Тріскові війни: як виграти війну, не маючи армії

Так звані Тріскові війни є, мабуть, одним із найдивовижніших конфліктів в історії людства. У протистоянні зійшлися одна з найвпливовіших держав світу Великобританія та країна, яка навіть не має власної армії – Ісландія. Докладно в матеріалі Інтента. 

Секрети виживання на крижаному острові

Заради гарної риболовлі можна і повоювати

Перший дзвінок перед виставою

Як визначити морські кордони

Ісландія на шляху до суверенітету

Другий дзвінок перед виставою

Вистава у трьох актах

Завіса

Висновки

Секрети виживання на крижаному острові

Сучасна наука стверджує, що Ісландію почали засвоювати у середньовіччі. Не факт, що вікінги були на острові першими, однак саме вони дали йому нинішню назву. Подальша історія острова неподільно пов’язана з вікінгами. Колонізатори швидко зайняли землі, придатні для сільського господарства. Оскільки вже в Х столітті орної землі не вистачало, вікінги змушені були заселити Гренландію. 

Схема походів вікінгів. Інфографіка: Вікіпедія

Майже вся територія Ісландії – це вулканічне плато з вершинами до 2 кілометрів. Активні вулкани тут теж є. Приблизно десята частина острова вкрита льодовиками. Лише обмежена частина території Ісландії придатна для життєдіяльності. Як правило, такі землі розташовані біля узбережжя. Вікінги переважно займалися набігами, риболовлею та скотарством. У "цивілізований" час їхнім нащадкам залишилася у спадок риболовля. Навіть сьогодні торгівля рибними продуктами складає понад половини ісландського експорту. Сільське господарство є достатньо розвиненим, хоч придатні для нього землі складають лише 1% від території. І лише наприкінці XX століття почала розвиватися фінансова система країни, що сприяло потужному економічному підйому. 

Виверження вулкана Еяф’ятлайокютль у 2010 році. Фото: Вікіпедія

Заради гарної риболовлі можна і повоювати

Тріскові війни є далеко не єдиним зіткненням в історії, яке відбулося на ґрунті риболовлі. Скажімо, після перевороту 1917 року японські рибалки, користуючись безладом на теренах колишньої імперії, займалися браконьєрством біля Камчатки під прикриттям своїх військових кораблів. І лише у 30-ті роки СРСР знайшов способи ефективної протидії.

Між Австралією та Японією відбулася тунцева війна, коли остання розпочала риболовлю нібито з науковою метою біля західного узбережжя Австралії. Як повідомляли представники Австралії та Нової Зеландії, обсяги ловлі тунця значно перебільшували наукові потреби. Ще одна тунцева війна відбулася в Біскайській затоці, коли французи намагалися ловити тунця в іспанських водах, а іспанці – у французьких.

У 1995 році між Канадою та Іспанією відбулася палтусова війна. У відповідь на затримання канадцями іспанського траулера європейська країна відправила до узбережжя Ньюфаундленда свої військові кораблі для захисту рибалок.

І це далеко не повний перелік рибних конфліктів. За даними ООН, на початку XXI століття понад 100 країн були учасниками конфліктів за право риболовлі.

Цікаво, що 11 березня 2024 року володимир путін підписав закон, за яким британським рибалкам забороняється ловити рибу у російській частині Баренцевого моря. Новий закон скасовує угоду, підписану між Великобританією та СРСР ще у 1956 році.

Перший дзвінок перед виставою

Перша репетиція тріскових війн відбулася у 1893 році. Данія просто поставила інші країни перед фактом, що вона зачиняє для іноземних рибалок 50-мильну зону навколо берегів Ісландії та Фарерських островів, які на той момент належали данцям. Великобританія не визнала данських вимог, і її рибалки продовжили ловлю в цих водах. Військові кораблі Данії у відповідь почали затримувати британські судна. У 1899 році британський траулер "Каспіан" був затриманий данцями біля Фарерських островів. Капітан траулера піднявся на борт патрульного корабля і був заарештований, однак перед тим встиг віддати помічникові наказ тікати. Данський патруль відкрив вогонь, однак повторно затримати британців не зміг. У 1901 році під тиском Великобританії Данія змушена була укласти угоду, за якою територіальні води Ісландії та Фарерських островів обмежувалися стандартними на той час трьома морськими милями.

