22 січня 2024 р. 10:59

"Усіх дітей благословили, мені їх покликати?", - як живе містечко для ВПО у Великому Дальнику на Одещині

Керівник містечка для ВПО, Олег. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

(Керівник містечка для ВПО, Олег. Фото: Інтент/Наталя Довбиш)

Християнська місія "Нове життя", яка працює вже дванадцять років у Великому Дальнику, дала дах над головою внутрішньо переміщеним особам й не тільки. Тут відновлюють своє життя ті, хто зараз залишився без дому.

Біля центрального офісу місії нас зустрів військовий капелан, керівник містечка для ВПО, Олег Скрипник.

"На початку повномасштабного вторгнення у нас бувало, що селили понад шістдесят людей на день. Вони автобусом приїздили сюди, ми намагались усіх прилаштовувати. Паралельно розбудовували будиночки. Містечко розраховане на 150-200 людей, зараз у нас проживає тридцять внутрішньо переміщених і ще понад шістдесят тих, кому нікуди йти".


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Розмову з капеланом перериває заплакана жінка, яка просить допомоги, у жовтні зник безвісти її син, другий син перебуває у лікарні з пораненням. Капелан намагається приділити час кожному, але тримає фокус на розмові з нами.

"Значна частина будиночків нашого містечка – це портові контейнери, якими раніше на човнах перевозили продукти, також тут є контейнери із залізниці". А далі фанера, утеплення, обігрівачі, вентиляція. Можна жити. У контейнерах проживають лише чоловіки. Літні люди, жінки та діти живуть у будинку "Матері та дитини"".


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Вони хотіли бути мамами, але через життєві обставини, були змушені віддавати дітей

"Ми почали розбудовувати містечко від початку масової евакуації. Загалом місії "Нове Життя" 12 років. До війни нашим пріоритетом був пункт обігріву. Ми продовжуємо цим займатися, на Куликовому полі в Одесі стоїть наш пункт незламності. Місія тримала акцент на безпритульних, залежних від алкоголю та наркотиків. Згодом виникла ідея створити будинок "Матері та дитини". Бо до нас почали звертатися матері, яким немає де жити. У них просто забирали дітей.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Вони хотіли бути мамами, але через життєві обставини, були змушені віддавати дітей. Таких звернень ставало все більше, тож виникла ідея створити для них осередок та давати їм житло, аби матері не втрачали дітей.

Лютого 2022 року будинок "Матері та дитини" вже функціонував. Як почалося повномасштабне вторгнення місія одразу зайнялась евакуацією. Ми евакуювали усіх дітей та жінок до Молдови, а далі вони вже роз’їжджалися Світом. Наші матері зараз пишуть нам з Нідерландів, Канади, Німеччини - ціла агентура (сміється). Пишуть, дякують. Мовляв, потрапили з вулиці у містечко у Великому Дальнику, а потім реалізувались в Європі чи Америці. А найменші зараз отримують статуси майбутніх громадян країн, у яких опинилися. Тому можливість дати людям відновитися та реалізуватися є нашим плюсом. Мами, яким ще вчора не було куди йти, стали жити та реалізовуватися у Європі й Америці, і загалом у них нова доля…". 

Капелан із вогнем в очах розповідає про матерів, яким змогла допомогти їхня місія: "Відколи ми почали займатися евакуацією, до нас приїжджають дуже різні люди у великій кількості. Я сам з Мар’янки, служив тут в Одесі. На початку війни ми розуміли, що евакуація набирає обертів, тому виникла ідея тимчасово приймати людей. Фізично місця для усіх не вистачало, тому було прийняте рішення ставити контейнери та облаштовувати їх під будиночки з утепленням, обігрівачами, санвузлом та пральними машинами. Харчуються люди окремо в їдальні. Усе, що ви зараз бачите – це збудоване від початку війни модульне містечко для переселенців. Є звісно така категорія людей, яким усі щось повинні. Годуйте нас, давайте нам, кружляйте нас… А є порядні люди, які відповідають на добро та допомагають волонтерам на кухні чи у побуті".


