лавру – є. Мені, однак, здалося, що авторка трошки захопилася екзотикою: Україна в очах її героїні  виглядає як дикувата й бідна країна, і ось такий трошки зверхній погляд візитерки з Європи власне мене дратував. Але Віка намагається, попри все, зрозуміти й полюбити людей і країну, яку залишила ще підлітком, і, здається, в неї виходить.

Не буде спойлером, якщо я скажу, що героїня таки побувала в Будинку з півнями.

А ось зараз буде спойлер. За певними авторськими натяками – і через отой короткий допис прадіда - власне я гадала, що історія Никодима буде історією спротиву. Ну, мовляв, вісім братів, і в кожного своя доля, а тут щось, про що уникали говорити за радянські часи... То, звісно, або лісові браття, або УПА, героїня почне розмотувати цей клубок, і ми разом з нею відкриємо ту сторінку історії України, яка замовчувалась у радянські часи.  Але виявилося, що діло про "терористичну організацію" було сфабриковане органами – бо треба ж було чимось звітуватися перед начальством. То показання з сьомого брата просто вибили. Так, згідно з авторським задумом,  історія Никодима теж укладається в рамки радянських сюжетів. Вона не героїчна в прямому, історичному сенсі, але в ній є й драма, і вимушена зрада, і жертовність... Але… Які висновки з цього може зробити закордонний читач, не дуже знайомий з історією України ХХ століття? Я оставляю це на ваш розсуд.

Тут, напевне, треба щось сказати про культові, вже легендарні деталі українського побуту, які тут проходять контрапунктом. Ну звісно, всі або саджають картоплю, або збираються саджати картоплю, або думають про те, як саджати картоплю. Як ти могла порізати журнал "Садовод" на картинки! Це ж найважливіший номер року, там написано, як саджати картоплю! — каже дівчинці родич-містянин, у якого немає ані дому, ані городу. По-друге, це вишивання — і вишивання саме півників. "Щодо вишивки, ти можеш робити лише стібок за стібком. Спочатку вони скидаються на руни, але потім складаються у візерунок", — каже героїні пані Ольга, і ми всі розуміємо, що тут вочевидь автором маються на увазі паралелі з розслідуванням, яке поступово приводить героїню до переосмислення власного життя. Взагалі здається, що авторка ввела цей епізод, щоб критикам і оглядачам було що цитувати.

Щодо півників, то саме тут розкривається й їхня символіка: півник — це символ водночас і зради, і прощення, й відновлення, бо півник асоціюється зі святим Петром, який тричі відрікся від Христа раніше, ніж прокричав півень.

І ще одне — теперішня професія героїні пов’язана з парфумерією. Вона захоплюється запахами, смаками, підшукує для них відповідні описи, тож і світ вона сприймає через запахи і смаки — і до чого тут українські страви?

Якби я була справжньою культурологинею, а не аматоркою, я б сказала, що пошуки ідентичності частіше за все пов’язані саме з процесом деколонізації, коли через зсуви історичних шарів ти позбавляєшся ідентичності, яка була тобі нав’язана, і її треба чимось замінити. Простіше за все це зробити через сімейну історію — саме тому, що це, власне, від тебе не потребує жодних зусиль, окрім пам'яті та її хранителів, а також уміння час від часу звертатися до архівних матеріалів. Історія роду — це той якір, за який чіпляється наша ідентичність. Ніхто не відбере в тебе досягнення або факапи діда та прадіда, вони просто є і все, за визначенням. І що важливо: ти не винна ані в тому, ані в іншому, ти прийшла пізніше, ти й не можеш впливати на те, що було, можна тільки фіксувати. І це по-своєму психотерапевтичний процес.

Але ось що цікаво. Назовні під час війни Україну  презентують переважно жінки – через всім зрозумілі обставини. Але й історії роду, родинні хроніки теж пишуть переважно жінки – звідки б вони не були. І це якраз на відміну від родинних саг (на тридцять зразків родинної саги у Вікіпедії я нарахувала тільки три жіночі прізвища).

Треба, мабуть, подумати, чому саме, але це вже виходить за межі нашої рецензії.

Марія Галіна