"Більшість художників не готові до чесного спілкування", - Дмитро Величко

Одеса має великий запит на те, аби вважатися культурним містом, однак це той показник який важко виміряти. Ми поговорили із Дмитром Величком - художником та деканом художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського про сучасних студентів, дипломи художників, відокремленість одеських митців та установ. Дивіться повну версію та читайте у скороченому варіанті інтерв’ю на Інтенті про різницю кольорів, образи художників, мистецтво для себе та стереотипи про художників. 

Ми народилися на Сумщині, чому вирішили переїхати та вступати на Півдні? 

У мене ніхто не запитував, скажімо так. Тому що мама з Одещини,  тато - з Сумської області.  І як мама казала батьку: "Я переїхала до тебе, все життя прожила, і на старість років тепер ти поїдеш зі мною і будемо жити там, (в Одеській області, - ред.) тому, що тепер я хочу додому". Мама дуже хотіла повернутися. 

Два роки я прожив в селі на Одещині, вивчився в школі. Це також мій весь досвід, тому що там я жив у місті, пожив в селі, зараз - в Одесі, і я бачу ці всі прошарки - вони зовсім різні всі.  Я поїхав вступати до Одеси - цікава історія, тому що я подав документи на хореографа. Дійшов до трамвайної зупинки, повернувся, забрав документи, подав їх на худграф. І власне тут вже 19 років на одному місці. 

У чому для вас ця різниця у людях? 

На Сумщині спілкуються українською. Там є певний світ суржика, який відрізняється від суржика в Одеській області. Ми жили буквально 10-12 кілометрів від Курської області.  Інший суржик, але україномовне населення здебільшого. Потім я прожив ще два роки в селі, нахапався суржика стільки, що ще років десять намагався це все змінити. 

Вживаю, звичайно ці слова всі, але коли ти говориш телефоном зі знайомими, з друзями із Сумщини - вони реально не розуміють, що це означає. Тут це було постійно і щодня. Рік в селі думав, що всіх собак звуть Ціба. Тому що всі казали "ціба", тобто звідси. Вони з мене сміялися ще дуже довго, тому що там так не говорять. 

Дійсно мова відрізняється, якщо говоримо за якісь навіть домашні традиції. Клімат дуже сильно відрізняється і для мене він складніший, ніж на Сумщині. 

Одеса була новим виходом з моєї зони комфорту, тому що 2-3 роки не міг прижитися. Було некомфортно і незручно, хотів куди-небудь, тільки не тут.  І потім я ловлю себе на думці, що коли ти сідаєш в потяг, кудись їдеш, в тебе вже десь щемить, що ти їдеш з дому. 

На Сумщину я їздив кожен рік-два обов'язково всі ці роки. Зараз, на жаль, точно не поїдеш, тому що від нашого місця вже фактично нічого від нього не залишилося. 

Ким є сьогодні студенти-художники, чи можемо їх скласти у певний образ? 

Погоджуюся з тим, що зараз це покоління тіктокерів, соціальних мереж. Навіть там за останніх 20 років, якщо проаналізувати 2006-2008 рік і зараз - це взагалі різні люди. Загалом різні, вони всі класні, хочуть, цікавляться, активні. Їм дуже важко дається навчання. 

Я розумію, тому що ми прожили стільки років у ковіді, потім війна - дистанційне навчання.  Хтось закінчував школу дистанційно. Вважаю, що вони нереально мало всі між собою спілкуються. Навіть коли на парі. Раніше знаходив спільну мову зі студентами, за одне-два заняття, то сьогодні мені треба десь з пів року, щоб з ними був нормальний візуальний контакт, діалог.

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Якщо ми згадуємо, що у нас були такі дружні курси, я думаю, що всіх, хто мого віку або трошки старше, всі кажуть, от у нас був клас чи курс - ми 20 років всі спілкуємося, дружимо. У них такого немає. 

Дуже-дуже рідко випадає якийсь рік, коли вони настільки тримаються, стоять один за одного. Але зараз з іншого боку дуже свідомі студенти, вони чітко проявляють свою позицію, вміють її відстоювати, або якщо не вміють, то намагаються. 

Це класно, тому що ми собі так дозволити не могли. Ці нелякані. Їх нічим не злякаєш. Для мене вони класнючі всі - реально. Молоді, живі, активні. І раз вони обирають творчість, а вони більш таки всі свідомі, то для мене взагалі круто, бо вони чітко розуміють. Ви багатьох знаєте художників мільйонерів? Ні. Тобто вони розуміють, що це важка професія. 

Диплом художника? 

Художника. У цьому є кайф. Художньо-графічний факультет, взагалі педагогічні університети раніше випускали виключно вчителів.  Система змінювалася, десь щось реформувалося, потреба суспільства була і диплом художника могли отримати тільки в художній академії. Зараз, що художня академія, що інститут, що університет мають однакові спеціальності. Тут може навчитися художник. 

Нереально йде багато дітей і збільшується за роки війни. Факультет збільшився більше, ніж за всю історію. Тобто є спеціальність вчителя, художника. Там, де художники, завжди буде в 3-4 рази більше студентів. 

Якщо подумати логічно, вони ж там вивчають практично одні й ті ж самі дисципліни: у художників трохи більше творчості, але на вчителях додається педагогіка, психологія і можна використати свій диплом після. Їм це взагалі не цікаво. 