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Поки Олег проводить екскурсію модульним містечком, тамтешні прокидаються, звертають увагу на невеличку метушню довкола. У палатковій помісній церкві в центрі містечка поступово починається богослужіння, лунає звук живих інструментів та співи парафіян. 

Тут усе, що у мене є, їхати десь-інде я не планую

Багато людей через війну втратили все: житло, роботу, документи. Все це треба відновлювати.

"Ми також займаємось працевлаштуванням людей та відновленням їхніх документів, - продовжує Олег, - умовно, приїздить людина, яка втратила усе разом з документами. Ми маємо Меморандум про співпрацю з Теплодарським центром. Вони єдині, хто пішов нам на зустріч без зайвих питань та допомагають відновлювати втрачені документи. Відтак людина може жити та працювати у нас поки не накопичить грошей, щоб арендувати житло та реалізовуватися самостійно. Щодо віри усе за бажанням, хто хоче відвідує церкву, хто не хоче ні. Але вона є частиною містечка".


Фото: Інтент/Наталя Довбиш


Фото: Інтент/Наталя Довбиш


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Прямуємо до будиночків. "Ось тут санвузол, ось пральня. Так, хто у нас тут є? О, Володя", – Олег знайомить нас з мешканцями будиночків. Одним з них є Володимир з Краматорська. Чоловік був змушений покинути рідне місто та переїхати на Одещину: "З Краматорська я спершу потрапив в Одесу, там стояв намет обігріву від місії "Нове Життя", згодом я потрапив у саме містечко. Ось так і живу, служу, працюю, читаю Біблію, маю усе необхідне. Діти давно живуть за кордоном, мати залишилась у Краматорську. Тут усе, що у мене є, їхати десь-інде не планую. Умови тут хороші. Це ви хочете мене сфотографувати? – сміється Володимир – тільки я шапку знімати не буду, у мене армагедон на голові".

Володимиру вдалося відновити своє життя на новій території.


Володимир. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Головне – це більше спілкування і все буде добре

"От-от почнеться Богослужіння. Діти запитують у капелана чи будуть сьогодні роздавати гуманітарну допомогу. З нами усю дорогу ходить маленька місцева синьоока дівчинка Ліля. Сьогодні вона буде дивитися мультики та займатися у містечку разом з іншими дітьми".

"Чекайте, зараз підійде Антошка, він довго спав…", - капелан, кличе молодого хлопця Антона, який опинився на Одещині сам без родини та зараз мешкає у містечку: "Сам я взагалі з Донецької області приїхав, з міста Дмитрів – протираючи спросоння очі, каже Антон, – приїхав сюди на заробітки, трохи не вийшло, мене надурили, вкрали документи. Згодом звернувся за допомогою у містечко. Тут мені допомогли відновити паспорт, запропонували послужити. Зараз я допомагаю у наметі пункті обігріву. Мені подобається. Ставляться тут до мене добре. Тут завжди зрозуміють та підтримають. Мені тут цікаво, я намагаюсь поступово розвиватися. До дому повертатися поки я не збираюсь. З мамою спілкуюсь телефоном. Батьки та бабуся залишились на Донеччині. Говорять, що обстріли міста почастішали. Я їм пропонував приїхати сюди до мене, вони не хочуть. Мовляв, ми уже старі, вкоренились, це ти молодий, маєш рухатись. Мені подобається футбол, зараз пропонують кікбоксинг, бокс. Хочу поспілкуватися з пастирем з приводу цього та вирішити у який бік спорту йти. Спорт дисциплінує, дивлюсь на деяку молодь, яка гуляє та ні чим не займається… Я теж стикався і з наркотиками, і з алкоголем. Зрозумів, що це не моє. Існує багато різних занять, якими можна відвертати себе від складних життєвих обставин. Головне – це більше спілкування і все буде добре".