Як визначити морські кордони

Людство давно цікавилося питанням проведення морських кордонів між державами, однак особливої актуальності воно досягло після початку епохи Великих географічних відкриттів. Європейські морські держави у цей час намагалися розділити зони впливу на нових територіях та побудувати логістику транспортування награбованого до метрополій. У XVII столітті юристи різних держав влаштували полеміку, обґрунтовуючи права саме своєї нації. У XVIII столітті голландський юрист Корнеліус ван Бейнкерсхук, розвиваючи ідеї своїх колег, зазначив, що держава має право на прилеглі до її території води. Обсяг прилеглих вод він пропонував визначати тією відстанню, на яку долітають ядра берегових батарей. За однією з версій, ядра найкращих гармат того часу летіли на 3 морські милі, що й стало міжнародним орієнтиром на довгі роки. Щоправда, деякі автори висловлюють сумніви щодо спроможності тогочасних ядер долати подібну відстань. Дехто зазначає, що відстань приблизно дорівнює старій одиниці виміру ліга. Інші вказують на те, що на 3 морські милі може дивитися з берега у бік горизонту висока людина.

У ХІХ-XX століттях різні держави неодноразово намагалися збільшити обсяг власних територіальних вод. Як правило, подібні ініціативи наштовхувалися на протести інших держав, що призводило до укладання угод. Починаючи з середини XX століття, у світі почався масовий перехід кордону територіальних вод на відстань у 12 морських миль. При цьому деякі країни встигли озвучити свої претензії навіть на 200 морських миль. Наприкінці 60-х років почалися розмови про необхідність укладання нового морського договору, який би узгодив та легітимізував наявні процеси. Нарешті, у 1982 році було підписано Конвенцію ООН з морського права, в якій було закріплено основні орієнтири. Так, територіальне море встановлюється на межі 12 морських миль від сухопутного кордону, прилегла зона - на відстані 12 морських миль від територіального моря і виключна економічна зона - на відстані 200 морських миль від сухопутного кордону.

Морські зони відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року. Зображення: Вікіпедія

Ісландія на шляху до суверенітету

На межі ХІХ-XX століть Ісландія була територією, яка застрягла десь у Середньовіччі. Мешканці острова жили тим, що виловлювали рибу на човнах з веслами. Одночасно ісландці спостерігали, як у їхньому регіоні представники континентальної Європи за допомогою траулерів виловлювали рибу тонами. Перед початком Другої світової війни ісландці почали закуповувати старі британські траулери, що одразу значно підвищило рівень життя мешканців острова.

У 1918 році було на 25 років укладено датсько-ісландський акт про унію, який визнав Ісландію суверенною та незалежною державою. При цьому Ісландія попросила Данію вирішувати за неї деякі питання оборони та закордонних справ. У 1944 році у ході референдуму Ісландія вирішила не продовжувати унію з Данією, внаслідок чого Ісландія офіційно перетворилася на республіку. У 1949 році Ісландія стала членом НАТО.

Другий дзвінок перед виставою

Після Другої світової війни Великобританія почала швидко втрачати свої колонії. Через договори з США під час війни британці також передали низку своїх морських баз американцям, тож більше не мали контролю над океанами. Британцям було необхідно поновити товарообіг. Зокрема, запаси риби вони планували поповнювати біля узбережжя Ісландії. Причому виловлювали британські рибалки переважно тріску, від чого зрештою й пішли назви війн.

Зусилля континентальних європейських країн з виловлювання риби викликали не дуже позитивні емоції з боку ісландців, які вважали, що це обмежує їхні риболовецькі можливості. У грудні 1951 року Великобританія програє справу щодо риболовлі у територіальних водах Норвегії у Міжнародному суді ООН. Цей випадок надихає ісландців, які наступного року проголошують розширення своїх територіальних вод з 3 до 4 морських миль. У відповідь Великобританія запроваджує санкції проти Ісландії та зачиняє свої порти для торгівлі. Для ісландців цей крок став серйозним ударом, адже британські порти були основним експортним ринком торгівлі рибою. У цей час СРСР, побачивши сперечання між капіталістичними країнами, пропонує закуповувати ісландську тріску. Подібний поворот занепокоїв США, які теж починають закуповувати ісландську рибу. При цьому американці переконують Іспанію та Італію також приєднатися до закупівель. У такий спосіб Ісландії вдається досить комфортно подолати наслідки британської блокади. До цього у 1956 році Організація європейської економічної співпраці приймає у суперечці бік Ісландії, що змушує Великобританію підкоритися. Деякі дослідники вважають конфлікт 1952-56 років першою трісковою війною, оскільки його сценарій та причини були дуже схожими на подальші події.