У них це слово художник, це по-своєму кайфово, але вони можуть зробити вибір. І вони не думають, що буде далі. В них немає якогось планування. Мабуть, це реалії нашого життя, що вони живуть сьогоднішнім днем. Ким будемо? Художниками.  Що далі робити? Як будеш заробляти гроші? І тут уже виникає питання, якого нас ніколи не було. Ми ніколи не думали, що хотіли бути бізнесменами. 

Якщо спитати у студентів, у кожного є великий відсоток впевненості в тому, що вони зможуть відкрити щось своє. Раніше такого не було. Ми про це не могли навіть подумати, уявити. Розуміли, що у нас немає на це коштів, якогось стартового капіталу, можливості, знайомств. Вони цього нічого не бояться. 

Всі впевнені, що кожен зможе відкрити своє. Буду класним художником, роботи продавати буду, грошей заробляти. От в цьому в них все складається в голові дуже легко. Прямо їм здається, що це так легко - хлоп, і все. Дай Боже, щоб я помилявся і все склалося, тільки порадіємо. 

Чи дорого це на етапі навчання, що має вкладати студент своїми силами? 

Це завжди було дорого. Але останні десятиліття все одно було доступніше. Зараз це дуже-дуже дорого. У нас часто запитують, чому ми закрили ювелірну справу. Тому що людина не в змозі купити той об'єм матеріалу, який йому треба, щоб хоча б рік-два пропрацювати та вже почати якісь халтурки робити, підробляти цим. З цим дуже важко. 

З іншого боку, якщо ти хочеш бути художником, ти будеш малювати на чому завгодно. На газеті, папері, шпалерах, на чому завгодно. І все залежить, знову таки, від бажання.

Йому дорого купити в магазині, він збере все сам, тоді це вийде втричі дешевше. Але треба потратити свій час і сили. Тут такий вибір також стоїть.  Я ніколи над цим не задумувався в власній творчості й жодного разу не пошкодував. 

Можу зробити велику виставку, влізти у великі борги, тому що я хочу. Вважаю, що ми всі дивні, може хтось образиться, ми всі дивні художники. Всі, абсолютно. І якщо ти вже придумав, є в тебе на це капітал чи немає, ти це зробиш. 

Тобто кінцева мета - виставка?

Не всі з цим погоджуються.  Це моя позиція. Впевнений в тому,  і знову такі молоді завжди говорю, що треба показувати, що ти робиш. Тому що є художники: він собі пише, майстерні наповнюється, отримують від цього задоволення, хтось в переживання, хтось в муках це все робить. 

Є знайомі художники, які не готові зробити за все життя виставку, тому що вони не впевнені в собі. А що скажуть? Художники та критика – взагалі окрема,  глобальна тема, болюча.  

Хтось каже, що це дорого. Хтось не готовий, тому що не впевнений в собі. Я категорично з цим не погоджуюсь, тому що, якщо ти пишеш в майстерні, ти працюєш багато, і нікому цього не показуєш - це вже егоїзм. Тобто ти працюєш заради свого задоволення. 

Мені тоді не зрозуміла ця ціль всього. Написав - маєш показати, тому що у будь-якого мистецтва має бути свій глядач. Має бути зворотний зв'язок обов'язково. Який він буде? Не завжди тобі може сподобатися. Це так заведено і зі сторони тобі завжди здається, що прийшли на виставку, все круто, яскраво, всі привітали. Така гарна картинка, але що за нею там сховано і що ти можеш почути... 

Це круто, коли тобі говорять, особливо люди, яким ти дійсно довіряєш, чи хочеш почути їх думку. І частіше це не такі круті та класні речі, як здається. Але ж від цього ти розвиваєшся. Якщо казати, що все класно, круто, то на цьому закінчиться твоя творчість. Все. Ти досяг всього. Вершина. Виставка. Далі що? 

Щоб ви хотіли бачити в Одесі зі свого профілю у майбутньому, до чого нам варто прямувати? 

Максимальна кількість місць, де художники можуть реалізуватися. Дуже хотілося б, щоб не тільки в Одесі, а в Україні взагалі, нарешті почав з'являтися професійний артменеджмент. Аби не художник продавав картину, а щоби цим займалися професійні люди, професійні галеристи, професійні менеджери. Художник займався творчістю.

<picture></picture>
Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Сьогодні художник сам придумай, створи, зроби оформлення, домовся, заплати гроші, покажи. Якщо вийшло продати - сам продай, поторгуєшся, сам забери, привези. Він настільки багатофункціональний сьогодні, що через це дуже часто страждає власне творчість. Бо той час, коли він міг би бути в майстерні та працювати, він займається цими речами. От цього дуже хотілося б. 

Поки що це дуже повільно з'являється в Україні. В Одесі треба відкрити 10-15 нормальних виставкових великих залів, щоб там могли показуватися художники. Щоб вони могли рухатися. А нас виходить, що є три точки, і ми це з року в рік, їх там показуємо. Дивишся на деяких художників. Я починав 2006 року, бачив цей портрет. Зараз 2025 рік, і я бачу той же самий портрет. Чому та людина художник? Він його написав один і все життя показує. Тому максимальну кількість, звичайно, хотілось би артменеджер, галерей, виставкових площ. Тому що люди ходять. І молодь ходить. 

Марія Литянська