Антон. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Олег запрошує до будинку "Матері та дитини", розповідаючи історії жінок та дітей, які тут опинялися: "Ось тут живуть усі місіонери, – веде рукою на окрему частину будинку, – ті, хто добровільно відбудовує, ремонтує, обслуговує та готує їжу для містечка.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

А ось і дім "Матері та дитини". Внизу ми будуємо дитячий садок, бо дітей все більшає. До нас приїжджають вихователі, які займаються з дітьми зранку до вечора. Є спеціально придбана програма для розвитку дітей. Деяких мам ми ставимо на облік, бо не всі вони є благополучними. Бувають випадки, що до нас потрапляють погано розвинені діти. Була одна мамочка, яка до двох років дитину годувала лише молоком. За два роки дитина погано розвинулася, мала дуже низький гемоглобін, висіла на руках у матері, як квола мавпочка, а зараз бігає, розмовляє, радіє... Ось це наш вестибюль, тут адміністративний блок, бухгалтерія та медичний кабінет. Медпрацівник та психолог також перебувають тут зранку до вечора. Загалом у нас тут працюють два вихователі, два медпрацівники, прибиральниці та кухарі.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ось тут їдальня, там далі на поверхах кімнати, де мешкають люди.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Дяка, що влада хоча б стоянку тут нам облаштувала, аби була можливість підвозу гуманітарної допомоги. Сюди до нас надходить гуманітарка з Європи та Штатів. Ми її далі направляємо в Херсон, на Донбас. Ось тут кімнати, де займаються діти. Тут вони дивляться мультики, малюють.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Також сюди приїжджають ювенальна поліція і психологи, які періодично займаються з дітьми. Тут займаються діти різного віку, але передусім дошкільного, бо у Дальнику та Теплодарі більшість шкіл вже працюють очно. Тому ті, хто навчається в школі, ходять до неї".

Діти щотижня їздять у дитячій табір до сусідніх церков, навчаються в школі: життя триває

З будинку "Матері та дитини" виходимо на подвір’я, чуємо розмови, просочуються звуки гітарних струн, що лунають з палаткової церкви. Суботнє богослужіння триває: "А де Ліля? Покличте її, нехай розповість про себе та діток", – до нас підходить чорнява тендітна жінка, поступово її оточують місцеві діти.

"Я приїхала сюди у липні разом з трьома дітьми з Мелітополя. Там залишилась квартира. Чоловік був залежним від алкоголю, бив мене, тому терпіти вже не було сили. Я потрапила у безвихідь. Раніше і не знала, що тут живуть люди. Декілька разів лише приходила за гуманітаркою. І ось так одного дня прийшла, поговорила з керівництвом, мене поселили разом з дітьми. Так ми тут і залишились. Спершу не знала, на який час ми тут. А ось уже десятий місяць пішов. Тут і діти пішли до школи, зараз усе налагоджується. Старшому тринадцять, ще двом дев’ять та одинадцять". Пані Лілію поступово перебиває дівчинка Лола, яка нас супроводжує, вона просить Лілію ввімкнути мультики у дитячій:

– Зараз договоримо і піду ввімкну, а хто ще з дітей буде?

– Три дівчинки та один хлопчик. Ви минулого разу теж казали, що увімкнете, але не ввімкнули.

– А вже богослужіння минуло?

– Так, усіх дітей благословили, мені їх покликати?

– Так, поклич… — пані Лілія з легким сміхом проводжає дитину поглядом. – Ось так і живемо, весело у нас тут. Я багато занять перепробувала, працювала на кухні, підлогу мила, зараз працюю у пральні. Умови тут чудові. Діти щотижня їздять у дитячий табір до сусідніх церков, навчаються в школі. Життя триває.


Лілія. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Олег Скрипник поступово підводить нашу зустріч до фіналу, на нього вже чекає та сама заплакана жіночка, син якої зник безвісти. Кудлатий, малий пес так і сидить біля парковки, він майже не зрушив з місця. Кожен, хто проходить повз, торкається його поглядом. Життя у містечку для ВПО у Великому Дальнику вирує. Зараз там живе близько дев’яносто людей. Тут кожен чимось займається, кожен відновлює себе в цих нових умовах, кожен має свою унікальну історію та спільну на усіх мрію – повернення до рідної домівки.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ми створили цей матеріал як учасник об'єднання "Вікно Відновлення". Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win

Ольга Ткач

Поділитися

14 грудня 2023 р. 22:34

Місця сумних побачень