20 листопада 2026, 18:58
"Коли тобі до вух не чіпляли струм, як ти можеш це зрозуміти?" - колишній полонений Роман Баклажов
This article is also available in English
Роман Баклажов показав катівню, де його утримували. КОЛАЖ: Ната Чернецька
Роман Баклажов провів 54 дні в катівні російських окупантів у Херсоні. За цей час його маленька дитина почала забувати батька, а родині довелося пережити обшуки та постійний страх. Сьогодні колишній цивільний полонений очолює благодійну організацію "11 листопада" й допомагає людям, які пройшли через подібні випробування. В Одесі він підтримує колишніх бранців та їхні родини: допомагає знайти житло, відновити документи, отримати лікування, а також організовує зустрічі взаємодопомоги за принципом "рівний – рівному".
У розмові Роман пояснює, чого бракує в системі допомоги переселенцям, як організовують евакуацію людей із лівобережжя Херсонщини та як слідчі відсіюють тих, хто намагається підробити статус полоненого. Також він говорить про діалог із ТЦК, власне вигорання, першу в Одесі акцію "Порожні стільці" і те, чому війна та підтримка інших займають 95% його життя.
Довідка
Роман Баклажов – херсонський підприємець, волонтер, голова благодійного фонду "11 листопада" та очільник Координаційної ради з питань підтримки цивільних осіб при виконкомі Херсонської міської ради, колишній цивільний полонений.
Після початку повномасштабного вторгнення росії залишився в окупованому Херсоні й продовжував займатися волонтерством: допомагав містянам ліками, продуктами та засобами гігієни, а також разом з іншими волонтерами організував безкоштовне харчування для мешканців району Склотара, передусім пенсіонерів, малозабезпечених і безробітних.
Під час окупації російські силовики викрали Романа, він провів 54 дні в катівні в Херсоні. На допитах від нього вимагали визнати себе "нацистом" і зізнатися в тому, що під виглядом волонтерства він нібито перевозив вибухівку. За відмову давати неправдиві свідчення його катували електричним струмом.
Після звільнення та релокації до Одеси Роман переніс туди свою підприємницьку діяльність і зосередився на системній допомозі цивільним, які пережили полон та окупацію, а також їхнім родинам.
Нещодавно з окупованих Олешок на підконтрольну територію виїхали люди. З чим вони стикаються в першу чергу після років життя в окупації?
Найперші проблеми – це житло та соціалізація. Люди, які довго жили в окупації, приїжджають і не розуміють, куди вони потрапили. Потрібен місяць, два, а то й три, щоб людина хоча б усвідомила, де вона опинилася. Саме для цього існують профільні організації, які допомагають людям соціалізуватися.

На засіданні Координаційної ради з питань підтримки цивільних осіб. ДЖЕРЕЛО: ФБ Романа Баклажова
Чи є у вас можливість супроводжувати таких людей не лише в перші дні після виїзду, а й надалі допомагати адаптуватися, оформлювати документи, знаходити житло та відновлювати соціальні зв'язки?
Ми запартнерилися з усіма локальними фондами, які мають відповідний профіль. Коли людина приїжджає, ми вже знаємо, де вона житиме, де лікуватиметься, хто надасть першочергові речі, а хто медичні послуги. Усе це в нас уже налагоджено.
Наскільки Одеса сьогодні готова приймати людей із Херсонщини, які пережили окупацію, незаконне утримання та вимушене переміщення? Чого бракує в системі місцевої підтримки?
Найбільше бракує нормального інформування, і це стосується не лише переселенців, а й інших сфер. Мають бути зрозумілі канали інформування для ВПО, щоб людина чітко розуміла, що саме і де вона може отримати. Допомога є. Якщо не від держави, то від профільних фондів. Але немає єдиного вікна й чіткого розуміння в самої людини, на що вона може розраховувати. Держава намагалася створити центри допомоги врятованим, проте вони працюють неефективно й не можуть покрити всі потреби. Є центри життєстійкості, є багато інших структур, усі працюють, але злагодженості між фондами як помічниками держави та самою системою бракує.

