"Багато чого можна згадати, багато що не треба згадувати", - бойовий медик Євген Назаров про війну та музику

Війна навчила, що не можеш нічого планувати на завтра. Живеш в моменті тут і зараз, як малі діти та звірі. І життя перевернулося. Про ці зміни, мобілізацію, роботу бойового медика і життя в Одесі розповів Євген Назаров — старший лейтенант медичної служби 35 ОБрМП ім. контрадмірала М. Остроградського. Крім цього обговорили музику кінця 90-х та початку 2000-х, життя гурту та цивільний світ. Дивіться в повному варіанті та читайте у скороченому інтерв’ю про внутрішні орієнтири, страхи та вміння бачити хороше.

Повномасштабна війна перевернула життя. Згадайте ким ви були до неї. Якою людиною були, що робили 23 лютого?

23 лютого ми святкували день народження моєї дружини. Гуляли по різних закладах, гуділи ми десь до першої ночі, потім розбігалися по домівках. І десь о п'ятій ранку нас теща розбудила телефонним дзвінком. Я крізь сон почув, що аеропорт бомблять, війна.  

Я собі думаю, яка війна, бухий, ще сплю. А десь о 07:30 продираю оченята і кажу: "Теща дзвонила? Війна?". Телефоную на роботу, питаю чи виходимо. Виявилося, що виходимо. Ну, як всі, ходив на роботу. А потім 29 лютого мені зателефонували з військкомату. Сказали: "Ой, як добре, що ви взяли трубку. Ви нам потрібні. Ми вас чекаємо до 13:00. Підходьте". 

Пішов на кухню, налив кави, запалив. Десь години чотири пив каву і палив. Думав, що робить, бо це ж страшно. Де війна, де я і де армія. Не комбатант, не вмію, не знаю, що робити. Потім, як, мабуть, усі зважував всі за та проти, чи може збігти кудись, чи за кордон. Якось вирішив для себе, що в будь-якому разі не пробачу собі, що не пішов. Думав, що буду живий, десь за кордоном. Але зрозумів, що жити планую довго і в совісті. 

Як родина відреагувала? 

Були в шоці. Прийшов до військкомату, була величезна черга, люди стояли декілька днів, багато хто. Мені раптово сказали, що хірург - нам треба, ура! Тільки що з тобою робити? Десь 1,5 години всі вирішували, що з мною робить. Потім сказали, що поки не знають, збирати треба речі. Зателефонують. У квітні набрали. Було страшно. Коли йшов, думав, що мене одразу кидають кудись на війну, насправді там, де стріляють, все вибухає. І максимум два тижні протягну. Лишив усі картки - все, що міг, дружині. Виявилось, що не все так одразу жорстко. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Мене направили до медроти. Ми декілька місяців навчалися. Нам сказали, що ми стояли як запас, для стримання атаки москалів з Придністров'я. Декілька місяців в нас був, як піонертабір, для дорослих хлопчиків. Дуже було смачно і десь через місяць я зрозумів, що набираю вагу, і треба якось не три рази на день харчуватись, а може навіть один. 

Ми навчались, були заняття по тактичній медицині, бо я не мав жодного уявлення про такмед. Читав за посиланнями якісь протоколи того MARCH і все інше. Боявся, що завтра нас кудись відправляють. Ніби як працюєш вже 20 років, ніби ж ти хірург, навіть поліклінічний, але ж… 

Привезуть пораненого і ти не зможеш його врятувати, підведеш хлопців і через тебе хтось загине. Оце мене муляло найбільше. А потім поїхали до Херсонщини. Там були перші евакуації. Дуже допомагали хлопці з інших бригад, бо там на точці евакуації стояло декілька машин. 

Чергували позмінно. Багато чого можна згадати. Багато що не треба згадувати. Намагаюся запам'ятовувати тільки щось веселе. А насправді там було дуже страшно і невесело. 

Відпустив той страх, що ви зараз зустрінете пораненого і не впораєтесь? 

Наприклад, готуємося. Нам зараз привезуть чотирьох. Яких чотирьох? І мій другий номер бігає питає, чи будуть важкі. Кажу, що готуйся до чотирьох важких. А далі подивимось. Привезуть, будемо розбиратися. Війна навчила, що ти не можеш нічого планувати на завтра чи на тиждень наперед, бо все може перегратися. Живеш в моменті тут і зараз, як малі діти та звірі. 

На початку я спитала вас, якою людину ви були для себе 23 лютого. Які зміни ви в собі вбачаєте зараз?  