Вистава у трьох актах

У 1958 році ООН організовує першу Міжнародну конференцію з морського права. На цій конференції низка країн намагається розширити свої територіальні води до 12 морських миль, однак учасникам не вдається прийняти спільне рішення. При цьому Ісландія дещо пізніше у 1958 році проголошує впровадження 12-мильної зони. Рішення було сприйняте негативно усіма членами НАТО. Більше за всіх воно зачепило Великобританію, яка заявила, що її судна будуть продовжувати займатися риболовлею під захистом військового флоту. І 53 військові кораблі справді відправилися до ісландських вод. Оскільки в Ісландії немає збройних сил, вона змогла виставити на противагу 7 патрульних катерів та один летючий човен. Ісландські човни намагалися знаходити порушників 12-мильної зони, однак на допомогу регулярно приходили британські фрегати. Ісландці кілька разів зробили постріли у бік британських траулерів, патрульний катер "Егір" зіткнувся з фрегатом "Расселл", однак жертв під час конфлікту не було. Не маючи змоги взяти гору силою, Ісландія почала погрожувати вийти з НАТО та ліквідувати американську військову базу на власній території. Загроза була сприйнята членами НАТО з усією серйозністю, тож Великобританія змушена була погодитися на 12-мильну зону. У вигляді компромісу британці отримали змогу рибалити у зовнішній 6-мильній зоні упродовж трьох років.

Британський морський офіцер спостерігає за безпечністю рибалок у 1958 році. Фото: atlasobscura

Чому члени НАТО вважали Ісландію настільки важливою? Річ у тому, що розташування Ісландії має важливе геополітичне значення. Великобританія, Ісландія та Гренландія контролюють морський прохід з Північної Атлантики до Північного та Норвезького морів. Оскільки Гренландія належить Данії, прохід знаходиться під повним контролем НАТО. Тож втрата Ісландії вважалася б геостратегічною поразкою.

Прохід з Північної Атлантики до Північного та Норвезького морів на світовій мапі. Мапа: Вікіпедія

На початок 70-х років стало очевидним, що запаси оселедця навколо Ісландії значно зменшилися. Щобільше, ісландські вчені встановили, що запаси тріски також істотно скорочуються. Усе це змусило ісландський уряд у черговий раз розширити територіальні води до 50 морських миль. Цього разу проти виступили не тільки всі західноєвропейські країни, але навіть члени Варшавського договору. Щоправда, Ісландію підтримали африканські країни: ісландський прем’єр-міністр заявив, що вони ведуть боротьбу проти колоніалізму та імперіалізму.

Великобританія та Західна Німеччина вирішили просто проігнорувати заяву ісландського уряду. Британці прийняли рішення поки що не відправляти військові кораблі, однак спрямували на підтримку траулерів великі, але швидкі буксири. Проте цього разу ісландці підготували сюрприз. Позаду своїх катерів вони приладили різаки, які розрізали трали риболовних човнів. Окрім знищених тралів, які коштували кілька тисяч фунтів, на дно йшли тони улову, а члени екіпажів отримували поранення через обірвані дроти та канати.

Схема роботи різака на патрульному катері. Інфографіка: Вікіпедія

Тепер Британія була змушена під'єднати військових. Ісландські патрульні катери обстрілювали траулери та намагалися їх захопити. Британські військові використовували тактику тарана. Під час одного з таких зіткнень загинув ісландський моряк. Щоб перемогти, Ісландія застосувала перевірену тактику: почала погрожувати виходом із НАТО та закриттям американської бази. І знову під тиском США британці змушені були підкоритися. Згідно з угодою, британці упродовж двох років могли рибалити у 50-мильній зоні, хоч їхній улов обмежувався 130 тисячами тонн на рік.

Поки діяла угода, відбувся черговий інцидент. Один із найбільших британських траулерів "Форестер" заплив у 12-мильну зону, де його зустрів патрульний катер "Тор". Гонитва за британцем тривала близько 100 миль, він був щонайменше двічі вражений. Нарешті він зупинився і здався у полон. Капітана "Форестера" було відправлено за ґрати на 30 днів. Коли власники траулера заплатили штраф, усіх відпустили разом з уловом.

Коли добігла кінця остання угода, Ісландія у 1975 році висунула нову вимогу щодо розширення власних вод до 200 морських миль. На той момент деякі країни висували подібні вимоги й загальний міжнародний тренд був на розширення територіальних вод, однак 200 миль були абсолютним максимумом. За існуючою традицією Британія відмовилася визнати нові вимоги Ісландії, її рибалки продовжили ловити тріску. Ісландія також за традицією почала зупиняти британських риболовів та різати трали, британці у відповідь відправили військовий флот.

Цікаво, що перед новою ескалацією конфлікту Ісландія вирішила посилити свій бойовий потенціал. Спочатку Ісландія звернулася до США з пропозицією придбати військові кораблі класу "Ешвіл". Після відмови США ісландці зі схожою пропозицією звернулися до СРСР, що для члена НАТО було абсолютно нечуваним. Імовірно, Ісландія не збиралася насправді купувати радянські фрегати, однак навіть як тактичний крок це було досить ризиковано. Ще раніше Ісландія придбала два польські траулери, які були переобладнані під кораблі берегової охорони.