Через тиждень після звільнення з російського полону. ФОТО: Роман Баклажов
Якщо говорити про вашу основну категорію, колишніх цивільних полонених, то чи бачите ви дієву підтримку з боку держави?
Є державний орган, чию роботу ми бачимо на практиці, й вона справді дієва. Це Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора. Там працюють емпатичні кейс-менеджери, які постійно телефонують, цікавляться, як справи та що потрібно. У мене є особистий кейс-менеджер, ми зідзвонюємося, навіть вітаємо одне одного з днем народження, і так не лише в мене. А головний плюс цього центру в тому, що коли в людини виникає питання до будь-якої державної чи міської установи, звернення від Офісу Генерального прокурора вирішує його миттєво, на місцях одразу починають розуміти, чого від них вимагають.
Ви реалізуєте в Одесі проєкт "Шлях відновлення", який передбачає комплексну психосоціальну, медичну та правову підтримку колишніх полонених. Як виникла ідея цього проєкту і яку проблему ви хотіли ним розв'язати?
Часто буває так: проводять круглі столи між собою, друкують якісь буклети й роздають їх незрозуміло кому, адже цивільних полонених фізично менше, ніж надрукованих буклетів. Ми ж вирішили зробити проєкт із реальною підтримкою для постраждалих.
Навіть через тривалий час після полону, скажімо, через чотири роки, у людей залишаються тяжкі наслідки й поганий психологічний стан. Психологічна та юридична допомога є в багатьох, а в нашому проєкті додаються офтальмолог, стоматолог, курс масажу та невропатолог. Це реальна допомога, а не буклетики чи "галочка" для звіту: людина йде до лікаря, плюс ми проводимо групи взаємопідтримки "рівний – рівному" як у межах проєкту, так і поза ним.
Чому ви вирішили працювати не лише з колишніми полоненими, а й із членами їхніх родин? Які проблеми переживають близькі тих, хто повернувся з полону, і чи достатньо уваги їм приділяють?
Тим, хто повернувся з полону, приділяють певну увагу, є фонди, які теж займаються лікуванням. Це не наша вигадка, ми перейняли досвід інших потужних організацій, які працюють ще з 2014 року і мають медичну та психологічну підтримку. Наприклад, центр "Лісова поляна" або ГО "Блакитний птах" (де співзасновниця, Ганна Мокроусова, сама пройшла полон і добре розуміє цю тему).
А до родин ми звернулися через власний досвід. Коли я був у полоні, у моєму домі провели два обшуки. До дружини чіплялися, вона зазнала сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом (СНПК). Слава Богу, обійшлося без найстрашнішого, але були домагання, а це теж форма сексуального насильства. Усе це відбувалося на очах у дитини й матері, був справжній треш. Дружина під час мого полону двічі втрачала свідомість, вона і моя мати лікувалися у психіатра. Я на власні очі бачив, у якому психологічному стані мої близькі.

Перше фото родини Баклажових на підконтрольній території. ФОТО: ФБ Романа Баклажова
А я ж був у полоні лише два місяці, і це ще не найстрашніше. Є люди, які пробули там по два, три чи чотири роки. Уявіть, що відбувається в їхніх сім'ях, якщо навіть за такий строк дитина почала забувати, хто я, коли повернувся. Багато хто розповідає, що постійно показує дітям фотографії батька, аби ті знали: тато любить і не покинув. Навантаження на малечу колосальне. Тому ми вирішили підтримувати ще й родини. Такі програми реабілітації є в інших фондах. Я сам їздив із сім'єю на ретрит у Карпати, відновлювався й працював із психологами. Це є, але його замало, і на цьому треба концентруватися.
Ви згадали про групи "рівний – рівному". Чому для людей, які пережили незаконне утримання, важливо спілкуватися саме з тими, хто мав подібний досвід, і чим це відрізняється від роботи з психологом?
Психолог не був у полоні. Якщо розказати психологу якісь тонкі, делікатні речі, він може просто не зрозуміти їх так, як зрозуміє людина, яка пройшла через те саме. Тут працює простий принцип: ситий голодного не зрозуміє. Зрозуміти може той, хто сам це пережив. Це стосується не лише цивільних полонених, а й інших соціальних груп. Ти розповідаєш про катування, а тобі кажуть: "Я тебе розумію". Як людина може це зрозуміти, якщо їй ніколи в житті не чіпляли струм до вух і не били так, як у полоні? Це здатний по-справжньому збагнути лише той, хто сам через це пройшов.