Багато змін. По-перше, майже все поділилося на чорне і біле. Немає жодних напівтонів. До повномасштабного вторгнення, я вважав те, що відбувається на Донецьку, мене не стосується. Чесно скажу. Жив, як багато інших. Перевернулося світосприйняття. Став більш жорсткий, в якихось моментах - більш спокійний. Вибачте, я на своїй землі, приїхав додому, кого мені тут бояться? 

Є якісь маленькі страхи, переживання за рідних, за близьких. Багато чого навчився. Я, наприклад, навчився робити картоплю фрі на дров'яній грубі у пательні. Жарти жартами. Навчився того, що не вмів раніше. 

Дуже люблю гори, Карпати, виїхати на тиждень в ліс із наметом. Чому там навчився, те переніс вже до армії, і коли виїжджали в якійсь посадки облаштовувати стабпункти, це для мене не було чимось новим. У мене завжди були якась нитка з голкою, якісь різні дріб'язки, які стануть у пригоді. 

Пам'ятаю, їздили з начмедом бригади, який сварився, що я великий наплічник взяв. Я кажу, що ми з багатої родини - їдемо моїм хамером, тож я можу собі дозволити цей наплічник заховати в машині. Потім десь два дні минуло, він каже: "Я не розумію, ти ж раніше не служив, звідки такі навички?" Кажу: "Карпати".

Щодо музики, ми обговорили гурт "Нижній світ", а ось українська музика з кого для вас починалася? 

Брати Гадюкіни - Forever. У мене ставлення до України, української мови формувала з дитинства мама. Родина у нас російськомовна. Ще маленьким дізнався, що мама записала, що я українець. Кажу: "Який я українець? Я русский! Русские самые крутые. Выиграли войну, полетели в космос. Все хотят с нами дружить и нас бояться. Все едут в Мавзолей - Ленина смотреть". Так нас навчали тоді. Мама мені тоді сказала: "Ні, ти народився в Україні, значить ти – українець". Проходить ще рік. Другий клас школи. Починається українська мова. Я кажу, що не хочу вчити українську мову, якась вона не зрозуміла, всі у СРСР розмовляють російською. Навіщо мені українська. Мама сказала: "Ти українець, українець повинен знати українську мову". Окей. 

Знов таки, шкільна програма. Ці кати-людожери, революціонери: "Вічний революціонер - Дух, що тіло рве до бою…". Таке все якесь. Ну, стогін, все нецікаве і сумне. Тільки от "Кайдашева сім'я" була прикольна, Остап Вишня трохи та щось іще. 

В інституті познайомився з людьми, які мене привезли до Білгород-Дністровського. Там познайомився з місцевою, як вони називали себе, м’юзік-мафією, стикнувся з гуртом "Русичі". Це чуваки, які грали українські народні пісні, а також якісь невідомі пісні. Їздили по селах, збирали ці пісні. Була навіть пісня з якогось дитячого збірничка для музичних шкіл - Щебетала пташечка. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Але це були пісні, які вони виконували в бас, регі, в якомусь рок-звучанні. Згадав, як в 13 років побачив передачу "Реп ОБОЙМА", яку ввели ТНМК, які тоді висвітлювали що відбувається в Україні, в хіп-хоп-культурі. 

ТНМК показали, що українська мова може бути весела, кайфова - це може бути прикольно. Спочатку сприймав український хіп-хоп, як стьоб. Тобто пісні на кшталт "Сірко собака мій", "Зроби мені хіп-хоп". Потім був Майдан, я побачив Ot Vinta! з веселою піснею "Дарма я наївся цибулі". Потім побачив Моторолу - восьмий колір. Звичайно, Брати Гадюкіни досить прикольні. Що не пісня, то перл. Наприклад, фраза "Василь прийняв смертельну дозу ковбаси" – це ж не про ковбасу. 

Почалася також для мене література. Ірена Карпа перевернула світ. Я досить був вражений тим, що мова може бути така жива, вулична, агресивна, зухвала і кайфова. Мені потрапив до рук журнал "ШО". Там було інтерв'ю з Іреною Карпою і здається уривки з "Kurva Cum Back".  Мене дуже поперло, зрозумів, що все - це любов. 

Потім вже пішли інші, тобто Жадан, Скрябін, звичайно ж Фоззі. Спочатку перші книжки в нього були російською, потім українською. Я зробив для себе висновок, що люблю Україну. Для мене Україна повинна бути: одна мова, українська, державна. Якщо ти болгарин, вірменин, росіянин - спілкуйся вдома мовою, яка тобі подобається. Але на державному рівні, документація, телебачення, в тому числі кіно, все повинно бути українською. Знов такі Сімпсони - найкайфовіша озвучка була на М1. Тоді російська програвала.

Марія Литянська