Третя тріскова війна стала найзапеклішою. Різні джерела вказують на від 35 до 55 зіткнень між кораблями, під час яких відбувалися тарани. Цього разу обидві сторони докладали значних зусиль, щоб потопити ворожі плавзасоби. Зокрема, ісландський патрульний катер "Тор" одного разу зустрівся з трьома британськими кораблями. Британці нанесли ісландському катеру низку ударів, внаслідок чого він почав тонути. У відповідь катер випустив по ворогу спочатку холості, а потім бойові набої, проте британські судна не зазнали серйозних ушкоджень.

Під час іншого зіткнення ісландський патрульний катер "Тір" намагався порізати трал британського траулера. У цей час фрегат "Фалмут" ударив "Тір". З другої спроби "Тіру" все-таки вдалося перерізати трал, при цьому "Фалмут" ударив його повторно і майже перевернув. Капітан "Тіра" наказав команді стати до зброї, однак побачив, що човен знаходиться на межі знищення і має терміново рухатися в порт.

На початку 1976 року Ісландія розірвала дипломатичні відносини з Великобританією. Утім, основна "секретна" зброя ісландців залишилася незмінною - вони стали погрожувати закрити базу НАТО. І знову під тиском США та НАТО Британія була змушена піти на поступки. Внаслідок укладеної угоди британцям дозволялося лишитися у межах 200-мильної зони на деякий час.

Поступове розширення морських кордонів Ісландії. Інфографіка: Вікіпедія

Завіса

Ісландці за час конфлікту досягли усіх поставлених цілей. В історії важко буде знайти іншу країну, яка б провела настільки переможну серію війн проти Британії. Остання зазнала значних репутаційних і матеріальних втрат. Економіка північних британських портів сильно постраждала, тисячі професійних рибалок та торговців рибою залишилися без роботи.

Доки у британському рибному порту після завершення третьої тріскової війни. Фото: britishseafishing

На сьогодні Великобританія та Ісландія мають цілком здорові стосунки. У 2017 році екіпажі двох кораблів, що брали участь у тріскових війнах, обмінялися дзвонами на знак доброї волі та дружби між містами Халл та Рейк’явік. Згідно з Конвенцією ООН з морського права, кожна сучасна морська держава має виключну економічну зону у 200 морських миль на своєму сухопутному кордоні. 

Виключні економічні зони Великобританії та Ісландії на мапі регіону. Мапа: Вікіпедія

Висновки

Тріскові війни увійшли в історію як унікальний приклад того, що країна, яка не має армії, може здобути перемогу у протистоянні з потужною ядерною державою. Якими перевагами скористалася Ісландія, щоб перемогти у війні? Основним ресурсом країни у війні стало вдале географічне положення. Увійшовши до НАТО, Ісландія разом із Великобританією та Гренландією утворила своєрідні ворота між північною Атлантикою та Північним та Норвезьким морями. Тобто з погляду геополітики значення Ісландії як частини блоку НАТО за часів Холодної війни важко було переоцінити. Секрет успіху Ісландії полягає в тому, що вона фактично шантажувала країни західного блоку можливістю виходу з НАТО та заграваннями з СРСР.

Чи можна засуджувати те, як Ісландія поводилася зі своїми союзниками у контексті існування радянської загрози? З погляду людських відносин дії Ісландії справді виглядають непривабливо, однак не варто змішувати взаємостосунки з геополітикою. Як колись сказав лорд Генрі Пальмерстон, у Британії немає вічних ворогів або вічних друзів, є лише вічні інтереси. Саме власні інтереси й були орієнтиром у діях Ісландії - країни з обмеженими ресурсами та можливостями. І відстоювати власні інтереси, виборюючи право на життя, вони готові були у протистоянні з будь-яким суперником. Не варто також забувати, що геополітика - гра зі складними правилами, правим у якій завжди виступає переможець. Можливо, якась доля історичної справедливості є в тому, що Ісландія у тріскових війнах билася за виживання, а Великобританія - за економічний добробут.

Описуючи конфлікт, автори матеріалів часто говорять про нахабство Ісландії, яка, не встигнувши проковтнути один шматок водної поверхні, одразу намагалася запхати у рот наступний. Ці автори через незнання або з маніпулятивною метою ігнорують наявні у середині XX століття тренди у морському праві. Справа полягала в тому, що країни з виходом до моря неухильно намагалися розширити свої територіальні води. Звісно, Ісландія з наведених вище причин була попереду цього руху, однак навіть бажання отримати у своє розпорядження 200-мильну зону не було у середині 1970-х років революційним.

Тріскові війни показують, що сучасній країні необов’язково володіти ядерною зброєю або мати сильну армію, щоб перемагати у конфліктах. Набагато важливішим є правильне розуміння своїх сильних сторін, уміння їх розвивати та певним чином презентувати світовій спільноті. Україна у цьому відношенні не є безпорадною. Необхідно шукати власний шлях і своє місце на геополітичній шахівниці.

Олег Пархітько