Камера ізолятора в Херсоні. Жовта чашка належала Роману Баклажову. ФОТО: ФБ Романа Баклажова
Чи трапляється, що людина після звільнення не хоче розповідати про пережитий досвід, не звертається по допомогу або уникає контакту з відповідними організаціями? Як знайти баланс між бажанням допомогти та повагою до особистих меж?
Зазвичай це швидко минає, коли людина стикається з побутовою реальністю: їй треба десь жити, щось їсти й за щось існувати. Тоді вона звертається по допомогу, бо розуміє, що сам у полі не воїн. У нас є телеграм-чат, там зараз близько трьох сотень людей із різних регіонів: херсонці, люди з Маріуполя, Бердянська, Луганська. Там можна написати про свою проблему, отримати пораду, куди звернутися, і відчути взаємодопомогу.
Крім того, у нас є діалог із ТЦК, і вони ставляться до таких людей із розумінням. До речі, коли людям, які щойно вирвалися з Олешок, кажуть, що їх мобілізують, варто подивитися й на інший бік: звідки військовим знати, що людина не бреше і не є зрадником? В Олешках залишалися різні люди: хтось переховувався від ТЦК, хтось від росіян, а хтось виїжджав й маскувався під постраждалого. Тому ситуації дуже різні.
Однією зі складних проблем є підтвердження факту незаконного утримання, особливо коли людина не має документів або не може детально розповісти про обставини. Як мають працювати з такими випадками?
Це справді складне питання. Бувають випадки, коли людину постійно тримали зв'язаною або з мішком/шапкою на голові. Людина все описує, і все одно є свідки її зникнення – близькі, сусіди, продавці на ринку, якщо затримання сталося там.
На деокупованих територіях це простіше перевірити, на окупованих складніше, але це радше винятки. Навіть коли людина не бачила облич, вона могла помітити, яка підлога, який колір стін чи які написи були. Якщо людина каже, що перебувала в Каховці, там працює один слідчий, а по Голій Пристані – інший: слідчі вже добре орієнтуються, де і кого утримували, і одразу бачать, чи людина каже правду, чи вигадує. За словами досвідчених слідчих, ті, хто намагається збрехати, зазвичай навіть не доходять до етапу слідчих дій чи експериментів, бо не можуть назвати реальних деталей або хто саме сидів у камері.
Сплеск звернень по статус з'явився тоді, коли ухвалили норму про відстрочку для цивільних полонених, тоді й почалися спроби обману.
Чи змінилося ваше ставлення до відновлення після того, як ви почали допомагати іншим колишнім полоненим? Що ви сьогодні розумієте про цей процес інакше, ніж одразу після звільнення?
Одразу після звільнення я потрапив на ретріт, де були психологи, і на адреналіні мені здавалося, що все буде добре. Але згодом проявилися наслідки: спазми, нервове напруження, роздратування. Я зрозумів, що не залізний, і пішов до лікарів – це було наприкінці 2022-го – на початку 2023-го. Наслідки є у ста відсотків людей, які пройшли через це: хтось їх ігнорує, хтось зривається на злість, хтось починає пити або вживати інші речовини. Але вони є у кожного.

Роман Баклажов на ретриті в Карпатах. ФОТО: ФБ Романа Баклажова
Що для вас особисто означає повернення до так званого нормального життя? Чи можете ви будувати плани, не пов'язуючи їх із війною, полоном і допомогою іншим?
Ні, не можу. Війна і тема полону – це десь 95% мого життя. Моє нове коло спілкування на півдні України – це колишні цивільні полонені та волонтери, ще близько 5% - це військові волонтери, а також спільнота профільних громадських організацій, які займаються цивільними полоненими.
Якби ви могли змінити одну річ у ставленні українського суспільства до людей, які пережили російський полон, що б це було?
Я додав би більше емпатії в системі охорони здоров'я. У звичайних лікарнях лікарі й персонал часто не розуміють, хто перед ними і що таке людина, яка пережила полон (хоча й не можна узагальнювати). Натомість у військових шпиталях ситуація зовсім інша, там медики краще розуміють, наскільки важким буває полон.
Розкажіть про акцію "Порожні стільці", яку ви нещодавно провели в Одесі. Раніше такі заходи відбувалися в Києві та Львові, але на Півдні ви організували її вперше.
Я давно читав про цю акцію в новинах і думав, що варто її провести й у нас. Коли ми збиралися з колишніми цивільними полоненими на річницю звільнення Херсона, вирішили 15 листопада, у День ув’язненого письменника, провести "Порожні стільці" як символ пам’яті про людей, яких утримує росія.

Акція "Порожні стільці" в Одесі. ФОТО: ФБ Романа Баклажова
Часу на підготовку було мало, тому ми не встигли добре прокомунікувати з місцевими медіа та широко висвітлити подію. Зібралися в парку Шевченка біля фонтану: замість п'ятдесяти стільців поставили двадцять п'ять – з іменами цивільних, які перебувають у неволі. Із представників влади був департамент внутрішньої політики, допомагали міські парки. Наступного року хочемо підготуватися заздалегідь, зробити все масштабніше й залучити більше людей.
Зробити це саме на Півдні принципово важливо: Одеса й область стали другим домом для тисяч переселенців із Херсонщини, Запоріжжя та Миколаївщини, і поруч із нами живуть сім'ї, чиї рідні роками залишаються в російських катівнях, без статусу, зв’язку й права на голос.
Я тоді подумав: такого в Одесі ще не проводили, тож хто зробить, якщо не ми? Навіть коли доводиться самому носити стільці й чути критику замість підтримки, все одно рухаємося далі, бо це важливо.
